Багато добросовісних християн чомусь вважають пошуки втіхи для себе за егоїстичні та шкідливі для душі.Вони вимагають від себе втішати ближніх, самі іноді знаходячись в депресії; давати хороші поради, самі випробовуючи розгубленість; надихати інших, самі випробовуючи знесилення.
І при цьому рідко здатні визнати свої потреби у втісі, пораді та підтримці, чекаючи від інших, що вони повинні самі про ці потреби здогадатися.
Так ми забуваємо, що і ми багато в чому маємо потребу. І слова апостола про те, що Бог нам все це посилає, зовсім не завжди означають, що Господь передасть нам це Особисто. Іноді це говорить про те, що і ми можемо говорити про свої потреби і потреби іншх, і Творець через Своє творіння і обставини нашого життя подасть і нам втіху.
Голови земної кулі
Жив на рубежі XVIII і XIX століть такий поет Велимір Хлебніков. І відвідала його фантазія про утопічне суспільство «Голів земної кулі», покликаних здійснювати ідеї світової гармонії. У це суспільство повинні були входити 317 кращих людей планети, і правили б вони ідеальною всесвітньою «Державою часу»…
До чого тут православ’я і Церква? У канонічному своєму вченні ні до чого. Але в наших розумах Євангельські істини іноді заломлюються так, що ми хочемо своїми силами побудувати ідеальну Церкву, самі стати кращими людьми планети і… ні, не правити (думати про це дуже гордо), а покірливо споглядати ідеальних людей в ідеальному організмі і вічно блаженствувати вже тут, на Землі.
І справді, навіщо стільки років нести своє тлінне тіло в очікуванні смерті і, дай Бог, кращої долі в Царстві Божому? Хочемо все і відразу. Може, це бажання не таке вже і погане, — важко сказати. Але необхідно визнати, що засноване воно на вірі в те, що «я і браття мої, і сестри вже ідеальні і мало чого потребуємо, оскільки всі ми повноцінні і можемо присвятити себе виключно наведенню і підтримці світової гармонії».
А як же про те, що потрібно прагнути до досконалості (уривок з Євангелія від Матвея 5, 48)? Прагнути до досконалості і уявляти себе досконалим – дуже різні стани. Та і Господь в Євангелії не раз вказує, що людині це неможливо, можливо лише Богові.
Є і ще нюанс. Грецьке слово «teleios», передаване в багатьох перекладах як «досконалий», деякі перекладачі пропонують розуміти як «зрілий» або «цілісний». І стати досконалим в цьому ключі — це знайти цілісність і зрілий погляд на себе. Зрілий погляд, як робота зрілого мислення, яке здатне враховувати і достоїнства, і недоліки, і слабкості, і силу, не впадаючи в крайності. Зріле мислення здатне знайти зв’язок з можливістю любити Бога і ближнього як самого себе.
У психології вважається, що любов до іншого можлива як відведення частини любові від самого себе. Це етап дорослішання. Іноді ця частина повинна збільшитися, але частину нашої енергії все ж таки потрібно направляти і на себе. І зверніть увагу, етап, коли людина навчається любити іншого в розвитку, наступає після етапу любові до себе. Тобто, якщо ми не навчилися правильного ставлення до себе, то і не навчимося бути уважними з ближніми. Спробуйте ласкаво відповісти рідним людям на їх прохання, коли ви самі переживаєте стан роздратування і незадоволеня.
Що таке гордість?
Денниця загордився і впав. І кожен християнин боїться цього стану. У чому ж полягала його гордість? Книга Ісаії (14, 12-14): «Як впав ти з неба, денниця, син зорі! розбився об землю, що зневажав народи. А говорив в серці своєму: «Зійду на небо, вище зірок Божих піднесу престол мій і сяду на горі в сонмі богів, на краю півночі; зійду на висоти хмарні, буду подібний до Всевишнього».
Можна сказати, що ці «хмарні висоти» є в головах кожного з нас. І живемо ми на них в зеніті своїх героїчних подвигів і великих звершень. І хай ми не осмілюємося уявляти себе подібними Всевишньому, але кращими за інших людей кожен з нас іноді себе уявляє. Мудрішими, талановитішими, красномовнішими, організованішими та енергійнішими…
Таким чином, ми можемо говорити про те, що гордістю є наші наполегливі спроби втілити в життя невтілюванні образи себе, ідеї і плани, які захоплюють і приводять нас в розчулення. А все навколо: обставини, наші здібності і можливості, сили наших ближніх волають до нашої свідомості: «Це неможливо. В крайньому разі зараз». Але наш екран, що відображає світ, відмовляється сприймати цю інформацію. «Відійдіть від мене, маловіри», — говоримо ми своїм ближнім. «Це спокуси, — кидаємо ми обставинам, — а мені потрібно більше сподіватися на Бога». Не дивлячись на те, що Бог вже відповів на наше запитання через обставини, наші сили і можливості наших ближніх.
Марина працювала вчителем в школі. Тому, коли духівник запропонував їй викладати в недільній школі приходу, дуже зраділа. Вона ретельно готувалася до уроків, радилася зі священиками і швидко порозумілася з дітьми і вдячними батьками. Часто залишаючись після уроків для бесід з батьками, вона зрозуміла, наскільки потрібною та болючою темою є православна освіта. І в голові Марини дозрів прекрасний, просто чудовий план зі створення православної загальноосвітньої школи. Вона часто обговорювала свої ідеї з батьками вихованців і духівником. Проте окрім ідей поки нічого не було. У своїх фантазіях Марина бачила себе винятково директором: «Кому ж ще можна довірити управління?»
Але несподівано Марина дізналася, що і сама скоро стане мамою. Це радісна для її чоловіка подія була зустрінута Мариною як крах всіх ідей. Після народження дитини вона поривалася зайнятися хоч яким-небудь втіленням задуманого. Але її син був достатньо хворобливим, побутові обставини — обмежені, тому дитина, будинок, побут вимагали всіх її зусиль.
Ми зустрілися з Мариною в період її гострого незадоволення всім: сином, чоловіком, будинком, своєю роллю матері і дружини. Жінка не віддавала собі звіт, наскільки її душу захопили ці «прекрасні фантазії», відчуття гострої втрати і незадоволення. Коли ж це було усвідомлено, Марина довго не хотіла вірити, що поки її ідеї не знаходять не тільки свого практичного застосування, але і самої можливості розпочати готувати грунт для втілення в життя.
В ході консультацій їй вдалося розлучитися з фантазіями, і її свідомість почала сприймати іншу, реальну інформацію. А саме: навколо неї вже зібралися багато матусь з дітками – ровесниками її сина; будинок у неї приватний, що рідкість для великого міста, а поряд багато новобудов; сама вона педагогічно підкована і поняття про православну віру має. І організувала вона у себе вдома групу для занять з дітками – 2 рази на тиждень. І про Бога їм розповідала, і про навколишній світ, і про дар слова і про уміння цим даром користуватися. Заразом і матеріальне становище поправила.
Звичайно, в порівнянні з православною школою і директорством, це падіння. А може, і повернення з хмар на землю.
Як стати всезадоволеним?
Яскравою ознакою «високохмарних» планів є відсутність обліку власних потреб і можливостей. «Мені нічого не потрібно, оскільки я православний. Піклуватися про себе — це егоїзм». Звичайно, є небезпека зробити з себе і своїх бажань ідола, забувши про Бога і ближнього. Але існує і інша крайність. Віра в свою повноцінність, повноту, наявність сил і прекрасного настрою за відсутності турботи про себе.
Вловлюєте схожість? Хто завжди повний сил і всезадоволений? Бог всезадоволений (Дія. 17, 25). Людина ж завжди в чомусь має потребу і тому незадоволеність може бути її частою супутницею. Бог все має і Сам для Себе ні чого не потребує, а навпаки, Сам дає всім і все. Тому коли ми фантазуємо, що можемо всім і все давати, а нам нічого і не потрібно, то впадаємо в горді про себе фантазії, які, на жаль, не завжди до кінця усвідомлені.
І в Біблії ми постійно знаходимо підтвердження, що Бог створив нас з необхідністю Його і інших, а значить, в нас немає повноти. Створивши Адама, Бог побачив, що недобре людині бути одній (Буття 2, 18), і створив для нього Єву. Бог влаштував так, щоб люди мали потребу в Ньому і один в одному. «Горе людині, якщо вона впаде, і нікому підняти її», — говорить автор Притч (Екклесіаст 4, 10). Тому зрозуміти свою неповноту — дуже важливий крок на шляху до дорослішання і смиренного прохання до Творця про допомогу.
Шлях, який вказує нам Євангеліє, — це шлях блаженних і тих, що усвідомили свою духовну убогість. Духовна убогість — це не убогість розуму, освіти, здібностей і талантів. Це пам’ять про те, що ми не можемо володіти на цій Землі духовною повноцінністю і повнотою, зв’язаною з відчуттям постійного душевного миру і радості. І всі старозавітні і новозавітні історії говорять нам про це. Страждав Іов, страждав Давид, страждав Іісус Христос. Не тільки страждали, але і терпіли свої земні поразки, що переростають в небесну перемогу.
Та все ж звучить заклик про те, щоб радіти. Про що йде мова? Напевно, про те, що коли людина зможе зрозуміти і прийняти свою обмеженість і нормальну залежність від атмосферного тиску, стану води і наявності їжі, від інших людей і сну, вона зможе радіти любові Господа, вираженою в тому, що вона має, і в тому, чого вона здатна досягти.
Анастасія Бондарук
Переклад українською – “Волинь Православна”, 2012, №11
