Warning: Trying to access array offset on value of type bool in /home/erickswi/xn--80aaxgce1a0e.com/www/wp-content/plugins/jnews-amp/include/class/class-init.php on line 427

Warning: Trying to access array offset on value of type bool in /home/erickswi/xn--80aaxgce1a0e.com/www/wp-content/plugins/jnews-amp/include/class/class-init.php on line 428
Про грузинське чернецтво | Капличка

Про грузинське чернецтво

Про грузинське чернецтво, О ГРУЗИНСКОМ МОНАШЕСТВЕ, Митрополит Горийский и Атенский Андрей (Гвазава),АМВОН, Волинь Православна

Про минуле і сьогодення грузинського чернецтва, відомих старців, чий духовний досвід ввібрали нинішні архіпастирі та ченці Грузинської Церкви, розповідає митрополит Горійський і Атенський Андрій (Гвазава).

– Ваше Високопреосвященство, як складалася чернеча традиція в Грузії, які її особливості.

– Чернеча традиція в Грузії дуже стародавня. Вже в I столітті, як ми знаємо, були грузини, які ставали відлюдниками та жили, як це прийнято серед ченців, в пустелі, в безмовності, подвигом виснажуючи свою плоть та набуваючи благодаті Христової через спрямованість та постійну молитву.

А якщо брати приклади жіночого чернецтва, то, звичайно ж, тут насамперед потрібно згадати про святу рівноапостольну Ніну. У її житії ми бачимо усі ті елементи, які властиві чернецтву: відокремлене життя, обітниці, які вона на себе накладала. А з V-VI століття ми вже спостерігаємо появу спільножитніх монастирів, в яких засновувалося сумісне життя ченців з загальною молитвою, був соборний храм, єдиний наставник для всієї братії і один настоятель. Отже чернеча традиція в Грузії існує з перших століть християнства.

– Позначився вплив сирійських подвижників?

– Так, сирійських отців: Іоанна Зедазнійського і інших отців, які прийшли до Грузії. Для проповіді слова Божого учні преподобного Іоанна розійшлися по різних куточках Іверії. Ось з того часу і починається в Грузії монастирське життя.

Звичайно, це ще не спільножитнє чернече життя в тій формі, в якій вона сьогодні існує, але уже ченці мали одного настоятеля, одного духовного наставника, соборний храм, послух, який розподілявся між братіями. А форма життя у них була така: вони жили не в житлових корпусах, а у великих скельних житлах. У скелях видовбувалися келії, в яких і жили ченці.

Якщо ж говорити детальніше про період розквіту грузинського чернецтва, то потрібно згадати і часи арабського завоювання, коли монастирське життя концентрувалося в південногрузинських царствах. Адже Самцхе і особливо Тао-Кларджеті – це історична частина Грузії, яка зараз знаходиться на території Туреччини.

Адже саме там в VII-XI століттях працями великого Григорія Хандзтелі були розширені і знов, так би мовити, наповнені натхненням старі чернечі обителі, а також засновані нові монастирі, в яких зростали та навчалися великі подвижники – засновники Іверсь­кого монастиря на Афоні святі преподобні Георгій, Іоанн та Євфімій.

– Значить, чернеча традиція в Грузії не переривалася?

– Ні. Хоча, звичайно ж, були часи, коли чернецтво переживало важкі етапи. Але чернеча традиція зберігалася завжди. З середини XIX століття розпочалася нова хвиля відродження грузинського чернецтва. В монастирі почали приходити нові насельники. Вони починали там свій чернечий подвиг, приймаючи естафету і навчаючись у тих древніх ченців та архієреїв Грузинської Церкви, які служили в цей час…

(Монастир Алаверди.)

Наші отці-подвижники зберегли ту духовну спадкоємність, завдяки якій грузинське чернецтво змогло відродиться сьогодні. Архімандритом Рафаїлом (Кареліним) була написана про це книга.

– «На шляху з часу у вічність»?

– Так. У ній багато розповідається про грузинських подвижників, завдяки яким збереглася духовна спадщина наших стародавніх отців. Серед старців, про яких згадує отець Рафаїл в своїй книзі, був, наприклад, насельник Драндського монастиря архімандрит Костянтин (Кварая).

Він був дуже віруючою людиною з дитинства і ріс при монастирі. Він був наставником монастиря в Теклаті. Були і преподобний Іоанн (Майсурадзе) і Георгій (Мхєїдзе), що трудилися в монастирі Бетанія. Один з них, отець Іоанн, спочатку був насельником грузинського братства, яке трудилося на Афоні.

У 1920 році він повернувся до Грузії та оселився в монастирі Бетанія разом зі своїм духовним братом отцем Георгієм. Довгі роки цей монастир був мало не єдиною чернечою общиною на території Грузії. І хоча монастир вважався за недіючий, а преподобні отці, що жили в ньому, Іоанн і Георгій числилися «доглядачами цінного пам’ятника архітектури», чернеча традиція в ньому зберігалася.

Розповідає отець Рафаїл і про преподобного Олексія (Шушанія), який був духовним чадом ієромонаха Варлаама (Еріставі), що трудився на Афоні в скиту святого Іоанна Богослова. Про нього збереглися відгуки насельників Пантелеймонівського монастиря на Святій Горі. Вони говорили про нього як про людину, яка мала глибоку духовність та мудрість.

Митрополит Шио (Муджірі) нещодавно видав книгу про преподобного Олексія (Шушанія). У ній розповідається про тих, хто був наставниками преподобного, які були коріння його духовності та святості. Книга дуже цікава, в ній зібрані такі матеріали, які раніше не були відомі.

І тут ми теж можемо говорити про збереження духовної спадкоємності, і це особливо цікаво, тому що одним з наступників цих старців є наш Святіший Патріарх Ілія II, духівник якого, отець Шио (Дзідзава), був духовним чадом преподобного Олексія (Шушанія).

Після революції грузинське чернецтво поповнилося і ченцями з Росії. Вони вимушено бігли зі своїх монастирів і, перейшовши на проживання до Грузії, заснували тут чернечі поселення. Кажучи про цих отців-подвижників, насамперед потрібно згадати отців, що прийшли з Глінської пустині і поселилися в Сухумі та в Тбілісі.

Першим з них потрібно назвати владику Зиновія (Мажугу), який тільки прийняв постриг в Глінській пустині, а решту всіх священицьких ступенів отримав вже в лоні Грузинської Церкви: став і дияконом, і ієромонахом, і потім вже єпископом Грузинської Церкви, митрополитом Тетріцкаройським.

Разом з ним в Грузії трудилися і інші насельники Глінської пустині, які були вигнані з обителі за часів хрущовських гонінь. Це були архімандрит Андронік (Лукаш), архімандрит Серафим (Романцов) і інші отці. І з ними зі всіма був знайомий та спілкувався наш Святіший Патріарх. Постриг він приймав з рук владики Зиновія.

А із старців останніх часів, які мали спілкування з ранніми отцями, я б пригадав архімандрита Гавриїла і архімандрита Віталія (Сидоренко). Я був знайомий з обома, але частіше зустрічався і більше часу проводив з отцем Віталієм. У останні місяці його життя ми ходили до нього в обитель і довго розмовляли. Ці бесіди дуже багато що мені дали.

– Владико, а що збереглося більше всього в пам’яті від зустрічей з цими подвижниками?

– Бесіди з отцем Віталієм продовжувалися по декілька годин. Отець Віталій сідав на підлогу, і, звичайно ж, невихованістю було залишатися на стільці, тому я теж сідав на підлогу. Такий приклад, даний ним, неможливо забути.

Знаєте, чим найбільше всього мені запам’яталися ці бесіди? Ось я поставив запитання, а батюшка у відповідь починає розповідати щось інше, що зовсім не стосується теми. Сидиш і думаєш: «До чого тут це? Я ж абсолютно не про це питав», – мовчиш, просто незручно перебити або нагадати, про що була мова. А потім проходив час, я згадував цю бесіду і розумів, що все, сказане батюшкою, було «на потім», саме на потім. І таких бесід, суть яких здійснилася в моєму житті пізніше, я пам’ятаю декілька.

З отцем Гавриїлом я зустрічався кілька разів, але це не були довгі бесіди, це були короткі зустрічі: благословення та коротке повчання, завжди дуже істотне.

– Владико, а кого Ви вважаєте за своїх наставників в чернечій праці?

– Починав я з порад отця Віталія. Потім був Святіший Патріарх Ілія II. Це було благословення Боже: адже в той період, коли я був настоятелем монастиря, та і до цього теж, я мав можливість радитися зі Святішим. І питання були такі, з якими зараз до Святішого не прийдеш: «щоденні» питання. Але напрямок, якого я повинен був триматися, він намітив.

(Владика Зіновій (Мажуга) з отцем Віталієм (Сидоренко)

Не менш важливим для мене є і спілкування зі Святою Горою Афон, з монастирем Симонопетра, з отцями-святогорцями, з монастирем Григоріат, з скитом святої Анни. Все це мені допомагає, укріплює мене.

– Владико, як Ви вважаєте, чи є духовні наставники, подібні тим, про які ви розповідали, зараз, у наш час?

– Знаєте, я б не сказав, що зараз немає наставників, – принаймні, я не відчував такого, що немає. На питання, які у мене виникали, я завжди отримував відповіді. І отримую їх до цих пір. Я, звичайно, не вважаю і не думаю, що ті, до кого я звертаюся, – досконалі та богодухновенні старці, але я довіряю їх духовному досвіду і тій мудрості, яку вони придбали.

Довіряю їм не тільки лише за своїм відчуттям, а ще і тому, що кожного разу, коли використовую їх пораду, я бачу на ділі, що ця порада правильна і вона дає добрий результат. І через те, що є такі люди і я маю можливість до них звертатися, я дуже вдячний Богу.

Отже я думаю, такі люди є. Можливо, той, хто говорить, що тепер уже немає наставників, дійсно відчуває певний духовний дефіцит, але якщо він пошукає, я впевнений, що знайдеться людина з духовним досвідом, яка обов’язково йому скаже те, що корисно для його душі.

– А що є чернецтвом в Грузії зараз, яка його специфіка? Ми чули, що в Грузії багато невеликих монастирів з малою кількістю ченців. Чи це так?

– Так, це так. Можна сказати, що у нас найбільші монастирі налічують трохи більше 30 чоловік. Це два монастиря: монастир святої Ніни в Бодбе і монастир Самтавро в Мцхете, теж жіночий монастир. По кількості насельників до них наближався чоловічий монастир Шиомгвіме, але зараз настоятеля вибрали в єпископи, і основна частина братії пішла разом з ним.

А в основному наші монастирі, дійсно, невеликі: в середньому 10-15 насельників, особливо чоловічі. У жіночих монастирях насельниць більше: буває і 20, і 25 сестер.

– Владико, а є у грузинського чернецтва якісь свої, специфічні проблеми?

– Проблеми такі ж, як у всіх. Це наші загальні проблеми. Адже всі ми сучасні люди. Ми люди, які виросли з телевізором… Ось я не пам’ятаю, скажімо, час, коли не було телевізора. Для мене він завжди був, розумієте? А для когось завжди був, скажімо, комп’ютер. Тому всі проблеми наші – від нашої, так би мовити, сучасності. І ще, звичайно ж, у нас на пострадянському просторі є ще одна біда – це те, що ми не були з дитинства привчені до віри, не були воцерковленні.

– Мені здається, Грузія все-таки менше постраждала від гонінь на віру, ніж інші республіки в Радянському Союзі.

– Так, Грузія була більш традиційною країною, наш народ прагнув зберігати православну традицію і не заперечував Бога. Думаю, за рахунок цього ми і збереглися. Можливо, не було власне воцерковлення, але була традиція, і її більшість людей завжди дотримувалися.

Наприклад, в нашій сім’ї, скільки я себе пам’ятаю, мама завжди відзначала Різдво та Великдень, а перед цим завжди тримала піст. Можливо, вона і не ходила щонеділі в храм, але Різдвяний та Великий пости вона дотримувалася, і ці свята у нас в будинку святкувалися.

(Тбілісі, Грузія. Алілооба, хресний хід у свято Різдва Христового)

І не було такого в нашій сім’ї, щоб мені забороняли в храм ходити: я пам’ятаю, що, навіть будучи маленьким, я часто разом з мамою ходив до храм. Хоча не можу сказати, що моя мама була воцерковленною людиною, але в будинку у нас завжди були ікони, і заперечення Бога в сім’ї я не чув ніколи. А вже що говорили за стінами будинку, чому навчали в школах або вузах – все це, звичайно, було тим же, що і в інших місцях Радянського Союзу.

Але оскільки традиція все-таки збереглася, то як тільки з’явилася можливість цю традицію наповнити суттю, а суть-то пов’язана з вірою, з Церквою, вона відразу наповнилася, ожила, і люди абсолютно природно відчули потребу та бажання звернутися до Бога і прийти в храм.

У нас це якось легше відбулося, тому що не потрібно було ламати себе, долати безбожництво. Потрібно було ламати не устрій, а ритм життя, перебудовувати свій розпорядок, виділяти час вже для життя церковного.

Звичайно, це відбулося не в одну мить. Першими були ті молоді люди, які прийшли тоді, коли наш Святіший Патріарх зійшов на престол. Це була, так би мовити, перша хвиля відродження чернечого життя в Грузії. Потім, десь в кінці 1980-х років, теж багато молоді прийшло. І сьогодні, Божою милістю, в наші монастирі в основному приходить молодь.

– А у кого ж ним тоді навчатися, якщо всі молоді?

– Знаєте, ось ті ченці, що прийшли в 1980-і роки, адже вони вже немолоді, і зараз цей обов’язок покладений на них.

Бесідував Антон Поспелов

“Православие и мир”

Переклад українською – газета “Волинь Православна”

Exit mobile version