Якщо православну храмову архітектуру можна назвати молитвою у камені, іконопис – молитвою у фарбах, літургійну гімнографію – молитвою у співі, то дзвони справедливо можна окреслити, як молитву в металі.
Найдавніші форми дзвонів відносяться до часу виникнення перших цивілізацій та держав. Вони були відомі у Єгипті та Ірані, Месопотамії та Палестині, Китаї та Індії, Кореї та Японії. Такі дзвони, як правило, виготовлялись малих розмірів і видавали, переважно, шумові звуки. Проте вже у першому тисячолітті до нашої ери були відомі набори дзвонів, настроєні як музичні тони. Приблизно в той же час дзвони потрапили до Античної Греції та Риму, де отримали поширення завдяки експериментам Піфагора, котрий досліджував закономірності впливу форми на звук.
При Старозавітному храмі дзвони не використовувались, а віруючі скликались на богослужіння звуками труб. Останні виготовлялись, як правило, зі срібла і на них могли грати лише священики. Труби використовувались також для різних організаційних потреб – збору громади, заклику до походу, а також сповіщали про якесь лихо. Із сторінок Старого Завіту ми дізнаємось, що одними із головних у боях завжди були трубачі. Коли трубачі грали, то військо перемагало (тут можна згадати труби, котрі зіграли вирішальну роль під час взяття міста Єрихон). Відомо, що невеличкі дзвіночки були частиною облачення первосвященика Аарона, брата пророка Мойсея. У наш час кілька маленьких дзвіночків є частиною верхньої ризи єпископів – саккоса, та прикріплені до архієрейського кадила і хоругв.
Під час гонінь на Церкву Христову віруючі сходились на богослужіння таємно. Їх скликали диякони, або спеціальні посланці, а іноді й сам єпископ виголошував дату і час наступного богослужіння під час проповіді. Після припинення гонінь у IV століття віруючих почали скликати в різний спосіб. У монастирі святого Пахомія та деяких інших грецьких монастирях ченців скликали до храму ударами молоточка по дверях келії, а у одному жіночому монастирі Єрусалиму – відвідуванням усіх келій однією монахинею зі співом «Алілуя». Відомо, що до посоха преподобного Антонія Великого, засновника скитського типу чернецтва, були прикріплені невеликі дзвіночки.
Приблизно з кінця V – початку VI століття у монастирях та великих храмах грецького сходу почали використовуватись била та клепала. Била (грецькою «агієсидерон») – це дерев`яні дошки, а клепала («сімантрон») – залізні, чи мідні смуги, зігнуті у півколо. Вони могли бути двох різновидів: ручні й ті, що підвішувались на спеціальні ланцюги, чи шнурки.
У VI – VII століттях до Італії, Швеції, Англії, Німеччини та деяких інших країн латинського заходу потрапили звичайні дзвони. Існує переказ, згідно якого запровадження дзвонів належить святителю Павліну, єпископу Ноланському, котрий жив на межі IV – V століть. Проте у своїх творах святий Павлін не згадує про дзвони, що становить під сумнів дану версію. Вперше про дзвони ми дізнаємось із творів Григорія Турського та папи Римського Савиніана, котрий поширив дзвони на усьому заході.
Здавна славилась прекрасними традиціями дзвонарства і лиття дзвонів Ірландія. Відомо, що єпископ Ірландський Дагей за своє життя змайстрував біля трьохсот дзвонів. Починаючи з VIII століття у Франції та Італії існували спеціальні зібрання правил лиття дзвонів – формуляри, що затверджувались спеціальними ухвалами латинських єпископів. Впродовж VIII – IX століть дзвони міцно увійшли в літургійну практику Західної Європи.
На грецький схід, зокрема у Візантію, дзвони потрапили лише у другій половині ІХ століття. Свідченням цього є дарування венеціанським дожем Урусом набору із дванадцяти дзвонів візантійському імператору Михаїлу. Проте широкого вжитку у Східній Церкві дзвони не отримали, тому тут аж до ХІІІ століття використовувались агієсидерон і сімантрон.
На терени Київської Русі дзвони потрапили не з грецького сходу, а з латинського заходу. Існують припущення про існування дзвонів на Русі до офіційної дати її Хрещення, проте вони потребують спеціального наукового підтвердження. Про дзвони згадується в одній із найдавніших літературних пам`яток Київської Русі – «Слові о полку Ігоревім». Про них же пише Нестор Літописець у Житії преподобного Феодосія («Києво-Печерський Патерик»). Є згадки про дзвони у Типографському Уставі-Кондакарі.
До Галицько-Волинського князівства дзвони потрапили з Києва, або ж із Західної Європи. В Іпатіївському літописі є згадка про те, як під час облоги міста Володимира на Волині жителі дзвонили у дзвони, скликаючи народ. Кілька десятиліть тому археологи віднайшли у Володимирі-Волинському частину дзвону ХІІІ століття. Є відомості про дзвін середини XIV століття, що перебував на дзвіниці місцевого Успенського собору.
Велику увагу дзвонарському мистецтву придавали братства. Відомо, що за стан дзвонів у Львівському братстві відповідала спеціальна особа – сосудохранник, якому підпорядковувався дзвонар. До нині на весь світ славиться Львівська дзвіниця – вежа Корнякта – та її унікальні дзвони (серед яких найбільший «Кирило»). Своїми дзвонами пишається багато українських соборів, церков та монастирів, зокрема Києво-Печерська і Почаївська лаври. Деякі українські дзвіниці нині є пам`ятками архітектури.
Це свідчить, що традиція дзвонарства на теренах України не зникла, а продовжує своє активне функціонування, прославляючи в музиці металево чистих тонів Творця Всесвіту – в Троїці Славимого Бога.
Богдан Жулковський,
магістр музичного мистецтва
Газета “Волинь Православна”, 2012, №9
