У самому серці Голосієва, що на окраїні Києва, серед тиші монастирських стін, понад століття тому жив старець, до якого приходили і багаті, й бідні, вчені й неосвічені, архієреї і прості миряни. Його звали Алексій Голосіївський, і 24 березня Церква вшановує його пам’ять. Що ж змушувало людей долати відстані, часто непрохідним бездоріжжям, щоб зустрітися з цим непримітним на перший погляд ієромонахом?
Народився майбутній преподобний 14 квітня 1840 року, в перший день Пасхи, у дворянській родині. Ще до його народження архієпископ Воронезький Антоній передбачив його матері: «У тебе народиться син-каліка, але не журися, він буде Божим слугою». І справді, хлопчик народився зовсім німим.
Мати виховувала сина в християнському дусі, особливо навчаючи милосердю. Разом вони відвідували в’язниці, роздавали милостиню. Блаженний Феофіл Китаївський пророкував, що її син стане монахом і священником.
Переломний момент стався на Пасху 1853 року. Київський митрополит Філарет (Амфітеатров) запросив матір із німим сином на вечірнє богослужіння у свою домову церкву. Після служби, коли всі підходили до Хреста, владика тричі вітав хлопчика словами «Христос воскрес!». І на третій раз сталося диво — Володя несподівано відповів: «Воістину воскрес!»
Після цього хлопчика віддали на виховання до Києво-Печерської лаври. Його мати померла через чотири дні, і митрополит Філарет взяв на себе всі турботи про його виховання. Завдяки знайомству з професорами Київської духовної академії та Київського університету, Володя отримав чудову духовну і світську освіту. Він вивчав літературу, церковну та світську історію, розумівся на медицині, відмінно знав Святе Письмо і житія святих.
Митрополит навчив свого вихованця діяльному милосердю — вони таємно роздавали милостиню бідним київським родинам. Другим вихователем юного Володимира був духівник митрополита — преподобний Парфеній Київський, який навчав хлопця молитви та нестяжанню.
У 1872 році Володимира постригли в монахи з ім’ям Алексій. Згодом його висвятили на ієродиякона, а через два роки — на ієромонаха. Разом із висвяченням йому дали новий послух, яке він ніс до кінця своїх днів — духівництво.
У Лаврі отець Алексій прожив понад 38 років, але був змушений покинути обитель через наклеп і переслідування. Його перевели спочатку до Спасо-Преображенської, а потім до Голосіївської пустині, де він прожив останні 21 рік свого життя.
Саме в Голосієві повною мірою розкрилися духовні дарування батюшки: молитва і розсудливість, співчуття і порада, прозорливість і мудрість, але понад усе — дар утішання стражденних.
Після сповіді у отця Алексія або бесіди з ним, люди перероджувалися, ставали радісними і умиротвореними, знаходили сенс життя. Обігріті батюшкою, вони прославляли його скрізь. І народ потягнувся до старця з Києва і Київської губернії, з різних куточків України.
Господь наділив свого угодника даром прозорливості. З Божої милості батюшці Алексію було відкрито минуле, теперішнє і майбутнє тих, хто приходив до нього. І поради кожному старець давав, знаючи волю Божу про цю людину.
Подвиги преподобного були приховані від стороннього погляду: всі бачили лише зовнішній бік його життя. Келія його була скромною і бідною. Кілька ікон, аналой, столик з Євангелієм, етажерки для книг, скромний диванчик для прийому гостей, ліжко з постійно піднятим матрацом.
Келійника не було, старець сам носив дрова, топив піч, ставив самовар, підмітав кімнати. Лише за кілька років до смерті, коли отець Алексій почав слабшати, йому став прислуговувати монах, майбутній старець-духівник і новомученик Азарія.
Їжа преподобного була скромною: харчувався він в основному борщем з монастирської трапезної з хлібом і теплим чаєм.
Преподобний Алексій приймав людей навіть будучи хворим. Він говорив: «Я міг би піти від цієї метушні в богадільню і там знайти спокій, але не можу я кинути стражденних, які приходять до мене по допомогу».
Кожного він зустрічав з радістю і любов’ю, кожному говорив: «Мій скарбе!». Отець Алексій охоче допомагав і милостинею, і порадою, але більшого значення надавав молитві.
З духовних настанов преподобного Алексія особливо запам’яталися віруючим такі:
«Коли нізвідки не можна чекати допомоги, тоді з’являється небесна допомога.»
«До себе треба ставитися суворо, а до інших — поблажливо.»
«Молитва, поєднана з милостинею, — велика справа: сам на собі випробував.»
«Роби добро, поки руки теплі.»
«Єдиний спосіб полегшення скорбот — це сльози, терпіння і молитва.»
На початку 1916 року батюшка Алексій став серйозно хворіти: погано працювало серце, розпухли ноги. Духовні чада старалися, як могли, щоб полегшити страждання дорогого батюшки. Але батюшка мало покладався на медичні засоби і людську допомогу, а більше уповав на допомогу Божу.
Старець попереджав своїх духовних чад, що страшний час настане, що багато проллється християнської крові. Закликав усіх: «Моліться, моліться!»
Увечері 11/24 березня 1917 року батюшка тихо і мирно віддав дух свій у руки Божі.
Преподобний Алексій був прославлений у лику святих у 1993 році. Того ж року були знайдені його мощі, які нині відкриті для поклоніння у Свято-Покровському Голосіївському чоловічому монастирі Києва.
Житіє преподобного Алексія нагадує нам, що справжнє милосердя — це не просто роздача милостині, а самовіддане служіння ближнім усупереч власним хворобам і немочам. І саме в ті часи, коли нізвідки не можна чекати допомоги, Господь через Своїх святих подає нам руку допомоги і втіхи.
