Коли потрапляєш до лікарні, здається, що найголовніше – не втратити контакт із зовнішнім світом. Чим більше рідних, друзів, знайомих тебе відвідує, чим частіше несуть тобі в пакетах всякі приємні і смачні дрібниці, розповідають про смішні і важливі подробиці з того життя, тим легше перенести хворобу, тим потрібнішим ти себе відчуваєш.
Мені через мій егоцентризм це завжди було важливо – щоб приходили, посміхалися, утішали, іноді жаліли. Важливо було відчувати себе в обоймі, не втрачати ритму, не випадати з нього, знати, що ти потрібний, що про тебе пам’ятають і чекають. Але строгий карантин під час грипу порушив плани приємного проведення часу в лікарняній палаті, яка стараннями добродійників виявилася окремою.
Вирватися з потоку
А дріб’язковий, на перший погляд, діагноз – струс головного мозку обмежив і можливості отримувати інформацію. Не можна було ні читати, ні дивитися телевізор, ні навіть писати смс, ні – о, жах! – користуватися Інтернетом. Можна було тільки лежати і сумувати. Іноді говорити по телефону. Лікарня, в яку мене замкнули, здалася в’язницею.
Відчуття, ніби тебе вийняли з бурхливого потоку і помістили у вакуум. Відчуття дивної тиші і відірваності від усього звичного вселяло здивування. Лікарняна атмосфера, пігулки і системи, незатишний коридор. У палату іноді заходила прибиральниця вимити підлогу. Рідше лікар. Постійне запаморочення посилювало відчуття нереальності того, що відбувається.
Почалася справжнісінька ломка. Як це можливо – жити без «Однокласників» і «аськи», невже таке буває? А новини? Кіно? Книги? А подруги? Ну і що, що карантин, все одно можна якось прийти.
Так, робота, справи, кіно, все зрозуміло, але…
Якби тоді мені хтось сказав, що з урахуванням ускладнень це продовжуватиметься два місяці і потім ще і ще, я б не повірила. Відчуття образи, самоти, незрозумілої покинутості в якийсь момент стали нестерпними.
Очевидний начебто факт, але по-справжньому стає відчутним лише на власному досвіді. Як би сильно ти не хворів і яким би самотнім себе не відчував, життя завжди продовжуватиметься, в «Однокласниках» завжди буде хтось сидіти, друзі так само ходитимуть в кіно і на роботу, і твоє існування матиме для них зовсім невелике значення. Звичайно, можна на це ображатися, можна пред’являти претензії і поступово з’їдати себе зсередини, ображатися на життя, що поступило з тобою «так несправедливо». А можна поставити собі запитання: а може, ти помилявся, коли так сильно тримався за те, що опинилося так неміцно і обманливо? Ні, віртуальний, телевізійний і книжковий голод пережити складно, але можна, але друзі…
Це як ножем по серцю, коли відчуваєш майже фізично, як обриваються зв’язки, які раніше здавалися непорушними. Коли це відбувається, переживаєш почуття, знову-таки схоже на занурення у вакуум. Або під воду. Відчуваєш подив – як так може бути? Чим же тоді жити? Невже поряд по-справжньому нікого немає? Невже все обман, все сон і вигадка? І розгубленість, і якась абсолютна самота починає поволі стискувати серце.
І ось коли дихати під водою стає вже зовсім нічим, якась чудова і всесильна рука раптом вихоплює тебе, і ти виринаєш на поверхню. І Той, Кому вона належить, раптом так наповнює тебе, що ніхто за великим рахунком стає не потрібний. І ти раптом розумієш, чому саме в той момент, коли людина була дуже, ну дуже сильно потрібна тобі, її поряд не виявляється. Вона просто поступається дорогою Богові. І ти відчуваєш подяку. Людині за те, що вчасно відійшла убік. Богові за те, що дав зруйнуватися тому, що займало в житті дуже багато місця.
І якщо якийсь нещасний Інтернет (телефон, спілкування з друзями, покупки, задоволення і так далі), точніше його відсутність, викликає почуття голоду і ти починаєш страждати, значить, вир повсякденності захлеснув вже серйозно, не залишивши місця Богові. Майже не залишивши…
А може, твоя віра і твоє прагнення до Бога були дуже повільними і якимись… несерйозними, і Він вирішив прискорити процес?
І яка ж це милість Божа, коли хвороба раптом вириває тебе з цього потоку. Потоку ілюзорних прив’язаностей і невпевнених, імпульсних рухів. А далі ти вже сам вирішуєш – продовжувати тобі хапатися за соломинки, які постійно ламатимуться, або ж звернутися до Того, Хто стане дійсним притулком і справжньою твердинею. І тоді все останнє здасться неважливим.
І сили, які так міцно тебе тримали і вертіли по колу, втрачають свою залізну міць і в душі починають діяти інші сили. І це ніяка не втеча, викликана розчаруванням і невдачами. Це прихід до життя справжнього. І коли ти починаєш жити таким життям, то і в цьому житті все поступово стає на свої місця. Друзі більше не розчаровують, а тільки радують, невдачі не вимотують, а хвороби не мають над тобою тієї страшної, яка паралізує волю і свідомість, влади, яку мали раніше. І ти поступово, крок за кроком привчаєшся до думки, що і з фізичним болем можна жити і бути при цьому дуже щасливим. І навіть зрада найближчого друга не стане для тебе життєвою катастрофою, тому що все в цьому житті хитке і відносне. Все, окрім Бога.
Якість життя
Моя подруга часто говорить мені про «якість життя» — модне нині поняття, яке головує над розумами багатьох людей, примушуючи деколи йти на крайні заходи. Мовляв, щоб бути щасливим, треба обов’язково бути фізично міцним, тільки тоді життя буде повноцінним. «Єдине, чого я хочу, це бути здоровою…», — казала вона, готуючись до серйозної операції.
Так, здоровою бути хочеться. Хочеться бути також молодою і гарною, бажано — вічно. Але чи не безумство це, постійно і відчайдушно цього хотіти? Що може бути менш міцним, ніж наше фізичне здоров’я, ніж взагалі наше тіло? У будь-який момент все може змінитися, стати набагато гірше, а може взагалі закінчитися. Чи потрібно тоді так вперто чіплятися душею за те, чого хай не зараз, але через десять, двадцять, тридцять років у нас все одно не буде? Вважати в цьому всю свою надію і ставити в залежність від цього своє щастя? Чи не краще навчитися жити, не дивлячись ні на що, ні на які перешкоди, вже зараз? І не просто жити, а отримувати з цього максимальну духовну користь.
Щоб зрозуміти, як сильно людину робить покірною хвороба, треба захворіти. Здавалося б, більше всього шансів змиритися у віруючої людини. Але особисто мені це довго не вдавалося (та і зараз за великим рахунком не вдається, як, втім, і за малим). Я і раніше прагнула жити церковним життям, хоча часто воно носило епізодичний характер, і раніше часто хворіла, але хвороби мене не смиряли, ні. Я завжди відчувала неспокій, страх, відчуття того, що так не повинно бути, що це помилка. Чинила опір, сумувала, і це все — майже автоматично, на рівні рефлексів. Здавалося: ну як можна не сумувати, коли хворієш? Адже ти хворієш! Це серйозно, і це, як мінімум, привід для поганого настрою, максимум — для депресії.
Моя бабуся, навпаки, не була віруючою людиною. Вона не була навіть хрещена, хоча напам’ять знала деякі молитви і перед смертю читала їх вголос. Вона була досить запальна, але до кінця життя під впливом різних недуг і побутових, життєвих тягот все більше і більше почала смирятися. Стала набагато м’якшою, терпеливішою. Вона не боялася смерті, тільки іноді тихо плакала і говорила: «Скоро кінець…» Але їй була невідома депресія. Вона і слова такого, напевно, не знала. Вона не валялася безсило на ліжку в душевному і тілесному розслабленні, навпаки – весь час щось робила, копала город і до останнього дня свого життя носила воду у відрах. Навіть коли у неї трапився інфаркт, вона кілька днів ще продовжувала її носити. І не ремствувала.
Іноді я згадую себе в юності, в періоди відносного «здоров’я». Я б не хотіла до себе, тодішньої, повернутися. І якби зараз Бог раптом відняв у мене все, що необхідне, щоб відчувати себе здоровою, я не упевнена, що стала б кращою. Я стала б гірша, я б не утрималася від багато чого, що насправді мені зовсім не потрібне… так, принаймні, здається.
Змінитися – важливіше
Яку користь, окрім смирення, можна взяти від хвороби? Можна спробувати змінити характер. Він починає мінятися просто через фізичну необхідність. Можна все життя сповідатися в дратівливості і гніві і при цьому продовжувати гарячкувати, гніватися і хвилюватися з будь-якого приводу. Але коли при цьому у тебе починає дико боліти голова, так що ти не можеш ні працювати, ні до ладу жити, бажання гарячкувати слабшає. Не хотіла «по-хорошому», навчися хоч «по-поганому», говориш тоді собі. Адже поступово, але вчишся. І коли бачиш, яка це милість Божа до тебе, не гідної ніякої милості, то серце наповнюється подякою і стає можливим терпіти, тому що розумієш, що є ради чого. Точніше, ради Кого. Розумієш, що змінитися внутрішньо важливіше, ніж просто не хворіти.
Іноді приходять в голову такі думки. Здається, що коли зустрінешся з Богом вже в тому житті, всі хвороби і страждання здадуться чимось неістотним на тлі Його любові. І дуже захочеться, щоб було за душею щось, чим можна буде виправдатися перед Богом, хоч би небагато «заслужити» на ту любов, яку Він дає просто так. І ось тоді, чомусь є таке відчуття, доведеться дуже пошкодувати, що не потерпіла, хоча могла. І що це відчуття буде дуже гірке. І це страшно. Отже краще потерпіти.
Що ще можна сказати? Гірко, коли, розуміючи все це, все одно сумуєш. Але все-таки віриш, що з Божою допомогою вдасться йти далі. Так крок за кроком, міліметр за міліметром, майже невидимо привчаєшся жити в постійній надії на Бога. А на кого ще?
І ще, думається мені, дуже важливо весь час пам’ятати: нехай тобі погано, важко, але не гірше і не важче, ніж всім. Не гірший варіант з можливих. Є люди, яким набагато важче.
Одного разу через журналістську свою роботу познайомилася з хлопчиною, точніше вже молодою людиною, який в 15 років невдало пірнув у воду і зламав хребет. Тепер він назавжди прикований до ліжка. Я дивилася на нього із захопленням і вражалася його смиренню. Його мама часто плакала, а він тримався з дивовижною гідністю і спокоєм. Ні, і у нього, я упевнена, бувають моменти відчаю, коли, мабуть, не хочеться жити. Але основний, «генеральний» напрям його душі — він ось такий, і це дивно.
Як це їм вдається, таким людям? Але ж якось вдається! На тлі їх горя наші хвороби виглядають сущим маренням. Але не в цьому річ. Кожному Бог дає в міру всього – і хвороб зокрема. Отже потерпіти треба хоч би те мале, що маємо. Щоб було не соромно.
Олена Балаян
“Волинь Православна” 2012, №2
Джерело: Портал “Воцерковление”
