«Як я полюбив Закона Твого, цілий день він розмова моя» (Пс. 119: 97), – вигукував пророк Давид. Весь день? Чи не занадто?
Ось запитайте кого завгодно про заповіді – і хто завгодно без запинки скаже, що заповідей десять, або дев’ять. Неважливо. Важливо, що серед них наступні: не вкради, не убий.
А оскільки цей хтось – не вбивця і не злодій, то і живе він, виходить, перед Богом гідно та праведно. От і все! А ви кажете: «цілий день».
Проте блаженний муж старих часів повчався, мабуть, не лише вдень, але і вночі (Пс. 1:1- 2). Що так займало його розум, що залучало до споглядання? Смію припустити, що роздумував він не лише і не стільки про те, як не красти, не вбивати, не лжесвідчити і інше. Ні. Саме таємниче та дивовижне слово закону – слово «Любов». На любові до Бога і ближніх як на кільці знаходяться ключики до усіх інших заповідей (Мф. 22: 40). І Давид, можливо, ці ключики подумки навколо кільця повертав.
А ще невже не дивно, що любов нам заповідана? І тут є про що подумати. Де заповідь, там і праця. Найвища заповідь вимагає найнаполегливішої праці. Чим вище гора, тим втомливіше сходження. А гора Любові досягає до самих Небес.
Як не схоже усе це на легковажне «бог в душі», з яким усе завжди у повному порядку. Я, мовляв, його люблю – і він мене теж. Я його завжди прошу – і він завжди мені допомагає. Що? Що ви таке кажете! У мене Він нічого не просить!
До любові, значить, потрібно прийти. Потрібно її засвоїти. Потрібно навчитися любити. Потрібно любити на практиці. Недаремно апостол Павел говорить про любов не прикметниками, а дієсловами: «Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Ніколи любов не перестає! Хоч пророцтва й існують, та припиняться, хоч мови існують, замовкнуть, хоч існує знання, та скасується» (1Кор. 13: 4- 8).
Якщо я про цю заповідь тільки нещодавно дізнався, то розпочати доведеться з визнання: все-таки я Бога не люблю. Як би не думалось інакше.
Любов до ближнього подібна до цієї. Варто це усвідомити – і питання про те, хто є ближній, стає не актуальним. Тому законник, що спокушає Христа, не отримує прямої відповіді. Він отримує притчу, в якій Спаситель закликає його і усіх нас, зрозуміло, до діяльної любові. Люби любов’ю самарянина, любов’ю справжньою – і браку в ближніх у тебе не буде.
Справжня любов чуйна до чужої біди і не проходить повз.
Справжня любов далека від засуджень і їдких докорів накшталт «сам винен». Адже можна було і про побитого іудея сказати: «Заслужено тобі, дурнику! Хто ж ходить в Ієрихон цією дорогою без охоронців та зброї? Сам винен! Сам заварив кашу, сам і усе вирішуй!»
Справжня любов не згадує минулого. Вона – справжня, тобто шукає можливість допомогти тут і зараз.
Справжня любов забуває про себе, про свою безпеку, про свої витрати і так далі.
Справжня любов переступає через будь-які людські перешкоди. Вона неодмінно відшукає ближнього навіть в найбільш, здавалося б, далекій людині. Тому що без такого ближнього вона не існує, не реалізується, знецінюється.
А у мене вона справжня?
Адже є про що замислитися. Чи не так?
І вдень, і вночі.
І протягом усього життя.
Священик Леонід Кудрячов
Газета – “Волинь Православна”, 2015, №8
