Скільки в світі письменників? На це запитання я знаходила різні відповіді. У всі часи і народи їх набралося щось близько трьохсот тисяч – авторів різного рівня та тематик. Всього триста тисяч – і це результат найоптимістичніших підрахунків.
Але не дивлячись на те, що зараз наша планета налічує мільярди жителів, думаю, на ці триста тисяч доводиться… значно менше читачів.
«Життя – це зусилля в часі»
Читачів менше з тієї ж причини, що і по-справжньому живих людей менше, ніж мертвих. Мене пройняла до глибини душі проповідь в одному з київських храмів, в якій говорилося про те, що ніхто з людей, поки не помер, не може стверджувати, що він живий. Мертвими нас робить потурання смертним гріхам. Немає сумніву, що всі преподобні, чиї нетлінні мощі покояться в лаврських печерах, – перемогли смерть. Тому що вони перемогли гріх, вони – в Бозі, вони живі… А ми?
Про те, як важко на землі відрізнити живе від мертвого, говорять не тільки священики. Філософ Мераб Костянтинович Мамардашвілі навчав своїх студентів: «Потрібно докладати зусилля, щоб залишатися живим. Не все живе, що здається живим. Багато що з того, що ми думаємо і що ми робимо – мертве. Мертве, тому що це наслідування чомусь, мертве, тому що не твоя думка – а чужа думка. Мертве тому, що це не твоє справжнє власне відчуття, а стереотипне, стандартне – таке, яке вважається, а не те яке ти відчуваєш сам. І ми в житті дуже важко відрізняємо те, що ми відчуваємо самі, від того, що відчувають наші сусіди, близькі, знайомі. Ми словесно виробляємо, але в цій словесній оболонці відсутнє наше справжнє особисте переживання».
Навчатися читати
Справжнє читання – таке ж складне заняття, як і праця залишатися живим по-справжньому. «Справжнє особисте переживання», власні думки, висновки та пориви – цим відрізняється справжнє читання від формального, такого, що мертвить букву, виганяє дух. Справжнє читання вимагає не тільки зосередження і самовіддачі, але, як і кожна праця нечорнороба – певної кваліфікації, професійної майстерності.
Навчатися читати – це як навчатися грати на фортепіано. Пам’ятаю, як одна моя п’ятирічна знайома, почувши, що її ровесник почав навчатися грати на фортепіано, щиро здивувалася: «Як, він не уміє?» Тому що в її уявленні грати означало натискати на клавіші.
Так деякі думають, що читати – означає складати букви в слова та речення. Але якщо речення оживляють лише стереотипи та смислові кліше, це не читання. Як правильний натиск клавіш по нотах – це ще не музика.
Є вчителі музики, а є вчителі справжнього читання – ними бувають батьки, старші друзі, вчителі літератури. Система шкільних творів якраз направлена на те, щоб навчити нас читати по-справжньому – вдумливо, глибоко, зі смаком.
Оскільки в творі по літературі ми повинні передати свої власні думки і образи, які викликав у нас певний письмовий витвір. Але ми часто, як справжні мерці, нікуди не рухаємося – і скачуємо міркування, думки і погляди або з інтернету, або з підручника критики…
Мені особисто пощастило з вчителем читання. І якщо я хоч одну сторіночку в своєму житті сподобилася прочитати самобутньо – то це завдяки своїй вчительці Тетяні Петрівні Бабковій. Царство їй Небесне! На її уроках російської літератури п’ятірку міг отримати найзапекліший двієчник, якщо умудрявся пережити прочитане самостійно.
А ми, відмінниці, знали, що наша старанність не гарантує гарної оцінки, бо на уроках Тетяни Петрівни потрібно не щосили зубрити, а щосили думати. Пам’ятаю, як одного разу, коли ми вивчали прозу Пушкіна, вона поставила запитання: «Так любила Маша Дубровського чи ні?». Тоді в моїй піонерській свідомості не любити розбійника-революціонера Дубровського було просто антирадянщиною. Я здійняла руку вгору, щоб швидше за всіх видати вірну відповідь, і викрикнула: «Звичайно, любила!».
Тетяна Петрівна витримала паузу і тихо запитала: «А як ти тоді поясниш Машин крик душі, коли батько примушував її вийти заміж за старенького князя: ,…краще піду заміж за Дубровського!?» Удар, який я пережила від одкровень, що звалився на мене, невимовний. Як важливо, як цінно, щоб в житті знайшлася людина, яка вчасно тебе наставила, щоб ти навчився думати самостійно, а не відтворювати загальноприйняті установки.
Любов до книги
Справжнє, живе читання художньої літератури – це завжди співтворчість читача з автором. Це таємнича дія, в результаті якої виникає як би новий твір. Як в зв’язці між композитором та музикантом з’являється неповторна мелодія, обумовлена, з одного боку, можливостями партитури, з іншого боку – можливостями виконавця.
Читач з книгою – за умови здійснення «внутрішнього акту» – обмежений тільки потенціалом свого розуму і серця.Люди з особливим талантом до читання часто проявляються в соціумі як літературні критики. Варто почитати, скажімо, геніального літературознавця Віктора Шкловського, щоб неабияк збагатитися новим інструментарієм, новими прийомами, новими ракурсами, з якими можна відкривати художні твори набагато повніше і яскравіше: «Слова різні, залежно від того, хто їх приносить. Вони приносяться, неначе вирвані з корінням, з шматком лісу думки, в якому вони живуть і стикаються».
Читаючи один і той же текст, різні читачі навіть з рівним рівнем освіченості можуть переживати протилежні відчуття. Наприклад, образ човна, що розрізає срібні води озера на заході, у кожного викличе власні асоціації. У одного – приємні, про рибалку. У іншого – нещасні, про перше невдале визнання в любові.
Отже, кожен читач, завдяки особистим асоціаціям, занурюється в світ власних трактувань образів, які пропонує йому письменник. Можна сказати – в світ власних галюцинацій. Чому так відбувається, чудово пояснює Герман Гессе: «Я можу зробити свою асоціацію зрозумілої вам, але я не можу зробити так, щоб хоч у одного з вас моя приватна асоціація теж стала непорушним механізмом, що неухильно реагує на виклик і спрацьовує завжди абсолютно однаково».
З’єднуючись з книгою, справжній читач стає режисером-постановщиком власної картини. У свідомості розгортаються динамічні сцени, наповнені симфоніями звуків, світловими шоу, якнайтоншою грою героїв. Мозок – це найсміливіший драматург, оскільки його постановки не вимагають великих бюджетів, навіть якщо він читає «Марсіанські хроніки» Рея Бредбері.
Тим, хто уміє читати по-справжньому, і складніше, і легше дивитися кіноверсії великих творів. Я знаю людей, які навідріз відмовляються дивитися екранізацію «Білої гвардії», оскільки не хочуть порівнювати її з виниклими власними образами, з власною внутрішньою «екранізацією» під час прочитання цього пронизливого булгаківського роману.
Читання з розумінням
Але мистецтво читання художньої літератури злочинно переносити, скажімо, на медичну енциклопедію. Політ фантазії доречний тільки там, де мова йде про відтворення створених переживань. Але якщо справа стосується реальних страждань реального хворого, а нам потрібно його рятувати – то тут вільне трактування медичної літератури може привести до сумного результату.
Така сама відповідальність лежить на кожній людині, що читає Біблію, оскільки Священне Писання можна назвати довідником по спасінню душі. Біблія містить безліч різних жанрів – епосів, драм, трагедій, філософських есе, листів, притч. Але Біблія – це не літературний твір! Це святе свідоцтво, одкровення, блага звістка, путівник до рятівного виходу, який одночасно є входом в життя вічне.
Тому, приймаючи моду на «свободу тлумачення» священних текстів, сучасний ліберальний читач стає полоненим своєї уяви, ризикує захопитися безвихідною стежкою, позбутися Єдиного Бога, замінити дійсний образ Спасителя… своїм «глюком». Як говорив Сковорода, «Ці-то молодецькі розуми полонені своїми думками, як би місцевою блудницею». І тоді наповнюють світ блюзнірські читання Євангелія, такі як кінострічка «Остання спокуса Христа»…
Православна Церква навчає, що для найживішого, справжнього, вірного читання Біблії потрібна допомога… Автора. І оскільки і для старозавітних пророків, і для новозавітних апостолів співавтором завжди був Святий Дух, то і тлумачення біблейських текстів потрібно шукати з живою допомогою Святого Духа – Духа Істини.
Щоб навчитися з користю читати Біблію, потрібні особливо підготовлені вчителі – святі отці, які жили в Святому Дусі. Їх соборне тлумачення, вивірене праведним життям, молитвами, одкровеннями, насичене мудрістю в Євхаристії – це камертон кожному справжньому читачеві для прочитання найголовнішої на землі Книги.
Виявляється, складна не тільки письменницька праця. Праця читацька – анітрохи не легша, але і вона також рясна натхненнями та радісними переживаннями, і вона також вимагає і розсудливості, і таланту, і освіченості та самовіддачі.
Кожен текст, який складніший за напис на заборі або рекламний слоган на білборді, чекає відповідального розуму та чуйної душі. І якщо багато сказано добрих слів на адресу письменника, то мені хотілося б зробити низький уклін читачеві. Адже, по ємкому виразу Борхеса, «якщо до книги не тягнеться нічия рука – то вона марна».
Наталія Багинська
Православний журнал для молоді – ОТРОК.ua
Газета – “Волинь Православна”, 2013, №7
