Людина народжується, живе на землі, відчуває щось приємне чи негативне, по-різному сприймає різні обставини зі свого життя… Проте є дещо, що її супроводжує протягом всього життя, – тут увагу слід звернути на відчуття страху.
Насамперед хотілось би познайомити читача зі страхом смерті.
Саме це таємниче і глибинне почуття тривоги, що таїться в душі, робить людину людиною. Людина починає жити справжнім життям, коли усвідомлено приймає неминучістість смерті. Вільно і з гідністю, відкинувши будь-який спротив, вона знаходить можливість жити в реальному світі.
Ми ж простежимо, як люди відмовляються від себе, як вони намагаються утекти від реальності, але і спробуємо побачити, як можна, прийнявши цей страх, приборкати його, зробити своїм союзником. Ми переконаємося в тому, що саме подолання, а не заперечення страху смерті відкриває перспективу осмисленого, повноцінного життя.
Почуття страху знайоме всім. Незважаючи на це, природа тривоги і страху залишається загадкою для психологів. Одні бачать суть тривоги в безпорадності, інші описують внутрішній розлад, що виникає при загрозі небезпеки, треті відзначають дезінтеграцію особистості при зіткненні з протиріччями.
Так коли і кого людина боїться? Насамперед лякає невідомість. Між нашим станом зараз і тим, що з нами станеться через хвилину, існує розрив; цей проміжок заповнений невизначеністю. Людина боїться того, що її очікує. Тому в деяких людей виникає тяжіння до «впевненості в завтрішньому дні».
Іноді все суспільство починає тужити за визначеністю і тоді починаються розмори про необхідність «сильної руки», що приводить до диктатури у тій чи іншій формі. Можливий і інший вид страху. Це так звана тривога відділення: дитина боїться відірватися від матері, той, хто любить, боїться втратити об’єкт свого почуття, кожний боїться бути викинутим зі світу, де все звичне і знайоме.
Протилежністю боязні є рішучість. Якщо ми наважуємось мислити послідовно і сміливо, ми прийдемо до висновку, що ми приречені на незнання того, що з нами відбудеться. Що нас чекає попереду? Чи збудуться наші бажання? Чи відбудуться зміни? Якими вони будуть? І як взагалі складеться наше життя? На ці питання в нас немає відповідей.
Що нам відомо про майбутнє? Виявляється, з повною впевненістю ми можемо знати тільки одне – усі ми коли-небудь помремо. Чи завтра, чи через кілька десятків років, але це обов’язково відбудеться. І тут спостерігається парадоксальність нашого сприйняття світу.
Страх народжується від невідомості. Нам нічого не відомо про нашу долю, крім достовірного факту кінця нашого земного існування. І ця абсолютна неминучість викликає в нас найсильніше почуття тривоги, настільки сильне, що ми не можемо його винести. Ми віддаємо перевагу незнанню.
Як можна відчувати себе, знаючи, що рано чи пізно тебе не буде? Як жити, діяти у світі, знаючи, що усе закінчиться для тебе? Як спілкуватися з людьми, знаючи, що кожен з них раніше чи пізніше буде закопаний у землю?
Дійсно, наука, культура, ідеологія не дають нам відповідей. Людина залишається зі смертю один на один. Ніщо не рятує її, навіть «глибокодумні» міркування, як от, наприклад: “коли ти є – смерті немає, коли смерть настала – тебе вже немає”. Не допомагає це, тому що в самій серцевині людської істоти таїться рана, що пригнічує – «я помру».
Деякі люди намагаються обдурити смерть. Так, Людовік XIV, король Франції, в останні роки життя заборонив придворним згадувати про смерть у його присутності. Через те, що він жив занадто близько до цвинтаря, він побудував новий розкішний палац у Версалі. Туристи тепер милуються його пишнотою, але смерть до короля все-таки прийшла.
Єдине місце, де звично і спокійно говорять про смерть – це храм. Для багатьох шлях у Церкву починається з міркування про смерть. Для інших значення релігії обмежується “відспівуванням і поминанням” спочилих. Дійсно, найпростіші форми релігійності являють собою культи, пов’язані з похованням і вшануванням предків.
Спробуємо простежити, як діють різні варіанти психологічних захистів протягом етапів людського життя. У дитинстві кожна людина один раз насупиться і запитає: А я помру? Якою б не була відповідь батьків, дитина незабаром відвернеться і забуде про це; адже ніщо не нагадує про неминучий кінець. Довкола неї відбуваються циклічні зміни пір року, і застиглі взимку дерева знову оживають, коли приходять теплі дні.
Можливо, у цьому закладений містичний зміст. Незріла психіка дитини, незнайомої з християнством, може бути ушкоджена передчасним знанням про припинення земного існування.
В умовах нашої культури відбувається додаткова деформація дитячої особистості. Адже дитина до визначеного віку наслідує дорослих. Інформація, одержана від батьків, визначає притаманні їй особливості подальших відносин з навколишнім світом. Моделі поведінки, властиві родині, надовго, якщо не до кінця життя, стають формами реагування на все, що їй згодом зустрічається.
І от проходить молодість. Особистість досягає зрілості. Тепер на перший план виступає прагнення зайняти своє місце в суспільстві. Стають вагомими питання матеріальної забезпеченості, престижу і службового росту. Ключовими словами стають «домагатися» і «досягати». Людина відходить від юнацьких захоплень, залишає романтизм і потрапляє в тенета функціонального світу.
Іноді людина заплутавшись в павутині механізованих відносин, забуває про своє покликання бути особистістю. Вона вибирає життя як організм, піклуючись тільки про задоволення своїх біологічних потреб. Відповідно до цього можливі три смерті людини.
Біологічна – припинення фізіологічних функцій організму. Соціальна – непоправна втрата свого місця в суспільстві; іноді страх перед втратою своєї соціальної «маски» приводить людину до самогубства, – наприклад, вона не може розплатитися з боргами, потрапила у складну ситуацію, не може витримати ганьби.
Стосовно третьої смерті – нею є смерть духовна, коли нерозкаяний грішник відходить від Бога самовільно прийнявши духовну смерть як наслідок цього.
Ми простежили шлях людини від дитинства до другої половини життя. Ми побачили, як працюють психологічні захисти. Ми починаємо розуміти, що для багатьох життя стає лише втечею від страху смерті. Так, людина біжить від самої себе, від справжнього контакту з іншими, від правильних взаємин з Богом.
Ми можемо бути цілком задоволені своїм життям: є здоров’я, їжа, одяг, чи робота, навчання, друзі, захоплення, – у нас все гаразд. Ми вважаємо себе досить розумними і привабливими. Так що ж, ми нічого не боїмося?
В такому випадку чи не до нас звернена Євангельська притча: «В одного багатого чоловіка добре вродила нива. І міркував він собі: що мені робити? Немає куди мені зібрати плодів моїх. І сказав: ось що зроблю – зруйную житниці мої та збудую більші… і скажу душі моїй: душе, багато маєш добра… їж, пий, веселись. Але Бог сказав йому: нерозумний! Цієї ж ночі душу твою візьму від тебе» (Лк. 12:16-21).
Чи погрожує тут Іісус Христос? Звичайно ні, тому що Сам Він підбадьорював учнів: «Чи не п’ять малих птахів продаються за два асарія? І жоден з них не забутий Богом. А у вас і волосся на голові все перелічене. Отже, не бійтеся, ви дорожчі за багатьох малих птахів» (Лк. 12:6-7). Спаситель закликає цими словами не боятися, відчуваючи свою залежність від всемогутнього Бога, і не забувати про те, що в Його волі забрати наше життя.
Чи не жорстоким є те, що Бог віднімає в нас життя? Зовсім ні, тому що якщо ми віримо в Нього, то віримо й у можливість «відпущення гріхів і життя вічне». Блаженний Августин писав: «Ми не боїмося вмирати, тому що маємо благого Бога».
Область віри відрізняється від науки, хоча і тут і там ми маємо справу з істиною, але у випадку науки ми стикаємося з відносною істиною, а у випадку ортодоксальної віри – з абсолютною істиною.
Отже, ми помремо… і не помремо. Помремо тому, що смерть є приналежністю цього світу. Один з мислителів писав, що в момент народження в людину випускається невидима стріла, що наздожене її в годину смерті. З першим плачем дитини відмирає частина клітин мозку і цей процес помирання продовжується все життя.
Смерть супроводжує нас у кожному кроці, чекає за кожним рогом. Смерть – джерело натхнення художників і поетів. Смерть може бути навіть бажаною. Для християнина смерть – це не кінець, а завершення якогось етапу, рубіж, а для праведника – народження в нову реальність.
Так, все-таки ми не вмираємо. Усе в людині противиться свідомості кінця. Це мудро влаштоване тіло, ця творчість, вкладена в життя, ця любов, яку ми віддаємо й одержуємо, – хіба можна уявити собі, що це зникне безслідно? Навіть будучи свідками смерті, ми усвідомлюємо, що коли людина помирає, це зовсім не схоже на те, коли стих мотор автомобіля чи згас екран телевізора. Це не механічний процес відбувається якесь таїнство.
Як нам поєднати в собі це усвідомлення смерті і впевненість у безсмерті? Задумаймося, хіба ми не вмираємо з кожною хвилиною? Відмирає шкіра, випадає волосся, не відновлюються нервові клітини, зношуються тканини внутрішніх органів, зір втрачає гостроту, знижується слух.
Але разом з тим з кожним моментом ми черпаємо все нові уроки з подій, що відбуваються з нами. Ми ростемо в усвідомленні себе, у досвіді, у мудрому ставленні до світу. Наша душа зростає у міру свого віку, ми наближаємося до своєї істинної суті. У нас міцнішає і набирається сили те, що не піддається смерті.
У термінах духовного життя стани душі у вічності позначаються як рай і пекло. Це, звичайно, таємничі терміни, далекі від побутових уяв. Рай – стан блаженства. Вище блаженство творіння – наближення до Творця. У молитві до святого Причастя християнин просить про те, щоб «зустріти Тебе на хмарах, Суддю і Творця мого з усіма святими Твоїми».
Так Церква вводить нас у Рай не самих, а нагадує нам будувати своє життя відповідно до життя людей, які вгодили Богові і прославлені у сонмі святих. При цьому не існує єдиного шаблону; кожна особистість дорога Богові, при однаковому напрямку шляху відрізняються його особливості, як «зірка від зірки відрізняється в славі» (1 Кор. 15:41). І якраз отут нам потрібно зупинитись і схилити голову перед тайною промислу Божого про нас.
Отже, в чому ж ми можемо виявити суть смерті? По-перше, вона смиряє людину. Смиренність є головною запорукою дієвого діалогу з Богом: творіння усвідомлює себе і свою потребу в зустрічі з Творцем. Почуття смертності підкреслює безсилля людини врятувати саму себе.
По-друге, свідомість смерті облагороджує життя, не дозволяє людині втратити себе в суєті. Вона живе в присутності вічності. Життя набуває краси. Присутність смерті у світі дозволяє нам усвідомити, що життя – це Таїнство.
Тільки для істинного християнина життям є Христос, а смерть – надбанням (Флп. 1:21, 23), – так пише апостол Павел; для нього смерть – невід’ємна, свідомо прийнята приналежність життя. Мученики перших століть християнства зустрічали смерть як нагороду, як привілей довести свою вірність Христу.
По-третє, смерть поєднує нас. Зіткнувшись зі смертю людини, ми усвідомлюємо свою причетність людству. У Старому Завіті про смерть сказані чудові слова: «приєднався до свого народу» (Бут. 25:8, 17; 35:29; 49:33)
І нарешті, основне. Суть смерті – у її подоланні. Смерть переборюється любов’ ю. Свідомість смерті, прийняття і подолання цього страху – це заклик любові, заклик слідувати за Христом, Який Сам є Любов.
Отже, ми почали зі страху і прийшли до любові. Це не випадково. У Старому Завіті читаємо «Початок премудрості – страх Господній». А наприкінці Нового Завіту, у посланні Іоанна Богослова є слова, що надихають кожного християнина: «У любові немає страху, але досконала любов виганяє страх, тому що в страсі є муки. Хто боїться, той недосконалий у любові» (1 Ін. 4:18).
Тож будемо намагатися прийняти неминучість смерті; у неминучості побачимо таємницю, у таємниці – надію на Божу милість; у надії на Бога – довіру Його милосердю, яке так чудово виражене в словах святителя Афанасія Олександрійського: “Бог став людиною для того, щоб людина стала богом”.
Священик Ярослав Романчук
Газета – “Волинь Православна”, 2013, №6