Усім нам доводиться говорити про найголовніше у житті — про віру. Говорити з рідними та близькими, з друзями і з людьми, які «випадково» зустрілися на нашому шляху. Інколи така розмова буває корисною і нам вдається поділитися зі співрозмовником набуттям свого серця. Інколи — зовсім не корисною. А іноді приносить шкоду, а не користь. І тому ми постійно впираємося у два, вкрай важливі запитання: чи потрібно говорити про віру і якщо потрібно, то як це робити? Про це – замітки Ігумена Нектарія (Морозова).
Не уподібнитися мусі
Говорити однозначно потрібно, тому що віра, по слову апостольському, від слухання (Рим. 10, 17). Але говорити треба тільки в тих випадках, коли нам насправді є що сказати, коли ми можемо повідомити людині те, що їй необхідне, чого їй не вистачає для того, щоб відкрити для себе новий і прекрасний світ — світ віри. Ми не повинні при цьому вдиратися в замкнуті двері, нав’язуватися, не повинні розсипати перли перед свинями (Мф. 7, 6). Обов’язково потрібно переконатися, що нас готові слухати, що наші слова не сприймаються як докучливе дзижчання мухи, яка б’ється об скло. Слово про Бога дуже дороге, щоб розкидатися ним просто так, це і є — вимовляти ім’я Боже марно.
З любов’ю і без «самодіяльності»
Отже, як же зрозуміти: коли саме говорити, а коли — промовчати? Перш за все, з чого взагалі треба виходити? Гадаю — з любові і з розуміння, що без віри немає спасіння, що розкладається, вмирає без неї душа і у вічності позбавляється справжнього життя — Бога. Якщо дорога нам людина (а справжньому християнинові кожен має бути дорогий), то чи можна байдуже поглядати на те, як летить вона крізь простір і час, немов пущена повз ціль стріла? Звичайно ж, ні. Але і кидатися на неї в лобову атаку з метою «змусити повірити», «навернути» не варто: найчастіше це буде сприйнято як агресія, вторгнення в особистий простір, що так ревно оберігається сучасною людиною. І викличе закономірну реакцію відторгнення.
Потрібно вичікувати, вдивлятися в того, хто перед нами, прагне вгадати момент, коли через якісь внутрішні процеси або ж зовнішні обставини його душа відкриється, стане найбільш здібною до прийняття слова про головне. І, безумовно, молитися, тому що вкрай важливо пам’ятати: ми в цій справі — лише провідники волі Божої, співробітники благодаті, її знаряддя, але у жодному випадку не діячі самостійні і самовладні. Якщо так, правильно, ставитися до себе і своєї апостольській місії, то буде вона успішною. Варто ж відхилитися до «самодіяльності» — і нічого доброго не вийде.
Знайти підставу
Необхідно побачити в людині привід, внутрішню опору для розмови. Чому Господь, бажаючи врятувати всіх, всіх не рятує? Чому не проявляє тут Своєї Божественної влади і всемогутності? Тому що таємниця спасіння — в любові Бога до людини і любові у відповідь, відгуку людському. Можна витягнути з води того, хто вирішив втопитися, врятувати того, хто вирішив звести рахунки з життям якимось іншим чином. Але це означає — врятувати на якийсь час. А як врятувати для вічності — людину, яка цього не бажає? Не можна змусити полюбити, а без любові немає спасительного єднання творіння з Творцем, без нього творіння залишається зовні, в пітьмі непроглядній, як той самий бідолаха, який увійшов на шлюбну вечерю, в несвятковій одежі (Мф. 22, 11–13).
Що відрізняє жебрака, який просить милостиню, від такого ж бідняка, що зважився швидше померти, аніж прийняти від кого б то не було допомоги? Перший простягає руку, сподіваючись, що хтось вкладе в неї гроші або їжу, або потрібну річ. Або кладе перед собою на землю шапку. Або хоч би заглядає з надією в очі тим, хто проходить — чи не знайдеться в них іскорки співчуття. Інший же замкнутий в собі, і той, хто спробує допомогти йому непрошено, поплатиться за це добро. Втім, якщо говорити про жебраків на вулиці, то тут краще вже поплатитися. Краще запропонувати допомогу — не так вже і страшно, якщо відповіддю на пропозицію стане лайка… Взагалі з милостинею матеріальною все набагато простіше, ніж з милостинею духовною, а вже тим більше — зі спасінням.
Повинно бути в людині щось, до чого могла б прищепитися благодать, щось споріднене їй. Щось таке, що ніби прочинить якісь дверцята в серці людини. Кинув святий Петро Митар в жебрака хліб зі злості, і це стало підставою для того, щоб увійшла в його душу благодать покаяння. Зовнішньою, зрозуміло, підставою. А яка була внутрішня, про те Господь знає. Але факт, що вона була присутня, інакше б не було після неї дивовижного життя — у вражаючому смиренні, самовідреченні, яке дійшло не тільки до роздачі всього майна свого і звільнення рабів, але і до бажання самому стати рабом в чужому краї, щоб так понести спокуту за колишні гріхи.
Головне — чого чекає від нас Господь
По-різному можемо ми чинити з людьми, яких знаємо давно і добре, і з тими, з ким дороги наші перетнулися тільки що і, швидше за все, ненадовго. У першому випадку у нас є можливість все гарненько обдумати, розрахувати і знову ж таки — молитвою виклопотати у Бога потрібне слово, і потрібний спосіб, і потрібний момент. У другому ми можемо спиратися лише на те, що вдалося нам в людині в якісь короткі миті вгадати, і на розуміння, що Господь дійсно саме через нас бажає до серця цієї людини достукатися. З добре знайомими людьми все і простіше, і складніше. Простіше — тому що, як я вже сказав, ми більше знаємо їх і про них і маємо в своєму розпорядженні і час, і різні можливості. Складніше — тому що проти нас (і нашої віри) можуть стати наше власне недосконале життя і не завжди гідні звання християнина вчинки. Адже це не тільки ми знаємо, але і нас знають.
Тепер — про короткі зустрічі. Попутник в потязі, «колега» по хворобі, що змусила нас зайняти чергу на прийом до лікаря, перехожий. Дивлячись на таку «випадкову» в нашому житті людину, вдивляючись уважно і з любов’ю, постараємося зрозуміти, а точніше — запитати Господа, чого чекає Він від нас стосовно цього Свого творіння, що повинні і що можемо ми зробити для нього і чого не можемо і не повинні. Якщо буде це запитання смиренним, якщо воно задане з вірою, то Христос не залишить його без відповіді. І без допомоги не залишить, коли згідно з відповіддю діяти будемо, але Сам дасть вуста і премудрість (Лк. 21, 15).
Буває і так, що людина сама заговорить або про щось запитає, вгадавши в нас людей віруючих. Буває, проговориться про свою біду або біль. Повідає про якусь життєву ситуацію, яку інакше як дивом не назвеш. І тоді сам побачиш «коридор», по якому далі йти. А буває, що залишиться закритим і відчуженим і будь-яка спроба достукатися буде подібна спробі злому, і залишиться лише відступити і помолитися…
Необхідна делікатність
Важливо і тоді, коли «контакт» встановився, не наполягати, не проявляти стосовно душі людини насильства, а бути дбайливим, делікатним, щоб серце її відчувало це, щоб вона не боялася нас і того, чим ми хочемо з нею у цей момент поділитися. Тут, в цій першій, швидше за все, розмові, як мені здається, особливо важливо виділити декілька моментів.
Ми пам’ятаємо, як уподібнює апостол Павел слово вчення або молоку, яке необхідне немовляті, або твердій їжі, потрібній віковим і досконалим (1 Кор. 3, 2). Цього принципу слід триматися і нам, щоб слово сказане приносило належний плід. І про інше не забувати: значення має не тільки якість «їжі», але і її кількість. Адже іноді так хочеться передати співрозмовникові разом усе, що ми знаємо, що складає наш власний досвід. І забуваємо, що накопичувалися ці знання роками і що досвід наш — досвід, знову ж таки, багатьох років, плід спроб і помилок, втрат і знахідок. Не можна нагодувати дитину про запас — навіть якщо годуємо ми її м’якою і смачною кашею. У якийсь момент, переситившись, вона відчує до неї огиду. Не можна і в співрозмовника відразу все, чим багаті, заштовхати. Треба уміти вчасно зупинитися, по очах, по реакціях зрозуміти: вже досить, поки — досить. Нехай краще залишиться у людини відчуття деякого «голоду», тоді наступного разу буде простіше продовжити.
І ще. Не можна весь час говорити. Обов’язково потрібно слухати. Тільки тоді кожне наше слово буде в ціль, інакше великий ризик того, що воно виявиться зверненим до людини, яку ми придумали, а не до тої, яка реально знаходиться перед нами.
Розумний, майстерний місіонер повинен постійно в словах, в житті співрозмовника, міліметр за міліметром відкривати фундамент і ґрунт для проповіді. Те добре в самій людині, на що ця проповідь може опертися і в чому вона може пустити в той же час коріння.
Переклад українською мовою “Волинь Православна”, 2012, №8
