І Він розповів їм притчу, говорячи: В одного багача хороший врожай нива вродила. І міркував він про себе й казав: Що робити, що не маю куди зібрати плодів своїх?
І сказав:Оце я зроблю, порозвалюю клуні свої, і просторніші поставлю, і позбираю туди пашню свою всю та свій достаток.
І скажу я душі своїй: Душе, маєш багато добра, на багато років складеного. Спочивай, їж та пий, і веселися!
Бог же до нього прорік: Нерозумний, ночі цієї ось душу твою зажадають від тебе, і кому позостанеться те, що ти був наготовив? Так буває і з тим, хто збирає для себе, та не багатіє в Бога. (Лк.12,16-21)
Кінець Євангелія — попередження про те, про що ми всі могли б знати весь час: що за плечима у нас стоїть смерть, і що багато з того, що ми робимо, загине після нас як непотрібне, як тлінне.
Але чи означає, що попередження Христове про смерть, що стоїть за нашими плечима, повинне нас налякати і позбавити творчих сил? Ні, навпаки!
Отці говорили: Май постійну пам’ять смертну, — не в тому сенсі, щоб ми цієї смерті боялися і жили, наче під навислою над нами тінню, а в тому сенсі, що тільки свідомість, що життя коротке, що воно може закінчитися в будь-яку мить, здатне дати кожній миті остаточне значення, а всьому життю — свідомість, що потрібно поспішати робити добро, поспішати жити так, щоб, коли б не застала нас смерть, вона застала нас у момент торжества життя.
Як би ми жили, з якою глибиною, з якою інтенсивністю, якби ця свідомість в нас була постійна, якщо ми знали б, що слова, які я зараз говорю вам, можуть бути останніми: як би я їх говорив, як би ви їх слухали!
Якщо у кого з нас була б свідомість, що людина, з якою ми зараз спілкуємося, через декілька хвилин може померти — як би ми піклувалися, щоб наші слова, наші дії стосовно неї були завершенням всієї любові, всієї дбайливості, на які ми здатні, щоб вони були торжеством всього найбільшого, що між нами є.
Ми тому живемо погано, тому стільки говоримо порожніх слів, слів гнилих, слів мертвих, тому стільки вчинків здійснюємо, які потім в нашій душі, як рана, горять, що ми живемо, немов пишемо тільки нарис життя, яке житимемо „коли-небудь”, пізніше, коли зможемо цю чернетку перетворити на остаточну повість.
Але це не так, смерть приходить, нарис залишається чернеткою, життя не прожите, а тільки замазане, і залишається жалість про людину, яка могла б бути великою, і виявилася такою малою, нікчемною…
Ось про що говорить це Євангеліє: не про те, щоб ми боялися смерті, а про те, щоб ми знали: тому, що вона може прийти в будь-яку мить, кожна мить має бути досконала, кожне слово має бути словом життя, щоб в ньому віяло Духом, щоб воно могло увійти до вічності, і кожен наш вчинок має бути таким, щоб він давав життя і виражав всю повноту, всю глибину, всю силу любові, благоговіння, які мають бути у кожного з нас по відношенню до кожного і до всіх.
Вдумаємося в це, і якщо так буде, тоді кожен вчинок, кожне слово придбає масштаб вічності і засіяє вічністю.
Митрополит Сурожський Антоній
Газета “Волинь Православна”, 2013, №2
