Православні храми можна зустріти в багатьох куточках нашої планети, у тому числі і в Полінезії – на Гавайських островах. П’ятдесятий штат США розташований посередині Тихого океану і складається з восьми великих та багатьох маленьких островів. Найбільший – Гавайї, його називають також Великим островом. Населення штату понад мільйон чоловік, 60% з яких – християни, у тому числі і православні.
Про життя православних общин на Гавайях розповідає настоятель Місії святого Іувеналія Православної Церкви в Америці священик Іоанн Шрьодель.
– Отче Іоанне, як на Гавайських островах представлено Православ’я?
– Зараз на Гавайях діють три православних храми, в них служать три священики. Але тільки наша община має статус місії. Місія офіційно існує з 2004 року. І ось що варто відзначити: перший священик, що служив в місії, через півтора року вимушений був за деякими причинами виїхати, і в наступні півтора року тут священика не було, але ядро общини збереглося, люди продовжували збиратися на молитву, здійснювали богослужіння мирським чином і знаходили можливість отримати нового священика. Бог дарував їм міцну віру, в чому я переконався після прибуття. І всі ці люди хотіли поглибити свої знання про Православ’я, адже багато з них ніколи регулярно не відвідували богослужіння! Але вони прагнули заповнити цей недолік, прагнули і більше дізнатися про Православ’я. Мене це дуже радувало. Наша місія розташована на Великому острові. Інші дві православних церкви знаходяться на острові Оаху.
– Чи були інші місії на островах?
– Тут немає інших православних храмів на просторі аж до Нової Зеландії, але багато сект, таких як, наприклад, мормони; деякі досить активні. Історія християнства на островах сходить до часу цариці Каауману (це початок XIX століття). Вона відкинула культ богині вулкана і навіть наказувала переслідувати її жерців. Так от, коли протестантські місіонери висадилися на островах, вона відразу ж прийняла християнство. Це чудова історія: протестанти були з Бостона, штат Массачусетс; вони обігнули весь південноамериканський континент і, пройшовши цей нелегкий шлях, припливли на Гавайї.
Історія православної общини теж досить цікава. У записах 1920-х років мовиться, що перша Євхаристія на Гавайях була здійснена православним священиком на Пасху між 1750 і 1793 роками. Торговий корабель зі священиком пристав до берега, якраз на Великдень, і на суші була відслужена літургія. Пізніше на острові Кауаї знаходилася фортеця Єлизавети – зараз там історичний парк; фортеця ця була побудована за часів короля Каумуалії, коли він просив прийняти острів Кауаї в підданство Російської імперії. І саме там в 1815 році була побудована перша православна церква на Гавайях. Потім Російська імперія втратила інтерес до Тихоокеанських островів, і фортеця перейшла в руки місцевої влади. Потім, в 1910 році було відновлено православне богослужіння мирським чином, і в 1915 році православна община направила до Петербургу прохання про виділення священика для православної пастви на Гавайях. Через рік на Різдво розпочалися регулярні богослужіння священика – протопресвітера Іакова Корчинського. Це був відомий місіонер, що відкрив ряд церков в Америці, на Алясці, в Канаді, в Австралії і на Філіппінах. У подальші роки від Православної Церкви були направлені ще священики для опікування зростаючої православної пастви на островах.
– Розкажіть, будь ласка, яким був Ваш шлях до Православ’я.
– Я виріс в єврейському районі Чикаго. Моя матір не була релігійна. Моє оточення було надзвичайно матеріалістичним. Більшість думало тільки про земні речі. Ще дитиною я відчував якусь порожнечу. Можливо, були й інші причини, що штовхнули мене розпочати пошук. Я почав знайомитися з різними релігіями, вивчати їх. Бог знав, що я шукаю Його, але я ще не знав, що шукаю Його! І Він привів мене в потрібне місце і відкрив істину. Як тільки у мене з’явилася Біблія і я розпочав читати її, я почав шукати Церкву.
Я спілкувався з представниками різних церков. Знаходив у телефонному довіднику номери їх телефонів, дзвонив їм і запитував: «У що ви вірите? І як ви вірите?» Свідки Єгови дали мені декілька книг; адвентисти сьомого дня сказали: «Ми молимося в суботу, а не в неділю». Так я обдзвонив багато церков, але не дійшов ще до православної. У Чикаго, в районі, де я жив, було декілька православних храмів; неподалік знаходився грецький чи сербський православний храм, але я до нього так і не дістався.
Врешті-решт я відправився до Єрусалиму разом з протестантськими місіонерами. В ході нашої діяльності ми прагнули налагодити відносини з православними общинами, оскільки ми збиралися проповідувати в мусульманських країнах і знали, що в деяких з них сторіччями проживає значне число православних. Ми не прагнули навертати православних, просто намагалися співпрацювати, щоб дістати доступ в мусульманські країни. Це було трохи дивно, але ми цим займалися, і досить ревно. Серед іншого ми допомагали в монастирі Святого Хреста, де, наскільки я пам’ятаю, вперше було перекладено Священне Писання на грузинську мову. Зустріч з ченцями цієї обителі, святі мощі і перекази монастиря… Для нас, неправославних, все це було дуже незвичайно. Вражала і суворість, і величність чернечого життя. На мене справив особливе враження один чернець. Це був грек, його англійська мова була ламаною, але цілком зрозуміла. Він говорив мало, але його життя говорило за нього. Його смирення вражало. І коли я знаходився поряд з ним, я виразно відчував тяжкість своїх гріхів. Я ставив йому багато запитань: як ви молитеся? як спасаєтеся? чому стали ченцем? І я пам’ятаю його відповіді – вони були такими простими, дуже ясними і глибокими. Його слова йшли прямо з серця. Коли ми запитали його, чому він став ченцем, він відповів так: «Якщо ти когось любиш, ти хочеш весь час бути з ним» – і це все, що він сказав! Я думаю, цей досвід і збудив в мені інтерес до Православ’я. Адже протестанти, дуже нападали на православне віровчення. Ми хотіли повернути до життя цю «мертву Церкву». Але, мертві духовно, ми просто не розуміли її. І ось ми доторкнулися до багатства і глибини невідомої нам традиції!.. Це було вражаюче.
Ми уникали обговорювати той досвід. Але потім, рік потому, я побачив в сонному баченні, як цей чернець молився за мене. Це і стало початком мого шляху до Православ’я. Так, вони молилися за нас. І я часто думаю тепер про те, як багато в нашому житті відбувається по молитвах інших.
Я зустрів цього ченця через декілька років, і він сказав: «Я молився за тебе щодня протягом декількох років», – і я відповів: «Ось, по благодаті Божій, я навернувся». Якимсь чином я відчував, що він молиться за мене, і я дуже вдячний йому за це. Зараз він архімандрит і духівник при храмі Гробу Господнього. Це старець Дионісій.
– Прийнявши Православ’я, Ви вступили у Володимирську семінарію. Як прийшло до Вас рішення стати священиком? І що дала Вам семінарія?
– Ще протестантом я збирався присвятити себе постійному служінню, так що для мене після прийняття Православ’я було абсолютно природним думати про семінарію і священство. Я хотів стати священиком, я відчував покликання. Звичайно, одного мого бажання було мало. Але мене підтримав мій духівник.
А в семінарії мені відкрився один її чудовий аспект: вона розширює уявлення про Церкву, тому що туди
вступають люди зі всього світу і можна охопити Православ’я ширшим поглядом. До того ж тут ти отримуєш такі навики і знання, які складно отримати в рамках одного приходу, і часто люди приходять в семінарію в надії набути саме цього досвіду. І, безумовно, найбільш значущим виявляється занурення в літургійне коло.
Семінарія – це місце, де можна випробувати себе, свою готовність стати священиком або ченцем. І особисто для мене семінарія стала теж випробуванням. Та і саме навчання в семінарії, хоча тут не прагнуть поставити тих, хто навчається в якісь обмежені умови, проте є якимсь тестом: так Бог випробовує студентів.
А на останньому курсі семінарії мене висвятили в священний сан.
Зараз я готуюся до отримання вченого ступеня: я займаюся проблемами біоетики. Біоетика – це прекрасна тема для пастиря, вона допомагає поставити світське життя на служіння общині. Але треба знати медицину, і тому я закінчив університет. Я навчався в Чиказькому університеті, але був не тільки студентом: я звернувся до служіння в кампусі і служив там капеланом протягом п’яти років.
– Розкажіть, будь ласка, про капеланське служіння в кампусі.
– У США і Канаді, а зараз ще і в Мексиці, в Православній Церкві в Америці існує служіння в православних братствах кампусів. Суть ось в чому. Існують студентські містечка де проживають православні братства. В ці групи православних студентів входять і румуни, і сірійці, і багато інші зацікавлених. Братство православних християн дає приголомшливі можливості! Ми зустрічалися – іноді частіше, ніж один раз в тиждень, – читали отців Церкви, служили вечірню, трапезували. І все було сповнено радості. Навчання – це дуже важливий час для студентів. Оскільки вони відірвані від сімей, вони вчаться самі ухвалювати рішення, що стосуються їх життя і віри, і вони пізнають, наскільки віра важлива в житті. А для багатьох це перший досвід знайомства з різноманітністю всередині православного християнства, адже коли вони бачать присутніх разом людей, що дотримуються різних православних традицій, вони розуміють, що вони єдині в Христі, і це укріплює їх віру. Я впевнений, що цей досвід дуже збагатив багатьох із студентів. Я дуже ціную час, проведений в кампусі; я вважаю, що це служіння дуже затребуване, і молюся про збільшення числа постійних служителів.
– Тепер Ваше служіння – на Гавайях. Як часто Ви здійснюєте тут богослужіння?
– Знаєте, завжди одні люди вважають, що треба частіше служити, інші – що рідше. Зараз звичайний розклад такий: служба ввечері в суботу, літургія в неділю і на свята протягом року. Звичайно ж, Страстний тиждень виділяється, там багато служб.
Перед нами стоять серйозні завдання. Мені б хотілося, щоб у нас була справжня міцна община. А одне з наших служінь – благодійність, що надається людям різних культур, які приїжджають сюди звідусіль.
– А як часто прихожани сповідаються і причащаються?
– По-різному. Раніше була практика рідкісного причащання – один раз в рік, а зараз прагнуть причащатися раз на місяць. Деякі частіше: раз в декілька тижнів; деякі – рідше. Я стараюся, щоб люди самі по своєму внутрішньому стану визначали, наскільки часто вони готові причащатися. Іноді я підказую, що прийшло час сповідатися. Не треба забувати, що ми на найбільшому острові США, наші прихожани живуть в різних його кінцях, і їм доводиться долати значний шлях до храму.
І ще з приводу сповіді: це справжній подарунок, що мої прихожани приїжджають в церкву не як в клуб або культурний центр, а саме в храм! І мене дуже укріплює, коли я бачу цих людей, що подолали таку довгу дорогу, щоб сповідатися і причаститися. Коли я бачу, яка у них сильна віра!
На Богоявлення ми освячуємо води Тихого океану. В Служебнику сказано, щоб освячувалося відкрите водоймище, але у нас немає річок, немає озер, тому ми освячуємо океан. Звичайно, це дещо амбітно, але наш Бог – великий, і для Нього все можливо! І коли ми служимо на березі, деякі місцеві гавайці, рибаки, підходять і дякують.
Коли я приїхав сюди, вважалося, що тимчасово, але я полюбив всіх прихожан і тепер не в силах виїхати, так що залишуся, скільки Бог дасть! Я люблю і місцеву культуру. Це якась брама до Азії, і я часто роздумую про колишні азіатські місії. Не тільки в Полінезії, але у всій Азії. Я вважаю, там зустрічаються ті ж виклики, що і у нас. Адже в Америці ми постійно знаходимося в специфічній атмосфері: у нас багато різних церков – протестантських і католицьких. Але ми не засуджуємо тих, хто думає по-іншому. Ми затверджуємо красу і багатство нашої віри, нашої духовної традиції. Це те, що в деякій мірі психологічно і духовно зціляє Америку – через те, що пропонує православна віра!
Бесідував Василій Томачинський
Джерело “Православиє. RU”
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2012, №8
