Провінційна Франція уміє дарувати радість. Тут є майже усе, таке бажане серцю людини: простір та гарна природа, затишні села та міста, відмінні дороги, комфортабельний та чудово працюючий суспільний транспорт.
Провінційна Франція не так заражена духом безбожництва та модернізму, тут можна зустріти доброчесних віруючих, щирих прихожан Католицької церкви, для яких важливо жити по совісті. Є у французькій провінції і православні общини, нерідко французькомовні, з числа місцевих жителів, що прийняли істинну віру.
Моє знайомство з регіональною Францією розпочалося з міста Анже, що в 300-х кілометрах на північний захід від Парижу. Тут я пробув декілька днів, виступив з доповіддю на науковій конференції. Багатонаціональна публіка з цікавістю слухала моє повідомлення, задавала питання, висловлювала підтримку або незгоду.
А у вільний від конференції час я прогулювався цим стародавнім містом, що затишно розташувалося на берегах річки Мен.
У одному з кварталів Анже я із здивуванням виявив католицьку церкву святого Сергія. «Невже в ім’я преподобного Сергія Радонежського, такого шанованого в парвославному світі?» – промайнула думка. – Ні, це неможливо: невже можуть католики назвати свій храм на честь православного святого?» Виявилось, що Сергій – це римський воїн третього сторіччя, убитий за християнську віру. Але все таки зустріч з цим ім’ям в глибині Франції мене незримо надихнула та підбадьорила, додала духовних сил.
Потім я вирішив оглянути місцевий кафедральний собор. До собору, що знаходиться на горбі, ведуть довгі сходи. Піднімаюся по сходинках і бачу: назустріч йде людина з огрядною бородою, в чорній рясі, з хрестом та панагією. Невже православний єпископ?
– Пробачте, ви єпископ? – я підходжу до незнайомця і ставлю йому запитання російською.
Бачу, що мене не розуміють. Переходжу на англійську, обережно цікавлюся юрисдикцією, щоб випадково не попросити благословення у розкольника або уніата, якщо він таким раптом виявиться. З’ясовується, що я зустрів єпископа, який служить в грецькому православному соборі Благовіщення Пресвятої Богородиці в Бостоні (США).
До Франції він приїхав відвідати маму. Зав’язалася розмова. Владика виявився людиною відкритою, налаштованою до бесіди і, як мені здалося, глибоко духовною. Символічно, що навіть по вулицях Франції він ходив в духовному одязі.
– Я ось збираюся в монастир святого Силуана Афонського, що поблизу Ле-Мана, – повідомив я своєму новому знайомому про найближчі плани.
– Ченцем бажаєте стати?
Питання мене трохи збентежило. Певної відповіді я не дав, та її і не могло бути. Сказав тільки, що конкретики немає, але сімейне життя не виключене. Владика порадив мені посилено молитися, щоб Господь вказав мені мій шлях. Втім, зараз я молюся якраз про створення сім’ї: начебто мої устремління стали точнішими.
Після розмови з владикою я встиг оглянути міський замок та пообідати. До Ле-Мана я добирався на швидкісному поїзді (поїздка зайняла менше 40 хвилин), а в самому Ле-Мані сів на приміський автобус, що йде через село Сен-Марс-де-Локене.
Правда, слова «приміський автобус» і «село» ніяк не в’язалися з тим, що я бачив. У автобусі, наприклад, були чисті, комфортабельні, гарні крісла (з пасками безпеки) та кондиціонер. А в селах – добротні кам’яні будинки, відмінні асфальтовані дороги та доглянуті поля.
На зупинці в Сен-Марс-де-Локене мене зустріла черниця, насельниця обителі. Через десять хвилин ми вже в’їжджали на машині в монастир святого Силуана, що розташований в декількох кілометрах від села. Була субота, і мені вдалося встигнути на частину всенічної.
(В монастирському храмі)
У неділю вранці я помолився на Літургії, потім поспілкувався з людьми, що приїхали до церкви. Деякі з них приїжджають здалеку, долаючи майже сотню кілометрів! Таке велике їх бажання помолитися в цій обителі на заході Франції.
Умови життя в монастирі мені здалися не дуже суворими, особливо якщо порівнювати з деякими нашими обителями. Ранішня служба починається о шостій, але вона зазвичай триває не більше півтори години (якщо служиться Літургія, то 2-2,5 години).
Літургію, як правило, звершують у вівторок, четвер, суботу і, звичайно ж, у неділю. Вечірня служба зазвичай коротка, трохи більш як півгодини. Всенічна у суботу ввечері займає дві з половиною години, але іноді, на розсуд настоятеля, замість неї служиться вечірня.
Монастирське харчування справило на мене найсприятливіше враження. Трапеза була організована за принципом «шведського столу»: на столах стояли каструлі з провізією, і всі накладали стільки провіанту, скільки бажали, до того ж їжа була дуже смачна. Принаймні, так було в дні мого приїзду; я не виключаю, що в інші дні буває по-іншому.
Звичайно, за всією цією красою та гарною організацією знаходиться безперестанна праця насельників монастиря та допомога благодійників, без якої монастир сьогодні обійтися не може.
Монастир на заході Франції
Увечері я прогулювався по околицях обителі святого Силуана. Свіже повітря, запах скошеної трави, цвірчання цвіркунів – навіть не вірилося, що я знаходжуся на заході Франції.
Історія монастиря пов’язана з ім’ям його нинішнього настоятеля, архімандрита Симеона (Коссека). Уродженець Бретані (провінції на північному заході Франції), католицький чернець, що прийняв Православ’я, він починав своє служіння на приході ікони Божої Матері «Всіх скорботних Радість».
Спочатку служив іподияконом, потім дияконом, і нарешті священиком. Коли у отця Симеона з’явилося бажання заснувати монастир, він поїхав за благословенням до Англії, до архімандрита Софронія (Сахарова), в обитель святого Іоанна Предтечі в Ессексе.
– Що ж, спробуй, – сказав йому архімандрит Софроній. – Православний монастир на Заході – це диво.
Повернувшись в рідні краї, отець Симеон почав шукати землю для обителі. Йому вдалося придбати територію старої ферми поблизу села Сен-Марс-де-Локене.
Розповідають, що колишній господар маєтку, бачивши, як стараннями ченців та благодійників його колишнє володіння стає все гарнішим, сердився, що не запросив вищу ціну.
Отець Симеон залишив Париж та переїхав в створену ним обитель в серпні 1990 року, незабаром після придбання маєтку. Приїхав всього з двома потенційними насельниками – чоловіком і жінкою, що планували прийняти постриг. Правда, чоловік потім змінив своє рішення, залишив монастир та одружився. Жінка – нині черниця Феодора – залишилася.
Зараз в монастирі десять черниць, в їх числі дві затворниці. Вони живуть окремо, але поблизу монастиря. Одна з них – матінка Таїсія (духовна дочка митрополита Сурожського Антонія) – іноді приходить на монастирські трапези, регулярно відвідує святкові та недільні служби, включаючи вечірні богослужіння.
Друга затворниця – матінка Марія – буває тільки на святкових та недільних Літургіях і ніколи не відвідує загальну трапезу. Решта сестер живе на території монастиря та несе звичайний послух: працюють в пошивній майстерні, трапезній, виготовляють свічки, вирощують фрукти та овочі, роблять варення.
Монастирське варення користується великою славою: за ним приїжджають жителі навколишніх сіл (і не тільки), причому люди їдуть цілеспрямовано, щоб купити в монастирській лавці цей «солодкий» продукт.
Майже всі черниці – француженки. Серед братії монастиря національний склад «строкатіший». Архімандрит Симеон та чернець Силуан – французи. Чернець Пахомій (він прожив в монастирі декілька років, потім виїхав на Афон) народився в Голландії, в сім’ї емігрантів з Сурінама. Чернець Амвросій – англієць.
Також в монастирі живуть два послушники – Арсеній та Василій. Сам монастир знаходиться зараз в юрисдикції Константинопольського Патріархату.
Чернець Амвросій: шлях в монастир
З отцем Амвросієм (Бансом), насельником монастиря святого Силуана, мені було цікаво поспілкуватися з декількох причин.
По-перше, він англієць, а саме з Англією пов’язані декілька років мого життя, від яких у мене залишилися найтепліші спогади. По-друге, чернець Амвросій спочатку був далекий від Православ’я і належав Англіканській церкві.
Він народився в 1958 році в Лондоні, закінчив Лондонський університет, де вивчав російську та німецьку мови, працював в друкарні. Доля, а, точніше, Промисл Божий привели його не тільки до Православної Церкви, але й в православний монастир.
– У 1984 році в Англіканській церкві відбулася подія, яка сколихнула багато віруючих, – розповів мені отець Амвросій.
– Це було ще до рукопокладення жінок. Річ у тому, що на управління Даремською єпархією був поставлений чоловік вкрай ліберальних поглядів. Наприклад, в одному з інтерв’ю він стверджував, що Христос не народився від Діви, що Він не воскрес з мертвих.
Його призначення викликало протести серед віруючих, але все таки рукопокладення відбулося в Йоркському соборі. Через три дні в собор вдарила блискавка і сталася сильна пожежа. Багато людей побачили в цьому суд Божий над Англіканською церквою… Для мене ж така ліберальна богословська позиція була категорично неприйнятна.
Лібералізація англіканства підштовхнула Роберта (це ім’я носив отець Амвросій до прийняття чернецтва) до подальших духовних пошуків. Він не бажав залишатися в церкві, де на високому рівні проповідували ідеї, що йдуть врозріз з Біблією. Погляд Роберта звернувся у бік католицизму та Православ’я.
– Я вагався, – розповідає отець Амвросій. – Як англієць, я не люблю Католицьку церкву. Для мене неприйнятний інститут папства, особливо в світлі рішень Першого Ватиканського собору про папську непогрішимість в питаннях віри та моралі.
Але у мене були сумніви і щодо Православ’я: я думав, що це усе російське. Потім я познайомився з книгою «Православна Церква» нинішнього митрополита Калліста (Уера). Прочитавши цю працю, я сказав сам собі: «Бажаю стати православним, навіть якщо служби будуть на албанській мові».
Я прийшов в собор Успіння Богородиці, де служив митрополит Сурожський Антоній, і в 1986 році був прийнятий до Православної Церкви через миропомазання.
Вже у той час, за словами мого співбесідника, у нього з’являлися думки про прийняття чернечого постригу. Думки ці він відганяв, вважаючи, що спочатку потрібно стати хорошим православним християнином.
Проте, Роберт почав відвідувати монастирі – Предтеченський в Ессексе, монастир в Бруквуде (обидва – у Великобританії); також приїжджав на Афон в Пантелеймонівський монастир, в грецькі обителі, в сербський та болгарський монастирі.
– Під час другого паломництва на Святу Гору я зрозумів, що бути афонським ченцем – це не для мене, – розповідає отець Амвросій. – Спочатку я планував оселитися в монастирі в Ессексе. Але мені не дуже подобалися їх служби. В буденні дні там не було Літургій і вечірніх, а тільки молитва Іісусова вранці та ввечері.
(Ранок навколо обителі)
Ось коли я побував в монастирі святого Силуана, я зрозумів, що мені тут подобається. Служили на французькій, але я вивчав французьку в школі і, на відміну від багатьох своїх земляків, не забув цю мову. У 1999 році я став послушником, через рік був пострижений в рясофор, а в 2009 році – в малу схиму.
Зараз отець Амвросій трудиться в трапезній, пральні, а також працює в бібліотеці і з богослужбовими текстами. Несе послух іподиякона. До речі, він один з небагатьох насельників, що володіє російською мовою. Тому кореспонденція, що приходить в монастир на російській, передається, як правило, ченцеві-англійцеві, для розбору та подальших відповідей.
Не можна не відмітити, що монастир святого Силуана, де моляться Богу та трудяться люди різної долі, відомий не тільки на заході Франції. Його місіонерська роль не прихована від оточуючих: про обитель знають місцеві жителі; монастир приймає паломників, серед яких є і інославні.
Служби на французькій роблять їх зрозумілими корінним жителям Франції; не дивно, що охочі пізнати Православ’я приїжджають в монастир у Сен-Марс-де-Локене.
Дуже хочеться вірити, що за цю обитель і всіх, що входять до неї, старанно моляться багато святих, часточки мощей яких знаходяться в Церкві святого Силуана та розташованій в крипті Церкві Святої Трійці.
Думається, що ці молитви, сполучені з молитвами насельників монастиря, звучать біля престолу Божого як добрі клопотання за французьку та інші землі нашого неспокійного та метушливого світу.
Сергій Мудров
Джерело публікації – “Православие.RU “
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2015, №8
