Є немало книг і посібників, присвячених приготуванню до Божественного Причастя. Мета цих книг – дати людині знання, необхідні для свідомого, благоговійного і неганебного підходу до Чаші з Їжею Безсмертя. Ці книги не одноманітні. У них є різночитання, пов’язані в основному з різною строгістю приготування і різними підходами до частоти причащання. Але, все одно, така література є, і вона чисельна.
Але чого немає у нас! У нас немає книг, які ведуть з читачем розмову про те, як поводитися після причастя, як зберігати отриманий дар, як користуватися на благо реальністю богоспілкування! Це очевидна прогалина. І немає ніякої зухвалості швидко цю прогалину заповнити. Серйозність завдання вимагає, по-перше, формулювання запитання, а по-друге, спільних зусиль пошуку правильної відповіді.
Досвід, і духовний, і світський, говорить про те, що отримати буває легше, ніж утримати. Якщо мова йде про великий дар, то уміння користуватися ним – найважче, що чекає одержувача. Благословення здатне перетворитися на прокляття у міру невмілого користування або зневаги дарами. Історія Ізраїлю – тому приклад. Безліч чудес, Боже піклування, стосунки народу і Бога, подібні дружнім! Що ж більше? Але зворотною стороною цих стосунків невблаганно виступають покарання і важкі удари, що падають на голови людей, які ведуть себе негідно обрання. Що стосується причащання, то реальність присутності Христа в Євхаристії ще в апостольські часи примушувала говорити про хвороби і смерті негідних причасників. Отже, давно пора вести мову не тільки про приготування до причастя, але і про правильний спосіб життя після отриманого причастя.
Ось перша думка, що лежить на поверхні: чи не доречно в день причащання замість вечірніх покаянних молитов прочитати на ніч ще раз молитви подячні після причастя? В них прохання не просто пробачити і помилувати, але «увійти в утробу, укріпити сустави і кістки, попалити терни усіх гріхів». Ці короткі молитви досить сильні, насичені сенсом, радісні, енергійні. Багаторазове або хоч би повторне їх читання в день причащання збільшує в християнській душі відчуття подяки Богові, народжує пам’ять про Господа, запалює бажання причащатися частіше.
Святитель Іоанн (Максимович) після звершеної літургії часто залишався у вівтарі надовго. Він читав Євангеліє, «тягнув» чотки, здійснював інші молитви і потім із зусиллям йшов на щоденні праці, оскільки не хотів покидати вівтар. Це теж урок. Очевидно, що світська людина завантажена турботами і що напружений темп життя є ворог зосередженості. Але потрібно старатися після причастя не відразу занурюватися в справи, потрібно постаратися пошукати хоч краплю тиші, використовуючи її для читання і роздуму.
Боюся стверджувати, хто саме з Оптинських старців (здається, Варсонофій) радив читати в день причащання Апокаліпсис Іоанна Богослова. Очевидно, малося на увазі, що розум християнина, котрий наповнився благодаттю, в цей час здібніший до сприйняття таємниць Божих, ніж в звичайні дні. Це не стільки конкретна порада, скільки контури загального правила: в день причащання присвячувати можливий час і сили вивченню слова Божого і іншим духовним працям.
Ставши будинком Божим за допомогою причащання, християнин стає страшний невидимим ворогам добра. Від нього, як від вогню, «біжить усякий лиходій і усяка пристрасть». Істотним завданням для ворога тому є старання розважити християнина, втягнути його у вихор всяких турбот, оточити його «забуттям, легкодухістю і закам’янілим невідчуттям». І у міру нашої неуважності ворогові це успішно вдається. Чи варто дивуватися з розгулу гріха і сум’яття, що царює в головах, якщо ми до ладу не вчимося користуватися непереможною своєю зброєю – істотним з’єднанням з Боголюдиною та Спасителем?
Питання, без сумніву, не розкрите. Воно вимагає церковної уваги, і саме озвучування питання може передувати закликом: «Будьмо уважні!» І уміння прощати образи, і здатність чинити опір дії пристрастей, і мужність посеред незгод, і передчуття вічних благ, і ще багато іншого подається рясно причасникам. Ось що говорив Іоанн Кронштадтський після причащання: «Господь в мені особисто, Бог і людина, іпостасний, істотно, непорушно, очисний, освятительно, переможнотворно, відновлювально, обожительно, чудотворно, що я і відчуваю в собі».
Багатство дарів, що відчуває Кронштадтський пастир, є те ж саме багатство дарів, яке подається всім, але, на жаль, без такого глибокого з боку причасників відчуття.
У цьому сенсі святі і судитимуть світ. Маючи рівно стільки, скільки і ми, вони зуміли життя своє перетворити на яскраве горіння лампади, тоді як ми лише коптимо і в грізну годину суду ризикуємо опинитися без масла.
Крім того, що вже є у нас, нам, мабуть, зовсім нічого більш не потрібно для чудотворної повноти і повсякденного християнського свідоцтва. Нічого не потрібно понад, але потрібно навчитися користуватися тим, що є. І насамперед потрібно навчитися правильно поводитися у ставленні до пречистих таїнств Тіла і Крові Христових: до благоговійного прийняття їх і до гідного зберігання їх в собі.
Протоієрей Андрій Ткачов
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2012, №8
