Як часто в своєму небажанні жити свідомим духовним життям ми виправдовуємося недоліком часу, зайнятістю, побутовими турботами. Але ж духовне життя не вичерпується тільки обрядовою стороною.
Так, безумовно, важливо ходити в храм, сповідатися та причащатися, молитися вдома і в церкві, читати Євангеліє, дотримуватись постів… Проте за всіма вимогами церковного життя обов’язково повинна битися жилка життя інша, прихована, не осоружна всьому названому, а пов’язана з ним найтіснішим чином.
Це неодмінне, внутрішнє життя не обмежується тільки часом виконання всіх необхідних і перерахованих правил та розпоряджень. Більше того, – це життя не повинне припинятися ніколи, незалежно від того, де ми знаходимося і чим займаємося.
Залишимо на якийсь час осторонь зовнішні ознаки і атрибути «церковного життя» і поговоримо про все, що залишилося за його «дужками». Але поговоримо саме з погляду цього прихованого життя, яке всій нашій буденній зовнішній діяльності може і повинне додавати особливий, сокровенний сенс.
Саме у повсякденних і «не видатних» обставинах нашого життя Господь невпинно подає нам можливості для виконання Його заповідей. І вся справа тільки в тому, щоб нам про це пам’ятати і ці благословенні можливості не упускати.
Ось, продзвенів будильник вранці. Ви прийшли до свідомості, але ще не цілком прокинулися, сонливість ще володіє вами, ніяк не хоче відпускати. І все, що маячить попереду в перспективі дня, здається таким непідйомним, свинцевим, що просто неможливо підняти цей вантаж і кудись потягнути.
Але ви осіняєте себе хресним знаменням, сповідаючи перед Богом рішучість понести те, що приготував вам день, який настає, видихнете від щирого серця: «Господи, благослови!», і – вставайте.
Ось скажіть мені – важко це? Та не важко! Або не дуже важко, але користь від цього молитовного зітхання велика, тому що день почнеться зі звернення до Бога, без Якого ми не можемо творити нічого, але Який в помічники нікому не нав’язується, а тільки чекає нас, відгукується на перший серцевий заклик.
Ну гаразд… примусили себе, переламали лінь, встали з Божою допомогою і почали збиратися, куди збираєтеся зазвичай. Скільки у нас з самого ранку справ, які можна сміливо назвати «автоматичними» і… скільки ж дурниць ми встигаємо передумати в своїй голові, поки займаємося цими несвідомими справами! Жах.
Можна цілу книгу написати про те, що думають, відчувають і переживають люди за яку-небудь годину, збираючись на роботу. Тільки ось чи потрібна така книга? Тому що, боюся, вона не буде зразком благопристойності.
Адже кожен ранок у нас є можливість замість звичного марення наповнити свій розум і серце молитвою, живим спілкуванням з Богом. Нехай навіть повторюючи найпростіші, але сповненні незбагненної глибини і сенсу слова:
– Господи, Іісусе Христе, помилуй мене!
Скажіть – це важко: повторювати про себе або вголос цю молитву, пам’ятаючи про Бога, зі смиренним зверненням до Нього, поки ми вмиваємося, чистимо зуби, готуємо сніданок, одягаємося?.. Та не важко, – знову ж таки, в тому сенсі, що це милістю Божою підвладно нам, і ми можемо це робити, і ця робота наповнює наше, абсолютно звичайне із зовнішнього боку, життя іншим, особливим змістом.
Але тут якраз і починається найцікавіше – подорож з пригодою, не виходячи з ванни та кухні, не вибираючись з домашнього взуття та халату. Тому що, як тільки ви почнете з увагою та наполегливістю, з усвідомленням предстояння свого перед Богом, повторювати ті самі прості слова молитви, зразу ж побачите, як з усіх боків полізли в душу, можливо, непомітні раніше, але «свої», домашні монстри: помисли гордині… розпусти.. заздрості… гніву… Полізуть настирливо, з внутрішніми яскравими образами, спогадами та відчуттями. Неодмінно полізуть, обурюючись і озброюючись на душу за те, що їх звичне місце зайняла неждана гостя – молитва.
І ось з цього «нашестя іноплемінників» кожен може дізнатися, хто є його дійсними, а не уявними ворогами. З якими саме пристрастями йому належить боротися. А дізнавшись, може за допомогою все тієї ж молитви протистояти їм, звертаючись за допомогою до Господа.
І ось це буде вже початок дійсно духовного життя. Тому що зміст його саме в тому і полягає, щоб протистояти злу в собі, не приймати, не погоджуватися з ним і, навпаки, всіма силами душі прагнути з’єднатися, поєднатися з Господом – єдиним подавцем добра і світла та радості.
Тут тільки важлива одна, але принципова умова. Ця молитва, про яку ми говорили, має сенс тільки тоді, коли промовляється нехай навіть і беззвучно, але з увагою і з смиренням. Тобто це не як якась «православна мантра», а саме засіб покаянного та смиренного звернення до Бога. Ось ця умова – серцевого покаяння – обов’язкова: ми знаємо з Писання, що серцем смиренним та покірливим Бог не погордує. (Пс. 50).
Далі – більше. Як би ми не були зайняті на роботі, які б у нас не були «гарячі дні», завжди і неминуче трапляються несподівані зупинки, які викликають звичайно у людини прикрість, але з якими вона абсолютно нічого не може поробити. Словом, бувають моменти протягом дня, коли ви просто вимушені очікувати: у черзі… у транспорті… у пробках… поки співбесідник ваш відлучився на хвилину, а зник на півгодини.
І ось у кожного з нас є шанс за цією «прикрою випадковістю» і «непорозумінням» розгледіти подаровану нам благословенну можливість зупинитися. Не тільки зовні, але і внутрішньо. Перестати бігти, летіти кудись в своєму внутрішньому стремлінні, що помилково представляє нам – мета знаходиться десь там – попереду.
Тому що, якщо в життєвому сенсі це може бути дійсно так, то в духовному сенсі наша головна мета завжди з нами, вона завжди тут і зараз. Ця мета – освячення нашого життя, здобуття, придбання благодаті Святого Духу і головні засоби до цього: молитва, живе предстояння перед Богом і виконання Його заповідей.
Ну, насправді, що заважає нам під час вимушеного очікування уважно і покірливо молитися Богові. Молитися про те, щоб Господь просвітив нас, щоб направив наші шляхи до блага, щоб дарував терпіння, смирення та любов, без яких християнське життя неможливе. І про все це можна молитися, повторюючи про себе все ті ж прості слова: «Господи, Іісусе Христе, помилуй мене!»
А скільки можливостей надає нам повсякденне життя для виконання заповідей Христових?! «Ви друзі мої, якщо виконуєте те, що Я заповідаю вам» (Ін. 15, 14), говорить Господь. І лише від нас залежить, як ми використовуємо той або інший момент, ту або іншу обставину: з користю для своєї душі або в шкоду.
І все, що потрібно для того, щоб придбати духовну користь, – це бути уважним саме з погляду духовного, оцінювати все що відбувається з нами з погляду православної віри.
Одна з головних заповідей Господа – це заповідь смирення. Сам Господь говорить, звертаючись до нас: «Навчіться від Мене, бо Я покірливий і смиренний серцем» (Мф.11, 29). Без смирення, говорять святі отці, будь-яка чеснота втрачає сенс. Але як же цьому смиренню навчитися?
Скільки разів і навіть протягом одного дня ми опиняємося в таких обставинах, коли самі перед собою або іншими людьми постаємо в безпорадному вигляді, всупереч недавньому і, здавалося б, цілком ґрунтовній про себе думці… коли слова або вчинки інших людей йдуть врозріз з нашими планами, побажаннями і надіями.
Будемо знати, що коли щось стається не так, як нам хотілося б, і в серці з’являється гостра гіркота розчарування, прикрість та порожнеча, це і є момент відвідин Божих.
І замість бідкання, туги та роздратування, згнітивши серце, нехай навіть над силу, але почнемо дякувати Господу за урок, що викладається нам, терпляче п’ючи його гіркоту до дна.
Будемо уважні до обставин, і якщо вони складаються так, що ми опиняємося в приниженому, безпорадному стані, прийматимемо ці обставини з лагідністю і без нарікання, як можливість, що дається Богом, для придбання смирення. Тому що, мабуть, інакше як за допомогою приниження (чи добровільного або мимовільного) нам навчитися смиренню неможливо.
Чому ж смирення, часто пов’язане з багатьма неприємними для нас переживаннями, ми вважаємо за великий дар Божий? Та саме тому, що в обставинах, що упокорюють нас, ми бачимо своє дійсне положення перед Богом і людьми, достовірно усвідомлюємо, що без Бога ми не можемо творити нічого.
І бачимо не розумово тільки, а усім своїм єством пізнаємо цю істину глибоко і досвідчено. Як би всі дороги відкриті, всі шляхи – бери і роби, будь, стань, створи… А людина бачить виразно, що нічого вона зробити не може. Або те, що вона робить, виходить непоказно та погано, не так, як планувалося і хотілося.
І ось цей стан власної немочі дуже і дуже важливий та цінний, тому, що научає людину щиро, а не тільки за звичкою просити Господа про допомогу… про напоумлення… про відвідини, без яких життя стає порожнім і безглуздим.
І Господь по милості Своїй з’являється. Іноді це буває відразу, а іноді не водночас, але не тому, що Господь не чує відчайдушних прохань безпорадної людини, а тільки тому, що хоче, щоб урок дійсного смирення відобразився в її душі ґрунтовно і твердо.
Насправді будь-які обставини, що зневажають нас, починаючи з грубого слова і закінчуючи крахом великих надій, можуть принести нам найбільшу користь, – якщо тільки ми навчимося не відкидати їх, а приймати з вдячністю, як великий дар Божественної благодаті, як уроки, що виявляють дійсне наше положення і що розвіюють будь-які примарні думки про себе.
Але якщо ми на різке слово відповідаємо різкістю, якщо у разі невдачі гніваємося і обурюємося, якщо, відчувши свою безпорадність, впадаємо в смуток – це означає, ми що відкидаємо благословляючу правицю Христа. І тоді і гіркота приниження нікуди не йде, і плодів смирення, великої радості та утіхи ми не знайдемо, тому що власне упокорювання – нашого особистого прийняття зневажаючих обставин – ми не проявили. А без участі людини, без свідомого прийняття благодаті спасіння неможливе.
Не випадково говориться, що сила Божа в немочі здійснюється. Це істинно так, і кожному з нас Господь щодня надає можливість випробувати дію цієї істини на собі. Аби ми не відкидали ці благословенні уроки, аби ми приймали добровільно і з радістю гіркі, але корисні ліки, необхідні для нашого духовного зцілення.
Але не забуватимемо, що вища заповідь, з якою нерозривно зв’язані і всі інші, – це заповідь любові, по-перше до Бога, а потім і до людини.
Не до людини «взагалі», тому що, як точно колись відмітив Феодор Достоєвський, «любити загальнолюдину – означає напевно вже зневажати, а часом і ненавидіти справжню людину що стоїть поряд», а до людини конкретної, справжньої та живої, до тої, яку послав нам Господь в той або інший момент життя.
І початком любові, поза сумнівом, може служити прагнення покірливо терпіти дивні, безглузді, прикрі риси чужої вдачі. Терпіти саме заради Христа, заради виконання Його заповіді. Терпіти терпляче, але і з нехай і важко народжуваним проханням про дарування любові до «незручної», «шкідливої» та «неможливої» людини.
Адже тільки це і є шлях християнський – шлях терпіння та любові, придбання якої пов’язане з крайніми часом зусиллями волі, з крайнім примушуванням себе на добро і з напруженою, гарячою молитвою до Бога.
Для виконання всіх заповідей, для того, щоб здобути смирення, терпіння та любов на кожен день та годину надає нам Господь благословенні можливості. І якщо ми старатимемося свідомо ці можливості використовувати, то, звичайно, і Господь не залишить нас своєю благодаттю, укріпить і напоумить, і введе нас в те Царство Небесне, спадкоємцями якого ми всі покликані бути.
Священик Димитрій Шишкін
Переклад українською газета – “Волинь Православна”, 2013, №6
