Що робити, якщо дитину кривдять однолітки? Які якості потрібно виховувати, щоб цього не відбувалося? Чи є тут провина батьків?
На ці запитання відповідає священик Павел Гумеров.
– Сьогодні для багатьох батьків стало актуальне питання: «Що робити, якщо мою дитину кривдять однолітки?» Зневажливе ставлення, грубість, навіть знущання – така проблема з кожним роком загострюється. Отче Павле, чому кривдять дитину, в чому, на Вашу думку, причини?
– Причини у кожному окремому випадку можуть бути різними, можна перерахувати лише основні.
По-перше, як правило, в будь-якому співтоваристві, особливо в дитячому, людину не приймають, якщо та якимсь чином не збігається з його більшістю за інтересами, поглядами, поведінкою, зовнішнім виглядом. У дітей, підлітків взагалі дуже розвинений інстинкт зграї, і якщо один починає зовнішнім виглядом або поведінкою вибиватися із загальної маси, «зграї» це не подобається.
По-друге, наша дитина через особливості свого характеру може бути недостатньо товариська та комунікабельна. А коли дитина не уміє спілкуватися, не уміє налагоджувати стосунки, вона викликає роздратування однолітків, що оточують її.
Звичайно, ніяка дитина не заслуговує на зневажливе ставлення до себе, але дитині не завжди вдається проявити в колективі свої сильні сторони, а однолітки куди більш охоче виявляють її слабкості.
Приводом для виникнення неприязні можуть стати зовнішність, особливості поведінки. Якщо, наприклад, дитина менша від усіх зростом, страждає зайвою вагою або, наприклад, вона руда або носить окуляри – все це може стати приводом для насмішок.
Неохайність, бідність одягу також може стати причиною насмішок. Легкою здобиччю для любителів познущатися стають образливі діти, насмішки дістаються плаксивим, соромливим, невпевненим в собі і слабким дітям. Викликає неприязнь у однолітків і дитина, надмірно опікувана дорослими.
Пам’ятаю, як діти сміялися над однією моєю однокласницею – її проводжали в школу за ручку мало не до шостого класу, хоча школа від її будинку знаходилася за двісті метрів. Коли людину не готують до самостійного життя в суспільстві, коли за неї все вирішують, позбавляють її своєї думки, вона стає інфантильною, не здатною, навіть ставши вже дорослою, прийняти рішення.
Звичайно, вона ніде не зможе збудувати хороших стосунків: не тільки у школі, але і в майбутній своїй сім’ї! Адже зараз стало звичайною справою, коли не тільки дівчина тридцяти років, але і дорослий чоловік повністю залежить від батьків: і фінансово, і морально.
Пригадую ще одного свого однокласника, який, перш ніж потрапити до нас, змінив не одну школу і декілька класів. Батьки перевели його в наш клас з надією, що хоч би тут він приживеться. Але історія повторилася: хлоп’ята над ним сміялися, також, як в попередніх місцях, у нього не було друзів.
Звичайно, причина була не в класі, який був у нього не перший, не другий і навіть не третій, не в школі і не в хлоп’ятах, а в ньому самому і його батьках, які не змогли навчити його встановлювати контакти з іншими людьми.
Сподіваюся, що мене зрозуміють правильно: ми тут зовсім не виправдовуємо тих, хто кривдить інших або сміється над ними. Конфлікти з однолітками можуть виникати не тільки «з вини» самої дитини. Можливо, дитині просто не повезло – серед дітей, що оточують її, опинився який-небудь лідер який самостверджується, кривдить тихіших і спокійніших товаришів.
Але дитячу безсердечність, яка, потрібно сказати, зазвичай проходить з віком, все ж таки не можна вважати за свідому жорстокість і наслідок якогось вкоріненого зла, – можливо, діти через малий життєвий досвід не в змозі відчувати біль іншої людини.
– Виходить, що винні не тільки кривдники, але і скривджені? Які якості виховувати, щоб нашу дитину не кривдили?
– Пригадайте пісочницю: яких дітей більше всього там не люблять? Жадібних, які не дають гратись своїми відерцями та лопатками: «Це моя машинка, не смій чіпати!» Агресивних, які через дрібниці кидаються в бійку. Не люблять і не захочуть мати в друзях егоїстів.
Тих, хто вважає себе за центр гри, хто грає тільки за своїми правилами, нав’язує своє «Я» оточуючим. Адже дружба, особливо дитяча, – поняття командне: ти повинен уміти взаємодіяти з іншою людиною, а не «тягнути ковдру на себе»! А ще не люблять, коли намагаються нав’язати свою дружбу, в дружбі всім хочеться спілкуватися на рівні.
Ось ці «правила пісочниці» абсолютно застосовні до будь-якого співтовариства, дитячого і дорослого, але вони формуються саме в дитячому віці: уміння дружити, уміння спілкуватися, уміння взаємодіяти з іншими, уміння боротися зі своїми слабкостями: жадібністю, агресивністю, образливістю.
– Говорять, діти – наше віддзеркалення і продовження. У чому, на ваш погляд, провина батьків?
– Дуже часто дитячі проблеми кореняться в сім’ї, в неправильному батьківському вихованні. В більшості своїй конфлікти з однолітками трапляються у дітей з неблагополучних сімей, де до дитини погано ставляться, принижують і кривдять. У школі такі діти або дуже агресивні, або дуже пригнічені – і це «заслуга» батьків.
Можна відмітити декілька крайнощів в батьківських установках.
Перша – це придушення особистості дитини. В результаті дитина сприймає весь навколишній світ як щось дуже вороже, чим викликає у навколишніх дітей і роздратування, і насмішки. Вона може і навпаки, озлоблюватися і почати зганяти сімейні образи на своїх слабкіших однолітках.
Інша крайність – гіперопіка. Коли батьки від всього захищають чадо, не дають йому ніякої ініціативи, не дозволяють ні з ким спілкуватися. Дитина починає потенційно боятися всіх, окрім батьків, трохи «пальцем ткнуть» – вона відразу плаче.
Ще одна крайність: це виховання егоїста, маленького тирана, навколо якого зазвичай крутяться всі домашні, чого він вимагає і від навколишніх дітей.
Коли батьки стикаються з проблемою, яку ми обговорюємо, вони насамперед повинні звернути увагу на себе, подумати, де і що вони упустили. Взагалі-то наше батьківське завдання полягає в тому, щоб підготувати дитину до самостійного життя, в якому їй доведеться зустрічатися з різними людьми. Навчайте дитину ставитися до інших щиро, без каменя за пазухою, привітно, по-доброму, але без підлабузництва. Тоді до неї тягнутимуться інші діти.
– І все-таки, звична перша батьківська дія – грудьми стати на захист своєї дитини.
– Радив би не драматизувати ситуацію. Правильніше в цих випадках не поспішати покарати кривдника. Спочатку потрібно постаратися зрозуміти, чому це відбулося: чи то дитину дійсно потрібно захистити, чи то в її власній поведінці щось негаразд. Якщо, не розібравшись, призвемо кривдника до покарання – діти якщо не явно, то таємно постараються відігратися на нашій же дитині!
Згадується випадок з мого дитинства: дитиною я був маленького зросту, слабеньким. Одного разу хлоп’ята мене досить серйозно побили на вулиці, додому я прийшов заплаканий, з пом’ятим обличчям. Якою ж була реакція моєї мами? Я сподівався, що вона почне жаліти мене, утішати, проте нічого подібного не трапилося.
Не можу повторити зараз її слова дуже точно, але вона сказала приблизно так: «Ти чоловік і повинен розуміти, що таке в житті трапляється». Спочатку мене це дуже образило, але потім я зрозумів, що це абсолютно правильна позиція: якщо хлопчика від всього захищати, жаліти, з нього не виросте чоловік. Він повинен зрозуміти, що світ складається не тільки з приємних йому людей.
Але при цьому дитині необхідно відчувати наше співчуття до себе. Я вважаю, що труднощі, які так чи інакше виникають в житті дитини, дають безцінний досвід налагодження контактів з людьми, є школою життя, їх подолання робить її міцнішою!
– Багато хто задається питанням, чи потрібно дитину навчати давати здачу, битися?
– Не зможу дати категоричних порад, але нічого поганого в тому, щоб навчити хлопчика давати відсіч, не бачу. Уміння постояти за себе допомагає подолати страх, а такі чоловічі якості, як сміливість і рішучість, ще стануть в нагоді в житті: колись, можливо, доведеться захищати жінку, дітей, сім’ю, воювати. Ці якості обов’язково мають бути в хлопчиків.
Але дитину потрібно учити захищатися, а не битися. Постарайтеся донести до неї стародавню мудрість «Кращий бій – це той, якому тобі вдалося запобігти!», що силу потрібно використовувати для оборони, а не для нападу. Дуже захоплюватися самообороною і сподіватися на власні сили теж не варто. У всьому має бути міра.
Але, з іншого боку, коли ми віддаємо дитину в секцію самбо або якоїсь іншої боротьби, це може мати один дуже позитивний ефект: дитина повірить в свої сили, подолає невпевненість, навчиться спілкуватися з товаришами по секції, а також навчиться терпіти біль, не робити трагедію з синяка під оком. Мій двоюрідний брат, займаючись в дитинстві боксом, не досяг якихось видатних результатів, зате потім його батьки говорили, що він тепер не боїться бути скривдженим і уміє терпіти біль.
До кого більше всього пристають шкільні хулігани? До хлоп’ят слабким духом, невпевнених в собі. Якщо хлопчик або дівчинка реагують на образи і насмішки спокійно, не плачуть і не обзиваються у відповідь, кривдники, як правило, дуже скоро втрачають до них інтерес і знаходять сприятливіші мішені. Ось цьому треба навчати дітей.
– І нарешті, що робити, коли православна дитина опиняється в нецерковному середовищі, де вона часом відчуває себе білою вороною?
– Завдання батьків – формувати середовище спілкування своїй дитині. Буває, що в школі підбирається така компанія, що дуже навіть непогано, якщо дитина з нею не спілкуватиметься. Якщо не виходить знайти друзів в школі, то їх можна знайти поза шкільним середовищем. Як?
Є гуртки, секції, приходські школи, дитячі клуби, де дитина матиме можливість спілкуватися з дітьми, близькими їй за інтересами. Ніщо так не об’єднує дітей, як загальна справа.
Сучасні діти, як правило, не конфліктують з релігійних питань, сьогодні вони достатньо позитивно настроєні по відношенню до віри, принаймні, нікого не здивуєш тим, що ти віруючий. Проте, як я вже говорив, через відмінності в етичних цінностях і поглядах на світ між ними може не скластися контакт.
Наприклад, в середовищі, в якому навчався я, були абсолютно інші цінності, ніж ті, в яких прагнули виховувати мене мої батьки. У мене не було друзів у школі. Але пізніше, років в 14–16, з’явилися юнаки, з якими мені стало по-справжньому цікаво. Я записався в авіамодельний гурток, де знайшов однодумців. Ми разом майстрували літаки, слухали хорошу рок-музику, їздили на змагання. У мене з’явилися хороші знайомі і серед хлопчаків мого приходу. Це були вже роки, коли в храмах почала з’являтися молодь. Ми збиралися на квартирах, ставили спектаклі до церковних свят, тут же на квартирах проходили заняття дитячої недільної школи. Отже нудно не було.
Якщо немає друзів у школі – не біда, справжніх друзів, однодумців не може бути багато, значить, близьких по духу людей потрібно шукати в інших місцях.
Дуже важливо відзначити: першими друзями дитини мають бути батьки, а ті найважливіші якості, якими повинна володіти людина, вона повинна побачити у власних батьках. Важливо на їх прикладі зрозуміти, яким буває справжній друг!
Нашій дитині дуже допоможе в житті впевненість в своїх силах, а для цього потрібно допомагати їй піднімати здорову самооцінку: давати корисні навики, практичні уміння, керувати її самоосвітою, пропонувати хороші книжки – ось база, яка зробить її життя повним, насиченим, це допоможе їй стати особистістю.
Цікава, цілісна людина також стає цікавою оточуючим. Не потрібно плутати це з гординею. Коли людина себе поважає, її дуже важко образити – сильного не обзивають, не задирають, і лише слабкий відповідає злом на зло. До сильного ж люди тягнуться.
А це формується батьківською любов’ю, заохоченням, підтримкою. Захищеність – це броня з любові, яку нам дали батьки, вона допомагає і коли їх вже немає з нами, дозволяє не ображатися на дрібниці життя, адже в цьому випадку всередині людини мир, світлий та добрий.
Бесідувала Фарида Савельєва
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2013, №6