«Син (дочка) ніяк не бажають збирати свої іграшки. Це у нас камінь спотикання. Не проходить і дня, щоб через прибирання не було сварки. Будь-ласка, підкажіть, як бути?»
Подібні скарги психологам доводиться чути часто. Деколи боротьба за дисципліну настільки вимотує обидві сторони, що у дітей розвиваються неврози, а для батьків побутові конфлікти виходять на перший план, і ні про яке повноцінне духовне спілкування з дитиною мови вже не має. Що тут можна порадити? Спокійно, тільки спокійно!
Врешті-решт, невже світ перевернеться від того, що в дитячій кімнаті не буде ідеального порядку? І невже він, цей порядок, вартує стільки нервів, сліз, криків, взаємних звинувачень та образ?
Якщо порядок — самоціль, то і дитину народжувати не слід було, бо народження малюка неминуче вносить сум’яття в життя дорослих. Діти усе хочуть дістати і усього торкнутися, постійно щось ламають, розбивають.
А що стосується прибирання іграшок та іншої допомоги по дому, то багатьом дітям буває важко займатися нею день за днем через свої вікові особливості. Дошкільнята і молодші школярі часто непосидючі, легко відволікаються, у них ще слабо розвинений вольовий початок. Все це не налаштовує до монотонної домашньої роботи, яка, чесно кажучи, і у багатьох дорослих не викликає захоплення. У якомусь сенсі дитина — завжди безлад, завжди порушення звичного ходу речей, інакше вона не була би дитиною, а була б роботом. Тільки навряд чи така перспектива порадувала би батьків.
Звичайно, привчати дітей до праці і порядку необхідно, але потрібно, щоб це привчання не виливалося в нескінченні конфлікти.
Як нудне зробити цікавим?
Цілком проста річ: прибирати іграшки нудно. Скільки цим не обурюйся, але це так. А інтерес — найважливіший стимул діяльності! Не тільки для дітей, але і для дорослих. Отже, необхідно штучно створити його.
Найефективніший спосіб — це перетворити прибирання на цікаву спільну роботу. Діти дошкільного і молодшого шкільного віку зазвичай з бажанням відгукуються на пропозицію рідних зробити що-небудь спільно. Їх відмови в більшості випадків обумовлені не шкідливістю, а страхом, що завдання виявиться занадто складним, і вони з ним не впораються.
В процесі спільної роботи краще всього розповідати синові або дочці щось цікаве, розмовляти про щось стороннє, не пов’язане з тим, чим ви зараз займаєтеся. Тоді психологічний акцент буде перенесений на бесіду, і робота з нудної повинності перетвориться на приємне проведення часу. Дитині це може так сподобатися, що, бажаючи більше поспілкуватися з вами, вона почне вам пропонувати свою допомогу і в інших ситуаціях; можна запропонувати змагання: хто більше іграшок прибере. Можна зараховувати бали і призначати призи. Можна пограти в ляльковий театр. Наприклад, неслухняний ведмедик не хоче залізати в ящик, а слухняний динозаврик допомагає зібрати розкидані деталі конструктора і придумує, як заманити в ящик неслухняного ведмедика.
А як щодо винагороди?
Мені здається, не відбудеться нічого страшного, якщо ви пообіцяєте в нагороду за працю якісь ласощі, мультик, читання улюбленої книжки і тому подібне. Не як плату за послугу, а саме як нагороду, заохочення. Адже коли людина робить щось хороше, її теж хочеться порадувати у відповідь. Важливо тільки, щоб нагорода не була чисто матеріальною. Один раз дали цукерочку, інший — приголубили, поговорили про те про це, третій — пограли, четвертий — приготували на вечерю смачні пиріжки. І не обов’язково заохочувати негайно, «не відходячи від каси». Потрібно створювати не відчуття торгівлі чи взаємовигідного обміну послугами, а теплу, дружню атмосферу, коли люди з любов’ю піклуються один про одного.
А ось гроші за роботу по дому пропонувати дитині не варто! Це абсолютно випадає з традицій нашої культури, яка практично уся цілком ґрунтується на православній основі. Безглуздо перекладати на ринкову основу стосунки між рідними та близькими. Виходить, що ви вже не родичі, а наймані робітники. Поки платите, людина працює. А закінчився гріш — до побачення!
Зрозуміло, дитина так зв’язно вам все це не пояснить, але вона інстинктивно відчує неприродність ситуації, і у неї можуть швидко розвинутися патологічні деформації характеру. Порившись в пам’яті, ви, цілком імовірно, і самі пригадаєте випадки, коли батьки, піддавшись новомодним віянням, спробували платити дитині за виконання домашньої роботи або приготування уроків. Але швидко відмовилися від цього «виховного» принципу, оскільки у їх чад розвинулися такі непомірні апетити, що вони почали вимагати плату буквально за кожен вчинок.
— Але дозвольте! — вигукнете ви. — Якщо людина не навчиться працювати просто так, без усяких підкріплень і стимулів, з відчуття обов’язку, вона виросте безвідповідальною! І їй доведеться в житті дуже важко!
Ну, що на це скажеш?
А ви… дайте відповідь, поклавши руку на серце: ви багато робите «просто так, без усіляких підкріплень»? Невже ми з вами не чекаємо за свою роботу нагороди: хто — моральної, хто матеріальної, а хто — і тої і іншої разом?
Набір наших стимулів, звичайно, різноманітний: тут і зарплата, і самоствердження, і все той же інтерес, і радість творчості, і багато що інше. Але головне — стимули є.
І домашні обов’язки ми звалюємо на себе за цілком зрозумілих причин. Виходячи заміж і народжуючи дитину, жінка розуміє, що їй доведеться робити по господарству значно більше, ніж раніше, але це покривається щастям сімейного життя, позбавленням від самотності, отриманням чоловічої підтримки, радістю материнства і тому подібне.
Маленькій дитині подібні міркування недоступні, і обурюватися на неї через це просто безглуздо. Ви ж не сердитеся на шестимісячного малюка через те, що він ще не уміє бігати і стрибати! А це цілком співставні речі.
У батьківській любові ваша дитина, сподіваюся, не сумнівається. А якщо змусити її засумніватися («не прибиратимеш в кімнаті — тебе не любитиму»), то можна завдати їй психічної травми.
Собі дитина ще не належить і майже все робить не по велінню душі, а тому, що на те її націлюють дорослі. Ми визначаємо за дітей, що їм їсти, що носити, куди ходити, чим займатися, чим цікавитися, як поводитися. І це правильно. Надати дітям повну свободу — означає відмовитися від виховання.
Але потрібно розуміти, в яке складне становище ми ставимо дитину, коли вимагаємо від неї, щоб вона займалася нудними, одноманітними справами з якихось вищих, незрозумілих їй міркувань. Це все одно як переконувати першокласника в необхідності добре вчитися, оскільки йому через одинадцять років доведеться вступати до інституту. Для шестирічного малюка одинадцять років — два його життя. Він не може загадувати так надовго і, головне довго керуватися так далеко відстроченими стимулами.
Так, звичайно, потрібно прагнути до того, щоб дитині хотілося зробити рідним приємне просто з добрих спонукань, любові. Щоб вона прагнула не засмучувати близьких не із страху покарання, а знову-таки з любові. Але для цього сім’я повинна являти собою приклад самовідданої, безмежної любові один до одного. Тоді дітям легко наслідувати нас, хоча і тут не завжди все просто: дуже сильний часом проявляється дитячий егоїзм, та й вплив дитячого середовища не потрібно скидати з рахунків. Тому, формуючи у дитині високу мотивацію, при необхідності має сенс задіювати і простіші, приземлені мотиви.
Що ж до відчуття обов’язку, то воно формується у дітей дуже пізно. Це відчуття не властиво дошкільнятам, і від них не можна його вимагати точно так, як і, скажімо, фізичної витривалості або знання вищої математики. Волю, відповідальність потрібно розвивати помалу, всіляко заохочуючи дитину за прояв цих якостей.
Враховуйте її стан. Якщо син або дочка втомилися, то не примушуйте їх прибирати в кімнаті відразу після того, як пішли гості. Залиште це назавтра, коли вони виспляться і будуть згідливішими.
Усувайтеся від прибирання іграшок поступово, під яким-небудь слушним приводом. Коли ж малюк справиться з прибиранням самостійно, відзначте це, розкажіть іншим родичам, який він став молодець, зовсім дорослий, працелюбний. Не жалійте похвали, адже для дитини це теж нагорода. І часто не менш цінна, ніж шоколадка або морозиво.
Як дітей привчати до праці?
По-перше, по потребі. Якщо матері розраховувати ні на кого, якщо вона проводить багато часу на роботі, дитині доводиться подорослішати раніше, ніж одноліткам, яких опікають бабусі або мами-домогосподарки.
І, по-друге, величезну роль знову-таки відіграє оточення дитини. Раніше, коли сім’ї були багатодітними, на дітей завжди лягало досить велике навантаження: вони і по дому допомагали, і за малюками наглядали. Але відчуття, що їх експлуатують, у них не було, оскільки друзі жили так само. Природно, в такій атмосфері привчити хлоп’ят до виконання якихось обов’язків було набагато легше: вони тягнулися один за одним.
Зараз же, коли навіть зі шкільних програм, які задають еталони поведінки, викреслили такий предмет, як «праця», привчати дітей до праці набагато складніше. Але опускати руки все одно не потрібно. Придивіться до дитини і постарайтеся зрозуміти, яка домашня робота більше відповідає її складу характеру, смакам.
Можливо, вона, відмовляючись прибирати іграшки, виявить цікавість до техніки і буде із задоволенням пилососити. Багато дітей охоче погоджуються мити посуд і прати свою білизну, оскільки люблять гратися з водою. Хтось хоче проявити самостійність і рветься сходити в магазин. Не позбавляйте його такої можливості. Адже ми теж прагнемо підбирати роботу за своїми схильностями і, розподіляючи домашні обов’язки між дорослими, зазвичай враховуємо, у кого що краще виходить.
А якщо дитина все одно упирається?
Якщо, не дивлячись на всі ваші хитрування, син або дочка упираються в своєму небажанні вам допомагати, не витрачайте зусиль на довгі домовленості. Тут справа зовсім не в тому, що вони чогось недостатньо розуміють! Їм просто хочеться нав’язати вам свою волю, самостверджуватися за ваш рахунок.
Тому краще переверніть ситуацію, змусивши дітей відчути на собі, як неприємно зіткнутися з непробивним егоїзмом. Але тільки заздалегідь потрібно пояснити свою поведінку співвіднести її з вчинками дитини і, головне, показати правильний вихід з ситуації. Мов, розумні люди вчиняють так-то і так-то, але ти, взагалі-то, вирішуй сам. Тільки врахуй наслідки. І надайте синові або дочці можливість самим зробити вибір.
Наприклад, син категорично відмовляється від будь-якої допомоги по дому. І увечері, після відходу гостей, і на ранок. Підлога завалена машинками і деталями конструктора, а він неначе цього не помічає; що ж, раджу запастися терпінням.
Дуже скоро синові щось від вас знадобиться. Наприклад, він захоче подивитися мультики. І тут ви спокійно (неодмінно спокійно, інакше дитина образиться на ваш тон, і ця образа затулить собою все останнє!) відповісте:
— Я, звичайно, з радістю пішла б тобі назустріч і дозволила подивитися телевізор, але ти не хочеш виконувати моїх прохань. А чому я повинна? Це несправедливо.
Він скаже: «І не треба» — Нічого страшного. Через деякий час йому захочеться ще чого-небудь, і ситуація повториться. Дитина почне вередувати? — Головне, не лякатися і не поспішати виконувати її вимоги.
Поставте умову: «Ти прибереш у кімнаті, а я тим часом зроблю те, що ти просиш». Дайте їй можливість подумати.
Зберігайте дружелюбність. Безумовно, ви можете піти на деякі компроміси, але на одному раджу стояти твердо: ніяких авансів! Син отримує бажане тільки після того, як виконає вашу умову. І ні хвилиною раніше!
Досвід показує, що якщо дорослі не зриваються на крик і не починають кидатися з крайності в крайність, дитина, врешті-решт, вибирає той варіант, який здається їй самій відповідним. І фактично, пішовши на поступки, не страждає при цьому від ураженого самолюбства, оскільки у неї залишається відчуття, ніби вона зробила вільний вибір.
За матеріалами книги Тетяни Шишової “Щоб дитина не була важкою”
Переклад українською – “Волинь Православна”, 2012, №8
