Печаль і надія — вічні супутники істинного каяття. Євангеліє відкриває безодню нашого падіння, як промінь світла — прірву, що з’явилася під ногами. Але Євангеліє відкриває також нескінченне, мов Всесвіт, божественне милосердя. Побачити пекло в своїй душі — це й буде початком каяття. Це почуття повинне супроводжувати пам’ять про всепрощення Господнє. Як сказав Силуан Афонський: «Тримай розум свій у пеклі й не впадай у відчай».
Піст зменшує кількість їжі на столі, та він же збільшує кількість молитов на богослужінні, кількість «псалмів, і співів, і пісень духовних». Інакше й не повинно бути, оскільки треба пожертвувати чуттєвим задоволенням, щоб насолодитися від трапези для розуму. Вона смачна, ця трапеза, вона багата й приховує солодкість у кожному окремому шматку.
Ще до початку посту Церква, як любляча Матір, підкладає нам на тарілку один за одним ласі шматочки. Це ті ласощі, про які сказав Давид: «Яке то солодке слово Твоє для мого піднебіння, солодше від меду воно моїм устам.» У числі цих духовних ласощів псалом 136-й. Він написаний євреями, котрі перебували у вавилонському полоні та тужили за батьківщиною. Та оскільки Церква — це не просто музей історії, і все, що відбувається в ній, усі виголошені слова молитов стосуються нас безпосередньо, запитаймо себе: що в цьому псалмі стосується нас із вами?
У всіх людей, котрі приносять каяття та сподіваються на життя майбутнього віку, повинен бути відповідний внутрішній досвід, а саме — відчуття того, що ти не вдома. Ти на чужині, ти далеко, і не важливо, хто забрав тебе з рідного краю: зовнішня сила, як в історії з євреями, забраними в полон, чи твоя зла воля, як у випадку з блудним сином, що пішов «до далекого краю» розтрачувати батьківський спадок. Ти не вдома!
Додому ще належить повернутися, а каяття — це і є внутрішній рух у бік Батьківських обіймів. Воно, каяття, — це «трепет душі перед воротами раю», як сказав один зі святих.
Кажуть, талановитий письменник завжди розумніший за самого себе. Перо в його руках коли-не-коли, а напише те, що далеко перевершує його особистий задум, те, що буде актуальним на довгі прийдешні віки. Так само було і в Священній Історії. Події, що їх переживали євреї, стосувалися не лише їх самих, але й усього світу в майбутньому. Тому, крім особистих почуттів, окрім власної гіркоти чи радості, язик євреїв промовляв слова пророчі, які стосуються нашого із вами напряму. У своїй тузі вони змалювали нашу муку від гріхів, а своєю жагою помсти вказали нам на ворога і сказали, як боротися з ним.
Наш ворог — гріх, точніше, гріховна думка, початок гріховного поруху в душі, загроза зваблення розуму. Наша зброя — ім’я Христа. Воювати ім’ям Іісусовим — значить творити Іісусову молитву.
Отож, до духовної трапези на вході у Великий піст додає нам Церква спершу лише один псалом, до того ж короткий. Головне слово в ньому останнє — «камінь». Це той Камінь, на Який коли хто впаде, розіб’ється, а на кого він сам упаде, то розчавить його (Мф. 21, 44). Це — Христос.
Переклад українською: “Волинь Православна”, 2012, №3
