«Хто вірує, тому все можливо», — сказав Сам Господь Іісус Христос. І ще сказав: «Майте віру Божу, бо по правді кажу вам: як хто скаже горі цій: порушся та кинься до моря, і не матиме сумніву в серці своїм, але матиме віру, що станеться так, як говорить, то буде йому!»
У читача Євангелія може скластися враження, що для віруючого можливо все, чого б він не забажав. Потрібно пересунути гору — помолися з вірою — і гора посунеться. Потрібна робота — помолися, і вона неодмінно знайдеться. Хочеться позбавитися від набридлої хвороби — лише помолися… Однак гори чомусь переставляються дуже рідко — всього кілька прикладів є в житіях святих. І молитовні прохання Господь не завжди виконує…
У чому справа? Невже Господь сказав неправду? Чи віра наша не така?
Перше правило, яке потрібно пам’ятати під час читання Святого Письма, таке: незрозумілі й суперечливі уривки необхідно тлумачити у зв’язку з усім Письмом, у контексті всього Письма. Якщо викликає питання теза про виконання молитов, то доречно згадати, що ще говорить Письмо на цю тему. Перше ж, що приходить на пам’ять, це слова апостола Якова: Прохаєте, та не одержуєте, бо прохаєте на зле, щоб ужити на жадання свої (Як. 4, 3).
Чи володіємо ми знанням, що для нас — добро, а що — на шкоду нам? Вочевидь, що ствердна відповідь на це запитання буде занадто самовпевненою. Бо ваші думки не Мої це думки, говорить Господь (Іс. 55, 8). Завдання того, хто молиться — намагатися пізнати Його думки, Його волю про себе, а не нав’язувати Богу власний сценарій. Однієї твердокам’яної впевненості, що Він може все, для молитви недостатньо.
Знання волі Божої не означає прозрінь майбутнього. Йдеться, радше, про те, щоб стати істинно Божою людиною й віддатися в Його руки настільки, щоб чинити згідно з Його волею. Апостол Павел писав: Не вподібнюйтесь до цього світу, але перемініться оновленням вашого розуму, щоб пізнати вам, що то є воля Божа, що добре, що вгодне та досконале (Рим. 12, 2). Отже, щоб пізнавати волю Божу, потрібно жити не так, як світ наказує, а так, як Бог велить. Потрібно перемінитися оновленням розуму, тобто так укорінити себе в Богові постом, молитвою, любов’ю, милосердям до ближніх, щоб сам розум у нас уже був новий — розум Христовий. Тоді й зможемо завжди просити у Бога тільки того, що узгоджується з Його волею.
Чого ж хоче від нас Христос? Нехай не повністю, нехай і не про кожну подію нашого життя, але все ж таки у найважливіших питаннях зі Святого Письма ми можемо дізнатися, чого Він чекає від нас.
У Письмі ми не знайдемо вказівок рухати гори. Хіба не Сам Господь створив увесь світ, підвищив гори, насадив ліси, розлив моря? Чи потрібно Йому тепер пересувати гори туди-сюди з нашою допомогою? Адже Богу й Самому нічого не варто вчинити таке чудо, але куди більш значним чудом було те, що Він усю неймовірну гору гріхів людських підняв і втопив у водах Хрещення. Більш значним чудом було те, що Бог усю гору Свого незбагненного Божества посунув з Небес і вмістив на землі в тілі людському. Ось де справжнє чудо, що здійснилося з волі Божої.
Мало хто може сказати собі, що він перемінив свій розум і пізнав волю Божу, а тому завжди просить лише блага, лише того, що хоче Бог. Що ж робити людині, яка не отримує того, що просить, хоча прохає у Бога те, що на її людське міркування здається добрим і духовним? Я прошу в Бога здоров’я своєму хворому другові, друг ніяк не одужає, а я лише гублюся в здогадках про волю Божу... У святих отців можна знайти пораду не полишати молитви у такому разі. Навіть якщо я щиро помиляюся, навіть якщо тілесне здоров’я мого друга стане отрутою для його безсмертної душі, і немає волі Божої виконати моє прохання, все одно потрібно молитися. Якщо людина просить неугодного Богу, але просить не для того, щоб використати це для своїх пристрастей, то Бог подасть не те, що людина просить, а те, що насправді потрібно. У цьому не може бути жодних сумнівів: Тож як ви, бувши злі, потрапите добрі дари своїм дітям давати, скільки ж більше Отець ваш Небесний подасть добра тим, хто проситиме в Нього (Мф. 7, 9-11).
У Євангелії є притча про ситуації, коли прохання довго не виконується: У місті якомусь суддя був один, що Бога не боявся, і людей не соромився. У тому ж місті вдова перебувала, що до нього ходила й казала: Оборони мене від мого супротивника! Але він довгий час не хотів. А згодом сказав сам до себе: Хоч і Бога я не боюся, і людей не соромлюся, але через те, що вдовиця оця докучає мені, то візьму в оборону її, щоб вона без кінця не ходила, і не докучала мені. І промовив Господь: Чи чуєте, що говорить суддя цей неправедний? А чи ж Бог в оборону не візьме обраних Своїх, що голосять до Нього день і ніч, хоч і бариться Він щодо них? Кажу вам, що Він їм незабаром подасть оборону (Лк. 18, 2-8)
Господь зволікає з виконанням наших прохань. У цій притчі Він не пояснює, чому Він зволікає, але обіцяє, що все буде виконано. Можна думати, що одне з можливих пояснень зволікання (хоча й не єдине) — у тому, що Господь дає нам час глибше осмислити своє прохання. Легко разок попросити в Бога чогось піднесеного, навіть не здогадуючись, що насправді, в глибині свого серця, ти не хочеш того, про що попросив.
Затримки у виконанні наших прохань допомагають нам глибше розуміти свої бажання. Лише довгочасне, невідступне, день у день повторюване прохання може претендувати на звання цілковитого сердечного стремління. Тільки таке прохання може бути осмислене на глибині своєї сутності. Чи бажане Богові моє прохання? Чи потрібно, чи корисно для мене насправді те, про що я прошу? Чи істинно прагне до цього моє серце?
Питання про те, якою має бути наша віра, також варте уваги. Адже віра, що творить чудеса — не дається один раз і назавжди. Згадаємо ще один важливий епізод із Євангелія. Посилаючи апостолів на служіння, Христос дав їм владу вигонити бісів із людей. Учні повернулися з радістю й говорили: Господи, навіть демони коряться нам у Ім’я Твоє! (Лк. 10, 17). Але далі ми читаємо, що трохи пізніше вони не змогли вигнати біса з хлопчика, і головною причиною цього Господь назвав їхнє невір’я.
Виникає запитання: як же могли апостоли не вірити у свою владу над бісами, якщо вони її неодноразово використовували й переконувалися в її силі? Вони мали вже не просто віру, а досвідне знання цієї своєї влади над нечистими духами.
Вочевидь, віра-знання не творить чудес: Та й демони вірують і тремтять (Як. 2, 19). Тож яку віру втратили апостоли?
Думається, тут мова йде більше про довіру Богові, про відданість у руки Божі. Ідеться про таку віру, коли людина стає одним цілим із Божою волею, стає її провідником у світі. Віра — це чудесний дар згори, але цей дар людина, безперечно, повинна зберегти й примножити. Не може бути такого, щоб людина одного разу прийняла Господа, визнала Його своїм Спасителем — і з того часу вже була врятована, незалежно від своїх власних зусиль.
За таку віру потрібно боротися, таку віру потрібно плекати в собі, інакше вона може перетворитися на недієву віру-знання: знаю, що Бог є, знаю, що Господь врятував нас на Хресті, але Богу не довіряю, і Бог у моєму житті не діє.
Але як плекати віру? Святитель Феофан Затворник говорив, що, якщо душа холодна, потрібно її терти — вона й зігріється. Терти — значить розмірковувати про Бога, читати Його живе слово, молитися Йому, робити добро ближньому, боротися зі своїми пристрастями.
Молитва — це невичерпна тема. Досвід богоспілкування в Церкві накопичено величезний, але найкращий Учитель молитви, за словами святих отців, — це Сам Господь. Твердо ставши на шлях особистого спілкування з Ним і просуваючись цим шляхом, людина й знаходить вирішення усіх питань про молитву.
Ієродиякон Сава (Гамалій)
