Рушники від єпископа Володимира (Мельника) із села… Невір

Рушники єпископа Володимира (Мельника) із села Невір
Наталія Малімон

Нині вони прикрашають чимало православних храмів у Польщі та Росії, де живутьетнічні українці, котрі, на жаль, уже втратили навички вишивання. А найдавніші, сторічноїдавності, виготовлені з домотканого поліського полотна, єпископ Володимир-Волинський і Ковельський Володимир (Мельник), який 2012 року відзначав 5-річчя архієрейської хіротонії, передає на зберігання у музеї: таким чином ці свідчення талантупростих поліщуків зберігаються і для майбутніх поколінь. Буваючи на парафіях,владика часто отримує в подарунок (із хлібом-сіллю) саме рушники. А починалася йогосвоєрідна колекція з рушника маминого, яким благословила на непросту життєвудорогу.


До храму – через провалля…

Нинішній єпископ виріс у селі з дивовижною назвою Невір. Це останнє українське село на Волинському Поліссі, за кілька кілометрів від знаменитого Білого озера, котре, якби не злющі комарі, могло б дати фори і Світязю. І вода, і пісок на дні справді такі чисті, що здаються білого кольору. Та і нині це – поліська глибинка, бо чудесні береги Білого озера з українського боку досі продовжують залишатися дикими, неосвоєними, а з білоруського кордону (кордон між двома державами проходить серединою озера) вже видно симпатичні котеджики для відпочивальників.

Споконвіку життя Невіра було пов’язане не так з Волинню, як із сусідньою Білоруссю. Ще донедавна невірчани та мешканці інших прикордонних сіл підводами і пішки добиралися у білоруське село Радостово, з яким, будучи територіально сусідами, поріднилися і сім’ями. А тепер прикордонники значно обмежили ці родинні контакти…

В околиці кажуть, що “атеїстичну” назву селу дали його перші поселенці, якими були начебто… каторжани. Російський цар заслав їх у ці дрімучі ліси, на край світу, для виправних робіт. Так чи не так, але невірчан, стверджують, відзначає свободолюбний і незалежний характер. Божий храм у Невірі існував до 1944 року, опісля церква була спалена, адже, як пригадує владика Володимир із розповідей рідних, через село проходила лінія фронту, бої були дуже великі. Відтоді багато десятиліть невірчани ходили у храм в село Велика Глуша, що за 9 кілометрів.

Це треба знати Волинське Полісся, його не займану й досі природу, щоб оцінити труднощі, які долав простий люд, аби почути слово Боже… Ходили, пригадує єпископ, пішки, часто – і босоніж. Невір розміщений у природній низині, і коли навесні розливалися річки, вода перемивала навіть дороги, утворюючи глибокі провалля, які на Поліссі промовисто називають прірвами. Бувало, що добиралися у храм і човнами.

А бували такі весни, що село просило прибути священика, аби він і паски на Великдень освятив, і… відспівав на кладовищі померлих. Владика пригадує, як приїжджий священик, залишаючись у селі на ночівлю (бо за день не встигав), відспівував на кладовищі 10 – 15 покійників. Люди були вже поховані, але через особливості природи (весняні повені, зимові заметілі) батюшку вчасно не могли доставити. Якщо зима була сніжною, то вода у низинах стояла аж до червня, і до цього часу село було як на острові…

Владику зустрічають із хлібом-сіллю в рідному селі

– Ось такою була і ваша перша дорога до Господа. Незважаючи на природні катаклізми, люди все ж долали цю дорогу, бо вірили у Бога?..

– Думаю, що найперше саме віра і вела людей. Наших поліщуків відзначають внутрішнє стремління, ревність у вірі. Цього не могла зупинити навіть радянська влада, – каже єпископ Володимир. – Серця людей, повірте, горіли вогнем віри.

– Хто справив найбільший вплив на ваш життєвий вибір? Коли хлопчина із села з промовистою назвою Невір почав хотіти стати священиком, а тим більше – ченцем?

– Я завжди хотів бути у церкві, служити у ній. Оскільки найближчий храм знаходився у Великій Глуші, а це село таки більше від рідного Невіра, то це для мене був зовсім інший світ. Тут були магазини з… книжками, справжнім дефіцитом для волинського села, тут були велика школа, колгоспна їдальня, а головне – була церква! І мене до неї тягнуло.

Батьки були побожні, як і всі селяни, але світ Церкви мені відкрила квартирна господиня у білоруському містечку Пінськ, де я навчався у технікумі. Побожна, співала у хорі церковному, опісля вона постриглася у черниці. З нею я навчився багатьох молитов, почав також співати у церковному хорі, вперше побував у Києво-Печерській лаврі та у Почаєві, в Жировицькому монастирі, що у Білорусі. Після армії благословення на чернечу дорогу отримав від уже покійного архієпископа Костянтина з Жировицького монастиря.

– Ви служили в Зимненському монастирі. Пам’ятаєте часи, коли нині процвітаюча обитель ще стояла у руїнах?

– Я був тут ще семінаристом, ми оббивали стару штукатурку в Успенському соборі, який тоді нагадував рештки розбитої кришталевої вази… Ще й матушок Стефани та Миколаї, які прибули на ці руїни відновлювати монастир, тоді не було.

Я й досі не можу зрозуміти, що тодішня влада хотіла зробити з того святого місця?! Це було не живе тіло, а шрами на тілі Церкви. Щось там, як мокре горить, ліпили реставратори. Повірте, я не вірив, що прибулі матушки щось зроблять із тих руїн! Не було навіть, де ночувати. Ми спали у кімнаті без вікон, на підлозі… Добре, що літо. А тепер у Зимному, на Святій горі, така перлина відновлена! Опісля у цій обителі я два роки служив дияконом…

«Є українські церкви, є українці, а української вишивки вже нема…»

Володимир-Волинську єпархію Української Православної Церкви єпископ Володимир очолив, маючи за плечима служіння Господу не тільки в Україні, а й 12 років – у Польщі. Тут також є православні парафії, чимала українська діаспора. Був єдиним священиком для міста Ольштин та навколишніх містечок. Саме цей період служіння, як виявилося, і спонукав до колекціонування рушників. Власне колекціонування це – своєрідне. Експонати у владики не затримуються, а переходять у храми в Росії та Польщі.

– Традиційні поліські рушники ткала і моя мама, і подарований нею рушник був першим. Ось і сестра вже знає, що мені дарувати. На останній день народження десь добула (адже вони, на жаль, зникають із побуту) два домоткані рушники, якими так добре витиратися… З дитинства пам’ятаю такі ж, а ще – полотняну скатертину, власне, великий шмат домотканого полотна, яким застилали родинний стіл на Святвечір чи на Великдень…

Це полотно було виткане ще моєю прабабусею, якщо не старіше, – ділиться спогадами владика. – І це додавало урочистості, відчуття і розуміння великого роду, наче він увесь був із нами за тим столом… Ці рушники старовинні, які почали дарувати на парафіях, коли прибув на Волинь, для мене – як подих дитинства, пам’яті, любові, як пам’ятка древнього і прекрасного народного мистецтва, яке, на жаль, так швидко від нас відходить.

– Який найстаріший за віком рушник був у ваших руках?

– Найстаріші віддаю у музей, бо там їх побачить значно більше людей, ніж навіть у мене. Вмовив маму передати у музей і бабусині сорочки домоткані. Боявся, аби ці речі не загубилися, не пропали. А в музеї воно має бути збережене. Волинські, й особливо поліські, храми просто завішані рушниками. Та я побачив, що начебто вишиваних рушників і багато, вже їх і на базарах, у магазинах продають… А ось тканих нема, вони практично зникли, ткацтво занепало. Майбутні покоління й не знатимуть, що то таке.

А колись мало не в кожній поліській хаті стояв верстат. Кожен тканий, та й вишитий теж, рушник – то якась окрема історія, вияв таланту, який Господь вкладав у руки і голову майстрині. Нову вишивку роздаю переважно у православні храми Польщі, на території якої служив у свій час. Бо є православний люд, є етнічні українці, є українські церкви, парафіяни яких з великою радістю сприймають такі подарунки. Там вже нема кому рушники вишивати. Бо старі відходять, а молоді не вчилися.

– Православні парафії на території Польщі – це насправді маловідома сторінка. Що за люди там живуть, як вони зберегли віру православну, віру батьківську?

– Я служив на тій території Польщі, де живуть переселені у ході операції “Вісла” етнічні українці. Їм важко зберігати православну віру, бо людей не просто вивозили з їхніх домівок, з їхньої малої батьківщини. Це бралося, образно кажучи, духовне дерево роду, яке виривалося з корінням, і його пробували пересадити в іншому місці, на іншій землі. На чужині була зовсім інша держава, інші національна ситуація та мова. Була політика поселяти по одній чи дві родини українців у польському селі, бо мала відбутися асиміляція.

Переселенців з України називали бандерівцями. Деякою мірою асиміляція відбулася. Але найперше, що я побачив в очах цих людей, коли прибув на служіння у Польщу, – це велику любов до своєї віри, розуміння свого українського коріння. У тих численних парафіян, яких я знаю, нема і досі жодної розмови, аби не згадувалися зі слізьми Україна, мала батьківщина, віра предків. Це біль, який проходить через серця не одного вже покоління.

Єпископ Володимир (Мельник) з ігуменею Стефаною (Бандурою)

– І як виникла ідея віддавати українські рушники в українські храми на чужині?

– Коли почав їздити по українських храмах у Польщі, відчув: чогось не вистачає! Є україномовна громада. Є український спів, українські колядки, є Божественна літургія слов’янською мовою, а чогось бракує!.. Наче дрібничка, а її так не вистачає. Не вистачало вишитих рушників, необхідного атрибуту храмів в Україні. А тут на парафіях мені такі рушники підносили… Вирішив запропонувати деякі з них православним храмам у Польщі, і священики та парафіяни приймали їх із великим розчуленням. Не так вже й багато справді цінних рушників є на нашій Волині. Ще де-не-де по селах.

Якось в одній парафії молодиці та дівчата одягнули на службу такі гарні автентичні сорочки, спідниці… Питаю: звідки у вас це добро? Кажуть: бабусі, прабабусі, ще прапрабабуся заміж у тому виходила… Радію, що це вдалося зберегти.

– Ваша дорога у храм була важкою навіть фізично: через замети, повені… А як люди зараз ходять до церкви. Чи варто будувати у кожному селі храм?

– Храмів будують багато, але я радію, що у селах будують невеликі храми. Бо переповнені вони лише кілька разів у рік, а зазвичай вміщаються всі парафіяни. Наше село, на жаль, гине. Нема щодо нього ніякої державної програми. Коли приймали бюджет на новий рік, я уважно перечитав проект – і бачу тут один тільки “самотік”. А село – це квітник України.

Коли приїжджаю в село, на парафію, то на службі найперше – бажаю здоров’я священику і його родині, директору школи, завідуючим медпунктом та клубом, вчителям. Бо це той кістяк, на якому наразі тримається українське село. І якщо є у селі церква, то, дивлячись на її куполи, селянин ще покладає віру на Бога, на те, що Господь не залишить, а держава про нього згадає…

Джерело: “Православ’я в Україні”

Exit mobile version