В сучасній культурі навчати дітей пробачати кривдників не особливо прийнято — навпаки, прийнято навчати їх «постояти за себе». Але прагнення відповідати силою на силу призводить до ескалації конфлікту, а непрощення виявляється болісним для обох — і для того, хто не пробачив, і для того, хто був не прощений.
Чи можна навчити дітей не звертатися до помсти, не виношувати образ, а пробачати?
Здається, в навколишньому світі можна побачити не так вже багато прикладів прощення; куди більше — бійок, помсти, конфліктів, воєн. Прощення і відмова від розправи розцінюються частіше як свідчення слабкості, вразливості, невміння захистити себе, своїх близьких і свої цінності.
Батьки просто навчають непрощенню: тебе скривдять — а ти дай здачі! А коли образили їхню дитину, кидаються ображати чужу: а що, я її розцілувати повинен? Де дитині навчитися «залишати винуватцям нашим»? Де побачити живий приклад?
Ти ж старший, поступися!
Приклад батьки повинні подавати дитині самі. Завдання батьків — допомогти своєму чаду отримати внутрішній досвід прощення. Якщо дитина хоча б раз у житті пережила такий досвід, то це означає для неї набагато більше, ніж будь-які повчання. І
деально, якщо батьки самі просять вибачення один у одного, — хоча б раз на рік, у Прощену неділю. І якщо батько одного разу скаже своїй дитині: вибач, я був неправий, — то цей досвід прощення запам’ятається на все життя і буде жити в серці дитини.
Популярний метод «помститися», «покарати» і «дати здачі» працює дуже погано, коли ображений і кривдник — брати чи сестри. Щоб звичайні братсько-сестринські конфлікти не перетворилися на братовбивчі війни, дітей вдома обов’язково потрібно навчати миритися, терпіти і пробачати.
Не варто читати дітям нотації про те, як правильно поводитися, що вони насправді повинні відчувати, як повинні правильно думати: злитись не можна, ти розумніший і повинен пробачити. В домашніх війнах батьки зазвичай наголошують на віці: ти ж старший, поступися. Це не працює: у старших і молодших свідомо нерівне становище, молодшим дозволяється більше, і старші справедливо ображаються.
Коли одна дитина успішна, а інша не дуже, одна добре навчається та поступлива, а інша замкнена і погано читає, навколишні неодмінно їх порівнюють. І тут дуже важливо, щоб діти навчилися себе приймати. Якщо дитина вважає себе нікчемою, невдахою, у якої нічого не виходить, вона може постійно воювати з більш успішним братом чи сестрою, відновлюючи таким чином світову справедливість.
Дотримуйтеся правила — не порівнювати та не оцінювати дітей. Якщо людина впевнена в собі, вона досягне всього, що намітила сама, дійде до власної вершини. Потрібно нагадувати: братик може те, а ти зате можеш ось це, обидва розумники. Мудрість батьків — не давати дитині скотитися до жорсткої самооцінки, висвітити її гідність. Інакше так і буде кипіти образа та злість на успішних, щасливих.
Потрібно ростити дитину з внутрішнім сонечком, ростити не оцінюючи — тоді буде менше проблем. І неодмінно втручатися, не упускаючи точку неповернення, на тій стадії, коли діти самі не можуть вирішити конфлікт і втрачається сама можливість його конструктивного вирішення. Потрібно їх розтягнути по різних кімнатах, привести до тями, дати охолонути до стану, коли вони зможуть вести бесіду.
Але, звичайно, не бігти відразу вирішувати будь-який конфлікт — інакше діти будуть несамостійними, почнуть провокувати сварки, щоб заволодіти увагою батьків. Потрібно втручатися, коли діти впадають в неконструктивну лайку. Пам’ятати про те, що не у всіх дітей є стихійне почуття здорового глузду: коли емоції зашкалюють, деякі можуть завдати одна одній серйозні травми.
Не пробачу, і не проси
А якщо один учасник сварки готовий миритися і просити прощення, а інший навідріз відмовляється пробачати? Дуже важливо зрозуміти, що стоїть за його непрощенням: позиція, бажання поглумитися над іншим?
Або, можливо, ще занадто свіжа рана, занадто сильно болить, занадто важко поки пробачити? Дорослим не варто вбачати в тому, що дитина не може пробачити, тільки її вкоріненість у пороці та егоїзм. Потрібно вміти побачити і невміння справитися з тяжкими переживаннями: болем, образою, гнівом, приниженням і так далі.
Коли дитина відчуває себе слабкою, приниженою, ображеною — вона і не бачить внутрішніх ресурсів, щоб пробачити, — її не потрібно в цей момент соромити «Ти безсовісна!», Не потрібно вимагати «Ти повинна пробачити». Ми, дорослі, зазвичай проходимо повз того факту, що дитина переживає не зловтіху, а суб’єктивно сприймає ситуацію як безвихідь, загнаність в кут.
Вона — маленька, ображена, нещасна, у неї немає ще уміння правильно реагувати на причіпки, образи, тяжкі переживання накопичуються всередині і заволодівають нею… У цей момент дитина дійсно не може пробачити, тому що не вона керує своїми почуттями, а вони керують нею.
Бувають діти, яким важко переключатися. Вони повільно остигають, їм потрібен додатковий час після лайки для того, щоб прийти в себе. Якщо дитина не може пробачити іншу, тому що у неї немає внутрішніх ресурсів для цього, немає відчуття своєї сили — потрібно допомогти їй прийняти себе, усвідомити: зі мною все в порядку, я хороша, я маю право жити. Часто конфліктною виявляється дитина, яка відчуває себе останньою людиною на землі, поганою, негідною. Вона знаходиться в стані постійної оборони і безперестанно чекає удару з будь-якого боку.
Тут важлива і позиція сім’ї: якщо в ній ведеться багато осуджуючих розмов: той неправий, цей негарний — то дитина теж буде впевнена, що навколо неї одні негідники. А якщо вдома не звикли засуджувати інших, то й дитині не прийде в голову постійно очікувати від оточуючих будь-які підлості, жити в очікуванні удару. Важливо, щоб батьки не ставили провокаційних запитань: хто в класі краще всіх навчається, хто найслухняніший, хто забіякуватий, — не створювати у дитини відчуття нерівності: одні кращі, інші гірші…
Віроломство та зрада
Іноді рани, нанесені однолітками, виявляються занадто глибокими. Діти тільки розпочинають своє життя в суспільстві, тільки навчаються, освоюють його закони, — і стикаються з віроломством та зрадою.
Краща подруга розповіла таємницю дівчинки всьому класу, і тепер над занадто довірливою дитиною всі сміються. Кращий друг, з яким хлопчик разом виріс, давно і сильно заздрив достатку й благополуччю родини друга, карався відчуттям соціальної нерівності — і, знайшовши момент, виніс з будинку друга цінні речі. Це — важкий удар для дитини; вона може взагалі не бажати слухати про прощення. І тим не менше розмовляти з нею про це потрібно, тому що ненависть обтяжує душу.
Потрібно шукати внутрішню логіку у вчинках іншої людини, бачити їх внутрішні причини. Обговорити їх, показати чужу суб’єктивну правоту, запитати себе: чи заслуговує ця логіка розуміння і прощення? Можливо і не заслуговує.
Пробачати чи не пробачати — це внутрішня справа самої дитини, вона має право вибору. Іноді для того, щоб пробачити, потрібен час: місяць, два, — щоб пережити найгострішу біль, відволіктися від неї, відійти на безпечну тимчасову дистанцію. Потрібно пам’ятати, що спокій і час лікують рани, і не наполягати, щоб дитина скоріше забула та пробачила.
Нам, дорослим, коли ми стикаємося з дитячим болем від зради, хочеться швидше «закрити питання». Ми хочемо, щоб дитина скоріше забула свою образу, і схильні недооцінювати її глибину і масштаб. По суті, відбувається зіткнення людини ще беззахисної, часто ідеалістично налаштованої, зі злом. Дитина переживає справжню світоглядну кризу: її уявлення про світ похитнулося, їй потрібно перебудувати частину свого світогляду після того, що сталося.
Дорослому потрібно це прийняти всерйоз і допомогти дитині пережити цю ситуацію, а не знецінювати її, не спрощувати, не квапити: дурниця, мовляв, подумаєш, ну зробив він / вона тобі підлість, ну не спілкуйся з ним / з нею більше, та й усе. Головне ж тут не «швидкість забування», а глибина проживання події.
Можна обговорити з дитиною, що саме ми розуміємо під словом «прощення»: повністю відновити стосунки такими, якими вони були — або тільки не тримати зла на людину, але стосунків не відновлювати? Ніхто не зобов’язаний продовжувати спілкуватися з людиною, яка цього спілкування не цінує.
Але для того, щоб дитині самій стало легше, потрібно допомогти їй відокремити свої почуття (образу, біль, злість та бажання помсти) — і навчити її пробачати — від стосунків з другом або подругою, які можна відновлювати або ж не відновлювати.
Дитина може вперше задатися питаннями, як далі дружити, чому вірити, як подолати страх нової зради тощо. До речі, знайти відповіді на ці запитання батькам можуть допомогти їх власні спогади про себе в дитячому або підлітковому віці.
Але розмова має бути прямою та чесною, без повчальності. Можна навести приклад зі свого дорослого життя (тільки не зразково-показовий приклад!), розповісти про свої переживання, сумніви та коливання, помилкові рішення. Це може досить добре допомогти дитині виробити свою власну стратегію поведінки на майбутнє.
Дитина, яку образили, принизили, зрадили, відчуває своє безсилля і безпорадність. Вона знаходиться в пасивній ролі, відчуває себе заручником, жертвою, об’єктом маніпуляцій. Для того, щоб їй допомогти, потрібно вивести її з ролі жертви, повернути їй активну позицію, показати, що вона сама може щось зробити, від неї самої щось залежить.
Важливо розділити з дитиною біль переживань, усвідомити їх глибину, але не поспішати жаліти та полегшувати стан. Можна запитати: а до якого рішенням ти схиляєшся? Що ти собі намітила? Дитина може відповісти «не буду його помічати» або навпаки: «як дам йому у відповідь!». Не варто прагнути відразу заперечувати або відмовляти — краще запитати: добре, ось ти вдарив, а що буде далі? А потім? А ще потім?
Якщо дитина висловлює не дуже конструктивні думки, можна їх за допомогою запитань довести до очевидного абсурду, безвиході. Нехай дитина сама придумує способи виходу з важкої ситуації, а батьки можуть дати їй можливість «здійснити» свої плани на словах: побачити результат, зрозуміти, що він неконструктивний, знайти новий варіант дій. Якщо батьки віруючі, можна наводити приклади зі Святого Письма.
Можна запитати: «Як ти думаєш, що потрібно робити, щоб зберегти в такій ситуації людську гідність? Ось уяви, що ти — це твій однокласник, і ти дивишся на ситуацію з боку. Ранок, в клас прийшов учень, якого вчора принизили: як він повинен себе повести, щоб тобі стало зрозуміло, що він не втратив поваги до себе? Адже він не буде кидатися стільцями, плюватися, загрожувати викинути з вікна, правда?»
Обговорення такої ситуації може дати дитині конкретні зразки як зовнішньої поведінки, так і відповідного внутрішнього стану. Такі обговорення знімають відчуття емоційного глухого кута, дозволяють побачити вихід з важкої ситуації і знижують відчуття болю. Буває, дітям потрібно відсидітися вдома, особливо дітям вразливим, вони тижнями можуть не ходити до школи.
Іноді буває потрібно спочатку вилучити дитину з обстановки, яка травмувала — особливо в ситуації колективного цькування. Якщо дитина мріє скинути на школу бомбу і перебити всіх однокласників, — їй потрібно змінити середовище. Не виключено, що знадобиться допомога фахівця.
Буває потрібна допомога грамотного психолога або уважного священика. Якщо дитина залишається в колишній школі і класі, обов’язково потрібно розпитати дитину про течії і угрупування в класі, скласти власні уявлення про те, що відбувається там, поговорити з класним керівником, щоб вчитель знав про ситуацію і міг на неї вплинути. Від позиції батьків дуже багато залежить.
Батьки, на жаль, часто не можуть допомогти: вони емоційно включаються, починають переживати за дитину і ненавидіти її кривдників — от якби лікар сів поряд з хворим, що знемагає від болю, і почав плакати.
Потрібна певна дистанція між дитиною та батьками. Але визначається вона не байдужістю батьків, а їх вірою в свою дитину, в її сили. «Зможеш сама чи потрібна допомога? Якщо можеш сама — роби; якщо не можеш — ми допоможемо».
Ірина Лук’янова
Журнал для тих, хто сумнівається – “ФОМА“
Переклад українською газета – “Волинь Православна”, 2013, №5