Відверто кажучи, я не пам’ятаю, як ми опинилися біля Хреста. Мабуть, під час служби мій маленький синочок трішки втомився, я узяла його на руки, і ми за звичаєм стали розглядати в храмі ікони. Напевно, так ми опинилися біля Розп’яття.
Ми зупинилися.
– Дивися, дитино, на цьому Хресті розп’ятий наш Бог – сказала я.
Моєму синові близько двох років. Він дивиться на Розп’яття дуже уважно. Він розглядає його.
Потім син тягнеться ручкою до Хреста. До того місця, де приковані стопи Спасителя.
– Що це? – запитує.
– Це цвяхи.
– А це?
– А це кров. Кров тече – бачиш? На ногах і на руках.
Син вже знає, що таке кров. Одного дня, він розсік собі губу, і кров ніяк не могла зупинитися. Він пам’ятає, як це боляче, коли кров тече. Як це боляче та страшно.
Синочок замовкає. І дивиться ще зосередженіше.
І я дивлюся на Хрест. Я бачила це Розп’яття вже багато разів. Я звикла до нього. Я звикла, що у нас в храмах багато хрестів. Хрести скрізь. І ми на них дивимося, перед ними хрестимося, прикладаємося до них. Це так звичайно в нашому християнському житті. Навіть буденно. І, здається, ми часто сприймаємо хрест як невід’ємну частину нашого церковного інтер’єру. І усе.
Але сьогодні я дивлюся на хрест інакше, я хочу побачити те, що бачить мій син. І раптом бачу не хрест, а Христа. Я бачу Спасителя, у якого кров тече з ніг, рук і правого боку. Я бачу Христа, Якому боляче, Який помирає. А можливо уже і помер. І я стою біля Нього. Я і мій син.
Десь в глибині моєї душі піднімається смутне почуття тривоги. Я боюся, що перед вмираючим Богом моєму синові стане страшно.
Нещодавно ми погулювалися та побачили біля дороги мертвого їжачка. Я хотіла піти в інший бік, а мій син підійшов до їжачка. І довго на нього дивився, ось так само довго та пильно, як зараз він дивився на Розп’ятого Бога. А потім обернувся до мене і тихо сказав:
– Підемо, мамо.
Це материнський інстинкт – вберегти дитину від знання смерті. Можливо, ми думаємо, що обличчя смерті жахливе, що воно завдасть шкоди душі нашої дитини. Чи ми самі боїмося смерті.
Зараз, біля Хреста, я розумію – ми боїмося смерті більше, ніж її бояться наші діти. І ще – що знання смерті їм потрібне, так само як і нам.
– Підемо, синку! – кажу я.
Син відриває погляд від Спасителя на хресті та киває мені.
Тепер ми завжди підходимо в храмі до Розп’яття. І кожного разу син показує мені на кров.
– Дивися, мамо, кров. Кров тече. На руках. На ногах. Христос.
Це щоб я пам’ятала. Щоб не забула.
– Так, синку. Це наш Бог. Він на хресті помер. А потім – воскрес!
Інна Сапега
Газета – “Волинь Православна”, 2015, №9
