Промовив Господь притчу: «Один чоловік спорядив був велику вечерю, і запросив багатьох. І послав він свого раба часу вечері сказати запрошеним: Ідіть, бо вже все наготовано. І зараз усі почали відмовлятися.
Перший сказав йому: «Поле купив я, і маю потребу піти та оглянути його. Прошу тебе, вибач мені!» А другий сказав: «Я купив собі п’ять пар волів, і йду спробувати їх. Прошу тебе, вибач мені!»
І знов інший сказав: «Одружився ось я, і через те я не можу прибути.» І вернувся той раб і панові своєму про все розповів. Розгнівавсь господар тоді, та й сказав до свого раба: «Піди швидко на вулиці та на завулки міські, і приведи сюди вбогих, і калік, і сліпих, і кривих.»
І згодом раб повідомив: «Пане, сталося так, як звелів ти, та місця є ще.» І сказав пан рабові: «Піди на дороги й на загороди, та й силуй прийти, щоб наповнився дім мій. Кажу бо я вам, що жоден із запрошених мужів тих не покуштує моєї вечері… Бо багато покликаних, та вибраних мало!». (Лк 14:16–24)
Схожу притчу з Євангелія від Матвія (22:1-14) ми чули не один раз. Але повного збігу, звичайно, немає. У тій притчі звані гості поводилися вкрай агресивно: вони не тільки відмовилися прийти на бенкет – деякі з них накинулися на рабів пана, що запросив їх, і вбили їх.
Тут же описано деяку іншу ситуацію: отримавши запрошення, ці люди гранично коректно і ввічливо відмовляються. Насправді, у кожного стільки важливих справ, не все ж таки по гостях ходити. В одного благоздобута нерухомість, у іншого – нові засоби виробництва, що вимагають термінового тестування, а у третього – просте людське щастя: він одружувався, знайшов свою половину.
Що ж – господар, хоч і розгнівався, але знайшов вдалий вихід з положення: велів рабам скликати всіх жебраків, кульгавих, покалічених і сліпих. Здавалося б, конфліктна ситуація благополучно вирішилася.
Проте одна деталь заважає нам безтурботно поставитися до прочитаного: це – не буденна історія з життя. Це – притча. І господар, як всі ми розуміємо, – сам Господь. А це докорінно змінює справу.
Господь Бог, наш Творець і Спаситель, наш Господин і Владика, кличе нас на святкову вечерю, на бенкет. І цей бенкет – прийдешнє Царство. Від того, чи приймемо ми запрошення, залежить все наше життя – не тільки тимчасове, але і вічне. А якщо так, то які можуть бути варіанти? Але життя показує, що варіанти є, і часто – якраз ті, які ми бачимо в притчі.
Напевно, багатьом християнам доводилося стикатися з такою ситуацією. Ви знайомитеся з якимсь чоловіком (це може бути ваш колега по роботі або випадковий попутник в поїзді), і дуже скоро він розуміє, що перед ним – віруюча людина.
І відбувається дивна річ: ви нічого йому не говорили, не займалися пропагандою і агітацією – але в ході розмови співбесідник раптом починає перед вами виправдовуватися. «Ось ви постите – це, звичайно, правильно. Але я не можу (далі слідує докладний виклад причин)».
Або: «А ви кожний недільний день в церкву ходите? Я, звичайно, теж ходжу, на Пасху паски завжди ходимо святити. На батьківську суботу на кладовище їжджу». Або: «Я ось давно посповідатися хочу, але щось все ніяк не можу зібратися». І так далі, і тому подібне.
Чому так відбувається?
Багато людей (особливо, якщо вони хрещені) відчувають якусь неправильність свого життя, відчувають докори совісті. Деякі навіть цілком розуміють, що саме потрібно робити, куди йти, – але не роблять і не йдуть. Чому ж? Причин – множина, і всі поважні.
Важка робота, складний графік, маленькі діти, безглуздий чоловік, батьки-люди похилого віку, букет власних хвороб. Це дійсно поважні причини, я не іронізую. Але проблеми вибору це не відміняє. І якщо у людини є жива віра, то вона зможе збудувати правильну ієрархію цінностей. А якщо немає – тоді вибач, Господи, не можу. Так, знаю, що багато хто ходить на служби, постить, сповідається і причащається, але я – слабка людина, це не для мене.
Але все таки ця притча читається в храмі, на літургії, а значить, вона звернена не до «зовнішніх», а до нас – тих, хто відгукнувся на заклик і зволив прийти на бенкет. Отже, це говориться про нас. Але чому? Ми ж хороші, правильні, ми все робимо як потрібно!
Наскільки ми хороші і правильні – це знає один лише Господь. Але драматизм ситуації полягає в тому, що на Божий заклик ми повинні відгукуватися щонеділі, щодня, щохвилини. Кожного разу, коли ми робимо етичний вибір між виконанням волі Божої та виконанням своєї волі, – ми тим самим вибираємо між Небесним Царством і світом, правитель якого нам добре відомий.
І може трапитися так, що одного прекрасного дня ми, самі того не помітивши, своїми вчинками скажемо: «Господи, у мене так багато важливих справ і турбот, не розірватися ж мені – Ти вже якось без мене поки що обійдися». І тоді Господь збере покалічених і кульгавих, сліпих і глухих – і святкова зала наповниться зібраними.
Сказане відноситься не тільки до окремих людей, але і до народів. В будинку Небесного Отця багато обителей, місця в Царстві вистачить всім – і грекам, і африканцям, і китайцям. Але кожна людина повинна зробити свій вибір. Двері бенкетного чертога відкриті для нас. Відгукнемося на запрошення – чи ввічливо вибачимося?
Священик Феодор Людоговський
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2013, №3
