Чому потрібно молитися по молитвослові? Навіщо нам потрібні одні і ті ж молитви, що повторюються? Можливо, краще своїми словами і кожного разу по-різному?
Про це міркує протоієрей Ігор Прекуп.
Іншим разом, буває, чуєш: «Навіщо потрібно молитися по молитвослові? До чого богослужбовий чин та одні і ті ж прохання що повторюються в ньому? Який сенс в цій відсталості, чому б не дати простір творчості людського духу?»
Причому, що характерно, питання ці, як правило, задаються в риторичній формі: людина не чекає відповіді на них. Але не тому, що звикла її не отримувати, а тому, що і не хоче її почути. Вона її «знає»: не треба, ні до чого, ніякого.
Подібні питання задають зазвичай люди дорослі, інтелектуально розвинені, з «своєю головою на плечах», втім, часто тільки з претензією на це, бо важко говорити про «свою голову», коли чуєш, в кращому випадку, творчу інтерпретацію цвілих стереотипів мислення, або коли, наприклад, стикаєшся з одержимістю якоюсь ідеєю фікс.
Втім, буває, що питання ці і не тільки в риторичній формі почуєш. І ось, заради таких, порівняно небагатьох, випадків щирого інтересу варто спробувати підшукати аргументовану відповідь.
Не «відмазку», а саме відповідь, що по-перше, відображає істину, по-друге, обгрунтовану такими образами або прикладами (не тільки зі Священного Писання і святоотцівської спадщини, але також з навколишньої дійсності, історії, літератури і тому подібне), щоб той хто запитує отримав би достатню поживу для роздумів і міг би погодитися з вами не під тиском вашого ж могутнього інтелекту, а в результаті власних роздумів, а значить… не втрачаючи відчуття власної гідності.
Отже, камінь спотикання: «молитва чужими словами».
По-перше, чому «чужими», для кого «чужими»? Хто нам ті люди, чиї молитви були кимось зібрані одного разу в збірки ранішнього та вечірнього правил? А ті, хто склав канони і інші богослужбові тексти – хто вони нам? – «Чужі»? Ніяково від цього слова про них, так?.. Ось-ось… Воно у поєднанні з Отцями якось відторгається від розуму і серця.
Які ж вони нам «чужі», коли Христу вони – свої, рідні? І хто ми Христу, якщо вони нам – чужі? Якщо ми їх сприймаємо як чужих, це означає лише одне: в нас самих багато чужого Богу, чужого тому, чим дихали, чим жили Отці. Це чуже заповнює нас, засмічує, забиває пори нашої душі, в результаті чого вона «не резонує» при зіткненні з благодаттю Божою.
Ні вже, Отці нам не чужі – це брати наші в Христі, старші, що досягли успіху в житті по Духу, це друзі Божі, а їх молитви – плоди досвіду богоспілкування, вмістилища того відвертого знання, розуміння істини, збагнення суті буття, яке можливе тільки в результаті надприродної довіри Божої у відповідь на їх довіру Йому.
Інша справа, що до своєї «духовної легковтомленості» потрібно б спокійніше ставитися: ну не гіганти духу ми, ну «одебеліла» наша душа, що живе по плоті (не в плоті: зважаючи на тілесні потреби, а саме по плоті, тобто керуючись пристрастями і хіттю світу цього).
І що тепер? Потрібно просто виходити з двох реалій: 1) ми за природою своєю – носії образу Божого, покликані до богоуподіблення; 2) наша природа пошкоджена гріхом, просочена ним, і все життя – час чищення, час копіткого і стомлюючого, такого, що часто виснажує і деколи здається безнадійним, відновлення в собі попранного, зганьбленого та спотвореного образу Божого.
Це нормально, що ми не приймаємо всією душею «єдине на потребу». Тобто, звичайно ж, ненормально в співвідношенні із задумом Божим про нас, але це нормально в плані «лікувального процесу», аналогічно тому, як нормально, що при електропроцедурах мимоволі скорочуються м’язи, гастроскопія викликає блювотні рефлекси, а від якогось лікувального курсу буває загальна стомлюваність; це нормально, що здорова їжа у хворого або не збуджує апетиту, або зовсім викликає відторгнення.
На певному етапі – нормально… за умови, що ми усвідомлюємо ці реакції як симптоми серйозної хвороби, яку потрібно терпляче лікувати, не сумуючи і не зневіряючись, не запускаючи, але і не намагаючись занадто форсувати події. «Міра у всьому» (Демокріт) – безсмертні слова. І універсальні.
Отже, не чужі нам слова Отців. Просто в нас самих багато чужого Тому, Кому вони адресовані. Але нічого, це все, за бажанням, лікується. Було б тільки воно – бажання.
Тепер, що стосується «чужих слів» в нашому житті – земному, скороминущому, повсякденному та святковому, в перебуванні наодинці з собою і в спілкуванні з людьми. Якщо вдуматися, то «чужих слів» дуже багато. Скільки протягом дня ми пересипаємо свою мову прислів’ями та приказками, цитатами з літератури або фільмів?
Наше життя починається з «чужих слів»: чи багато серед нас таких, кому матері співали колисанки власного творіння (втім, скоро доречно питатимемо, чи багатьом з нас взагалі матері співали колисанки)? Ні, за винятком, співають те, що складене в стародавні часи і передається, передається…
Відчуття просяться назовні, як ми їх виявляємо? Складаємо пісні як акин за принципом «що бачу – те співаю»? Ні, хтось, може, і складає, але, в основному, людина виражає свої відчуття за допомогою чужих творів: читає, наприклад, вголос вірші, а якщо вони покладені на музику, то співає; виконує інструментальні твори, якщо володіє відповідними навиками; нарешті, просто мурликає собі під ніс якийсь мотив, не знаючи слів (не просто ж так «прив’язується» та або інша мелодія).
Видатні співаки, музиканти, диригенти – жодного власного твору більшість з них не виконала з сцени, але нікому з нас в голову не приходить дивуватися, як це вони так себе обділяють: все творче життя виражати свої думки і відчуття «чужими словами»?! – о, жах!!!
Проте деякі музичні твори сторіччями відтворюються диригентами і виконавцями, які вносять в них своє розуміння, ділячись відкритими в них нюансами, адже і вони знаходять відгук: людина слухає, наприклад, один і той же музичний твір у виконанні різних співаків, хорів, оркестрів, і їй не просто цікаво порівняти – вона, насправді, переживає по-новому цей твір, вона для себе і в самій собі, через цей твір, через його нове виконання відкриває щось.
Адже це саме тому, що «чужі слова»… «Чужі» слова, музика, танець – та невже мало ще що, знайдене талановитою людиною, так виражає її власні відчуття, що ця форма (інший раз несподівано для автора) виявляється доречною для виразу душевних станів, вольових устремлінь величезної кількості людей.
Ось, чому деякі пісні стають «народними»: вони співзвучні людям, їх бажають співати. Мова зараз не про те, що популярність – критерій художньої гідності твору. Мова про те, що, коли людина бажає співати саме ту, а не іншу пісню, читати ті, а не інші вірші, вона це робить тому, що вони є найбільш відповідною формою виразу її стану душі, її думок та відчуттів взагалі або на дану мить.
Пригадаємо «генія однієї ночі» Руже де Ліля – автора «Марсельєзи». Залишимо осторонь зміст. Пісня ж геніальна по тому, як вона виражає певний світогляд, якусь об’єднуючу ідею, певний ціннісний комплекс. Або, наприклад, «Священна війна»: ніякі ідеологічні «вказівки» ні в які часи не могли зробити пісню популярної.
Популярними ставали ті, які якнайповніше і точно виражали настрої безлічі людей. Для мене можливо неприйнятна сама словосполука «священна війна» як чужа християнському світогляду, але я не можу заперечувати геніальність цього твору як відносно музичної форми, так і за формою поетичною, настільки це все було «знайдено», настільки точно і повно це виражало патріотичний дух захисників Вітчизни.
Адже теж «чужі слова»…
Різниця між «чужими словами» тих, хто не від світу цього, і «чужими словами» тих, хто «плоть від плоті» цього світу, в тому, що останні закономірно резонують, об’єднують, надихають, «будувати і жити допомагають» (земний-то початок в нас живе і реагує адекватно), а перші (слова «не від світу цього») і резонують, і об’єднують лише у міру того, як в людині (зокрема, і за допомогою цих архаїчних слів) відновлюється її дистрофічний, якщо не паралізований, духовний початок, а щоб він почав адекватно реагувати, потрібно працювати та працювати.
Тому «чужі слова» від Духа Божого слід розглядати як терапевтичні засоби, не поспішаючи відмовлятися від їх застосування тільки тому, що вони відразу і всеосяжно «не резонують», «незрозумілі», «не з душі» і тому подібні «інші божевільні речі».
Все вищесказане не відміняє можливості молитися і своїми словами (цьому, до речі, велике значення надавав святитель Феофан Затворник). Але допустимість молитов «своїми словами» не відміняє необхідності молитися «чужими словами», щоб подолати свою чужість Тому, Хто став одним з нас, щоб кожного з нас в Собі усиновити Отцеві.
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2013, №8
