Ця перша неділя Великого посту називається Неділею Торжества Православ’я. Здавалося б, у наш час, коли ніби самі сили пекла повстали проти віри Христової, проти віри православної; коли ці сили знаходять собі прислужників серед нас, і їхніми руками закриваються храми, оскверняються святині й лаври, — про яке торжество може йти мова? Коли язичництво сьогодні розквітає таким буйним цвітом, здається, що не до торжества.
Але, попри все це, браття і сестри, ми чуємо слова апостола Павла: той, хто живе з Богом і в Бозі, завжди буде переслідуваний і гонимий. Бо він носить у своєму серці світло — Божественне світло. А ті, хто звик жити в темряві, не можуть сприймати цього світла.
Торжество Православ’я проявляється у двох надзвичайно важливих речах.
По-перше, попри гоніння, переслідування й людську ненависть, ми, діти Церкви Божої, зберегли нашу віру — віру православну, передану нам від дідів і прадідів. Багато з нас ще вчора ходили далекими шляхами безбожності, були ненавченими, байдужими. А сьогодні — Богом покликані — стоїмо в храмі, проводимо святу неділю в молитві. Ми покликані прийняти дорогоцінний скарб віри й примножити його у своєму серці.
Це і є торжество: народ Божий зберіг чистоту віри, зберіг православне богослужіння, учасниками якого ми є. Зберіг духовний шлях, що веде до Царства Небесного. І з кожним роком, навіть із кожним днем, це стає все складніше — але ми стоїмо.
По-друге, торжество Православ’я — у перемозі Христа над гріхом. Господь Ісус Христос отримав перемогу над нашими немочами, падіннями, зрадами, відступництвом. Здавалося б, людська злоба мала б вигнати Його із землі. Але Бог зійшов із неба, щоб увійти в серце кожного з нас.
І в тих серцях, які відкрилися Йому, Він торжествує — Своєю правдою, милістю, перемогою над гріхом. Наші гріхи могли б закрити нам дорогу і до покаяння, і до життя вічного. Але Бог Своєю милістю відкриває шлях до спасіння й дарує прощення.
Разом із тим, за цією неділею стоїть конкретна історична подія. Після Сьомого Вселенського Собору, який засудив єресь іконоборства, ще тривалий час точилася боротьба проти святих ікон. Люди, які називали себе християнами, повставали проти іконошанування, кажучи: «Неможливо зобразити невидимого Бога».
Церква ж відповіла: якщо ми відкидаємо можливість зобразити Бога, то відкидаємо і сам факт Його воплочення. Бо Бог став Людиною, прийняв людську природу від Діви Марії. Його бачили, з Ним спілкувалися. Апостоли казали: «Прийди і подивись».
Коли ми дивимося на ікону Христа Спасителя, Пресвятої Богородиці чи святих угодників Божих, ми шануємо не дошку і не фарби. Ми поклоняємося Тому, Хто зображений — першообразу.
Після остаточної перемоги над іконоборцями святі ікони, мощі й Хрест Господній урочисто винесли хресним ходом вулицями Константинополя. Відтоді Церква щороку звершує цю пам’ять — Неділю Торжества Православ’я.
Традиційно і в нашому храмі після богослужіння звершується хресний хід. Попереду несуть ікони Спасителя, Богородиці, святих, святі мощі. Це знак того, що ми, земна Церква, йдемо за Церквою Небесною. Йдемо за Христом — Тим, Хто зійшов із неба, прийняв людську природу і з нею вознісся у славі.
Якщо ми відкинемо іконошанування, ми відкинемо саму основу християнства — істину про воплочення Бога.
Але є ще один важливий момент. Ікона — це не амулет і не оберіг. Це образ, що веде нас до першообразу.
І водночас образ Божий є не тільки на дошці. Він є в серці людини. Бог прийшов не в ікону вселитися, а в людину. Коли ми причащаємося Тіла і Крові Христових, ми приймаємо в себе живого Бога. І Його образ сяє в нас.
Ікона — це не лише те, що висить на стіні. Ікона — це і душа людини.
Так, буває, що ікони понівечені, сплюндровані, покриті брудом. Але ми ж не викидаємо їх — ми очищаємо, реставруємо, бережемо. Так само й душа людська: гріхами запорошена, копоттю щоденних падінь затемнена. Але образ Божий у ній залишається.
Наше завдання — не тільки шанувати писані ікони, прикрашені окладами, а й навчитися бачити образ Божий у кожному: у батькові й матері, у дитині, у зятеві чи невістці, у сусіді, у колезі, у начальникові й підлеглому. Навіть у тому, кого ми зневажаємо чи вважаємо недостойним.
Господь може сказати: «Добре, що ви шануєте Мене на іконах. Але Я відобразився і в тих, хто поруч із вами».
Якщо ми навчимося бачити образ Божий у кожній людині — навіть тоді, коли він прихований під товстим шаром гріха, — якщо будемо очищати його любов’ю, терпінням, молитвою, тоді справді матимемо право називатися православними.
І тоді віра православна буде торжествувати в нас.
Амінь
