Знайомтесь — майже відмінник, душа компанії, чуйний син і мамин помічник. До своєї хвороби Владик Кущ увесь вільний час проводив на тренуваннях з футболу, з командою с. Рогинці Роменського р-ну Сумської області неодноразово брав участь у змаганнях. І все було б добре, продовжував би він радувати всіх своїми успіхами та неймовірною посмішкою, але сталася біда…
У травні 2011 р. у Владика заболіло коліно, і йому призначили лікування артриту колінного суглоба. Підозри на остеoсаркому не підтвердилися, додаткові обстеження виявили новоутворення в тазостегновому суглобі. Провели операцію з їх видалення та скріплення суглоба, потім — гіпс по пояс на два місяці й невтішний результат післяопераційної гістології — злоякісна фіброзна гістіоцитома правого стегна. І ось тепер Владик з мамою обживаються в Київському Національному інституті раку, звикаючись з думкою, що боротьба буде довгою: пройдено вже шість передопераційних хіміотерапій.
Тим не менш у мами Владика з кожним днем міцніє впевненість та бойовий дух, адже поряд з таким сином не варто боятися.
Коли хлопчику наприкінці липня робили операцію в Інституті травматології, суглоб закріпили в правильному положенні за допомогою металевої вставки та закували в гіпс. Тоді й подумати ніхто не міг, що це не кінець, і що саме цей кусок металу в нозі коштуватиме мамі стількох сліз і нервів. Зробити операцію без МРТ-обстеження, яке покаже реальну картину (стане зрозуміло, наскільки уражена кістка), просто неможливо, а зробити МРТ, коли є якісь металеві елементи в нозі — теж неможливо. Тому довелося зціпити зуби і звикнутися з думкою, що операція буде не одна.
Близько місяця тому гіпс нарешті зняли, але від цього стало не набагато легше — ходити все одно не можна. Мама переживає, що м’язи зовсім ослабнуть за цей час, але й суглоб, уражений болячкою, тривожити небезпечно. Загалом, хоч плач… Але вони й не думають здаватися, вірять у те, що зможуть пройти все до кінця.
А Владик просто захоплює оточуючих. У свої 13 років він більше двох місяців пролежав майже нерухомо або на спині, або на животі. Але в його оченятах немає озлобленості чи невдоволення. Треба — значить треба, терпіти — значить терпіти, тільки б справитися з хворобою!
Тільки ось фінансова ситуація просто жалюгідна. Тато — пенсіонер, а мама невідривно перебуває біля Владика. З родичів майже нікого немає, а все, що змогли зібрати, вже витрачено за час попереднього лікування. Батькам просити дуже незручно й соромно, але на кін поставлено життя сина. Вони сподіваються на допомогу небайдужих до чужого горя людей.
