Зовнішній та внутрішній стан наших дітей – це також є свого роду проповідь віри, і по тому як вони поводять себе в колі своїх однолітків та вчителів, останні можуть судити, наскільки тверде та щире наше християнство.
В яку школу віддати дитину, як вона впишеться в середовище невоцерковленних дітей, як будуть ставитися до неї вчителі? Перед усіма православними батьками так чи інакше виникають всі ці питання. І їх потрібно якось вирішувати: з чимось примиритися, а з чимось боротися. Навчання в звичайній загальноосвітній установі для наших дітей може стати хорошою школою життя: перебуваючи у середовищі, де їх не завжди розуміють, а то і зовсім не сприймають, вони починають думати, що ми — дійсно «мале стадо».
У нашій сім’ї накопичився певний досвід спілкування з педагогами і однокласниками наших дітей і, признаюся, в цьому спілкуванні я дізналася багато нового… про себе саму. Наприклад, зрозуміла, наскільки деколи нетерпима до людей, а також — які багато в чому ідеалістичні уявлення бувають у нас про дітей саме з православних сімей.
Для мого сина початкова школа стала справжнім випробуванням, — і лише, коли ми перевели його в інший учбовий заклад, він швидко полюбив і свій клас, і вчителів. Хоча нерозлучних друзів у нього там так і не з’явилося, зі всіма він підтримує добрі приятельські стосунки і за канікули завжди встигає скучити за школою. До свого здивування (хоча на це навіть і не розраховувала), я побачила, що в класі поважають віру мого сина — яку він, зрозуміло, не збирається приховувати. Одного разу його однокласниця побачила, як він перехрестився на храм. Увечері мені подзвонила її бабуся і розповіла, з яким захопленням онука описувала «сміливий вчинок» Феді, який, за її словами, «нікого не боїться і не соромиться своєї віри в Бога». Мене дуже вразив цей випадок. А ще я радію, коли помічаю щире бажання сина залучити до віри своїх товаришів і здатність в кожному з них знайти щось хороше — побачити образ Божий. Не знаю, зміг би він виробити в собі ці якості, опинися там, де йому було б набагато простіше — в православному класі або гімназії. Обмовлюся, що проблеми, звичайно, в школі у нас були — але, не без Божої допомоги, всі гострі кути досить швидко згладилися.
У дочки все дещо складніше. Мені здається, дівчаткам взагалі важче знайти контакт з однолітками; не склалися стосунки і з вчителькою. Але, завдяки загальному для гімназії шанобливому тону ставлення до дітей, ситуація не вийшла за рамки, коли дитину потрібно було б рятувати. Зате я бачу, як у дочки виробляється характер, здатність відстоювати своє право «бути не як всі». У мене викликають пошану її здатність володіти своїми відчуттями, уміння приховати від чужих очей свій біль… Удома, звичайно, бувають і сльози, і зриви, і вона весь тиждень чекає недільного дня — коли піде в храм і в недільну школу, де їй добре, де її подруги. Але я не жалію, що вона вчиться в світській гімназії. Думаю, для душі буває корисна ситуація, коли потрібні особлива зібраність, самоконтроль і готовність захищати свою віру.
І все-таки, школу потрібно саме вибирати: не можна відпускати дитину «у вільне плавання». Школа, де вчитиметься ваша дитина, повинна відповідати хоч би мінімуму вимог, інакше рани, нанесені її душі, можуть бути дуже серйозними. Це небезпечно, особливо там, де мова йде про неповну сім’ю або таку, де юний християнин не має могутньої духовної підтримки в особі близьких людей. Для мене у виборі учбового закладу важливі його традиції, репутація і те, яке значення надається власне учбовому процесу. Ну а те, який в школі стиль ставлення до дітей і батьків, стає зрозумілим вже на перших батьківських зборах…
На моїх очах пішли в перший клас, провчилися 10-11 років і, нарешті, закінчили середню школу діти багатьох знайомих прихожан міських храмів. Майже у всіх частіше чи рідше, так само, як і в нашій сім’ї, виникали проблеми, пов’язані зі школою. Але з кожним роком я все більше переконуюся в тому, що для нас, православних батьків, важливіше все ж таки не прискіпливо критикувати середовище, в яке потрапить наша дитина, а зрозуміти, як вона поводиться, коли знаходиться поза нашим контролем. Думаю, часто ми багато в чому ідеалізуємо своїх чад, уявляючи їх жертвами в крузі інших дітей, яким ми приписуємо всі можливі, — у тому числі і уявні — пороки тільки тому, що вони не вчаться в Недільній школі і не відстоюють щонедільну Літургію в храмі.
Виправдовуючи «неправославну» поведінку своїх дітей, ми посилаємося на поганий вплив світської школи. Але хіба не в сім’ї формується основа особистості, її відношення до людей, до ситуацій? І ще одне важливе питання: ви упевнені, що добре знаєте свого сина або дочку? Подивіться на своїх дітей не тоді, коли вони, скажімо, допомагають у вівтарі або беруть благословення у священика, — а під час їх вільного спілкування з однолітками.
Десь я прочитала зізнання батька, який довго не міг встановити контакт з сином-підлітком, тому що ніяк не міг зрозуміти, що він за особа, яке коло його інтересів, що його хвилює… В один із днів він випадково став свідком спілкування сина з друзями в сусідній кімнаті. «За всі попередні роки я не дізнався про свою дитину стільки, скільки за цей короткий час!» — признався приголомшений батько. А я не так давно випадково побачила в Інтернеті сторіночку одного знайомого церковного хлопчика, і признаюся, що вважала за краще б залишатися в щасливому невіданні на його рахунок. Боюся, що і його батьки перебувають в тому ж невіданні… Може, тому багато «православних» дітей можуть чудово вписатися в будь-який колектив, що вже мають хорошу школу подвійного життя, одній — на очах у батьків і приходу, інший — коли їх не бачать дорослі? І коли я чую, що чиясь дитина чудово себе відчуває в школі, де у неї настільки багато друзів і спілкування, що її важко застати вдома, — у мене виникає питання: чи «правильні» ми християни, якщо так легко стаємо своїми в будь-якому середовищі? І чи «правильна» інша крайність — коли нездатність мирно співіснувати хоч з кимось ми пояснюємо своєю вірою?
Мені дуже близькі слова священика Олексія Уминського про віруючих дітей в світській школі: «Християнина, що опинився в сучасній школі, можна уподібнити мученику і ісповіднику. Він, не дивлячись ні на що, живе і поступає по-християнськи, не йде на поводі у компаній, не соромиться показувати свого ставлення до гріховних явищ, а з іншого боку — вчиться не озлоблюватися, а молитися за своїх товаришів і ворогів. Я думаю, з сучасного сповідництва Христа це найбільш складний, важкий шлях. Якщо раніше дорослі були носіями хреста, то тепер він ліг на плечі наших дітей». Діти живуть, не думаючи про те, якими їх бачать інші. Тому їх вчинки, продиктовані щирими і простодушними рухами душі і серця, так часто вражають нас.
Якось вчителька дочки, що завжди підкреслено дистанціює себе від питань віри, на батьківських зборах заговорила про те, як нестерпно чути їй від учнів грубі, навіть нецензурні вислови і бачити, як злі вони бувають по відношенню один до одного. Майже із сльозами на очах вона сказала: «У нашому класі на пальцях можна перерахувати тих дітей, які ніколи не відповідають злом на зло», — і в числі перших назвала прізвище моєї дочки. І ще один приклад… Одного разу моя дочка, втомившись вислуховувати від однокласників докори в тому, що вона не уміє давати здачі і захищатися, відповіла сусідові по парті: «Ми народжені не для того, щоб захищатися один від одного, а для любові». Увечері вона розповідала мені: «Мамо, він так сильно здивувався! Нічого не відповів і відійшов». А я подумала про те, що коли-небудь, років через двадцять, цей хлопчик неодмінно скаже своєму синові: «Коли я навчався в школі, була в нашому класі одна дівчинка. Одного разу вона сказала мені…»
Олена Гаазе
Переклад: “Волинь Православна” №2012, №1
