В усі часи батьки-християни намагались виховувати в дітях найважливіші християнські чесноти. Одна благочестива вдова на ім’я Софія, яка жила в Римі в першій половині ІІ століття, навіть вирішила назвати на честь цих чеснот своїх доньок – отже, старшу звали Віра, середню – Надія, а наймолодшу – Любов.
Настав 137 рік – передостанній в житті римського імператора Публія Елія Траяна Адріана, що увійшов в історію як переможець останнього юдейського повстання Бар-Кохби. Саме за його наказом Єрусалим було зрівняно з землею, зорано та засіяно сіллю.
Адріан, впорядковуючи імперію, намагався знищувати все, що, на його думку, могло їй нашкодити. З появою християнства стара язичницька релігія Давнього Риму опинилася під загрозою занепаду – адже дедалі більше людей приймали в серце Христа. На відміну від римських богів Христос учив, що любов до Бога та самопожертва заради ближнього – найважливіші чесноти.
Та найбільш неприйнятним для імператорів було те, що християни називали своїм Небесним Царем – Господа Бога, і з цим римські володарі, які оголошували богами себе, не могли змиритись. Тому періодично спалахували жорстокі переслідування християн, проливалася безвинна кров святих, яка ставала підґрунтям нової Церкви.
Під час одного з таких переслідувань і потрапили на суд до правителя троє дівчат, молодшій з яких, Любові, було всього 7 років, середній, Надії – 10, а старшій, Вірі – 12. Їх жорстоко катували на очах матері, сподіваючись, що вона буде вмовляти дітей принести язичеську жертву. Вона ж з останніх духовних сил підтримувала доньок та просила їх зберегти вірність Христу.
Після мученицької смерті дівчат Софії дозволили поховати їхні тіла. Вона залишилася на могилі дочок, молячись Богові, і там на третій день віддала в Його руки свою душу, розділивши з дітьми подвиг та ставши мученицею своїм материнським серцем.
Святі Віро, Надіє, Любове та Софіє, моліть Бога за нас!
