Чесність

Запитаємо будь-якого прихожанина Православної Церкви: які він знає християнські чесноти? Хтось скаже: смирення, терпіння, послух. Хтось назве милосердя, співчуття, допомога ближньому, любов до нього.

Але навряд чи хтось от так відразу скаже: чесність. Ніби з іншого словника це слово. Не з релігійного, не з духовного, а із словника «загальнолюдської» або «цивільної» моралі.

Про чесність

Що таке чесність? Перегорнувши відомі словники, ми переконаємося, що поняття це складне, збірне: «правдивість, принциповість, вірність взятим зобов’язанням, суб’єктивне переконання в правоті справи, що проводиться, щирість перед іншими і перед самим собою»; «сумлінність, прямодушність, непідкупність, цнотливість, правдивість, благородство»;
«прямота, правдивість, неухильність по совісті своїй і обов’язку, заперечення обману та крадіжки, надійність у виконанні обіцянок»…

Ризикнемо сконцентрувати: чесність – це життя по правді. А правда – вона у Бога. Саме Він – її джерело. Чи не тому питання про чесність людини перед Ним встає на самому початку історії людства: можна сказати, що це взагалі перше питання, що постало перед людиною.

Людина лукавить, вона таємно порушує заборону, потім ховається від свого Творця «між деревами раю» (Бут.) – тому відбувається катастрофа, гріхопадіння, вигнання з Раю.

Святитель Інокентій Херсонський в своїх проповідях, зібраних в книгу «Падіння Адамове» говорить, що надалі все більше людей ховатиметься від Творця вже не між райських дерев, а між пекельних… В протилежність цим «схованкам» чесність та відвертість життя перед Творцем, відсутність спроби сховатися, відхилитися від Його ока позначається в Старому Завіті словосполукою «ходити перед Богом»: «І ходив перед Богом Єнох, і не стало його, бо забрав його Бог» (Бут. 5: 24).

Відмітимо: не сказано, що Єнох був праведний, чесний, правдивий, добрий і так далі. Взагалі ніяких особистих характеристик: ходив перед Богом – цього досить. Ходити перед Богом – це і означає бути чесним: перед Ним і, як наслідок, – перед людьми.

І хіба випадково все, що йде від ворога роду людського, зібрано в поняттях «лукавство» та «лукавий» – останнім словом в православній традиції позначається сам ворог.

Тільки одна правда

Бог один, Єдиний, тому правда одна – двох правд немає. Десять заповідей, даних Богом через Мойсея на горі Синай, починається із заповіді єдинобожності: «Я Господь Бог твій… та не буде у тебе інших Богів перед лицем Моїм» (Вих. 20: 2-3).

Чи виходить з цього, що язичники не могли бути чесними? Ні, звичайно. Сучасники Симеона Богоприїмця та апостола Павла були язичниками, але не були безбожниками: «Кажу вам: навіть серед Ізраїля Я не знайшов такої великої віри» (Лк. 7: 9).

Їх серця були відкриті Богові Єдиному, а якби це було не так, не говорив би Спаситель про «овець, які не з цього двору» (Ін. 10: 16) і неможливою виявилася б апостольська проповідь серед язичників. Серця, які хоч би так, всліпу відчувають Єдиного, – вони, напевно, і чесність для себе здатні вибрати.

Не тільки багатобожжя, але навіть і невіра, атеїзм не означає нечесності – хіба ми не зустрічали кришталево чесних невіруючих, причому, свідомо невіруючих людей? У них є внутрішнє неприйняття нечесності – совість.

«Коли Бог створив людину, Він всіяв в нього щось Божественне, як би певну думку, що має в собі, подібно до іскри, світло та теплоту; думку, яка освічує розум та показує йому, що добре, а що зле. Це називається совість, і вона є природний закон», – писав авва Дорофей.

Невіруюча, але сумлінна людина не погоджується визнати, що совість всіяна Богом, але те, що її неможливо пояснити матеріалістично, раціонально, – це вона визнати вимушена. І вона погодиться, звичайно, що потреба в чесності, яку можна, мабуть, назвати похідною від совісті, є глибока духовна потреба людини.

Намагаючись жити християнським, духовним, церковним життям, ми з неминучістю розуміємо, що чесність перед Богом та Церквою – чесність у вірі – є неодмінна умова зростання в ній. Розуміємо іноді на найпростіших прикладах: сповідь, на якій ти не був чесний, – не сповідь: прихований гріх «найбільший гріх».

Надія отримати щось від Бога, живучи не за Його Законом та не розкаюючись, не намагаючись це змінити, – самообман.

Читаючи про те, як Спаситель викривав фарисеїв, ми здогадуємося, що тут саме про нечесність у вірі йде мова, про свідому або несвідому спробу обманути себе та Бога… Але досить: занурюватися глибше не ризикну, предмет непростий, моя справа – навчатися церковному життю та молитві.

Перейду до того, заради чого, власне, і затіялася уся ця робота: до проблеми нечесності суспільної та нашого життя в умовах цієї нечесності.

Якщо людина прагне ходити перед Богом, бути чесною перед Богом та собою, вона не може не прагнути до чесності перед людьми. А значить, у неї виникає потреба в чесних стосунках, в чесному середовищі: «тому то, неправду відкинувши, говоріть кожен правду до свого ближнього, бо ми члени один для одного», – писав апостол Павел християнам Єфесу (Єф. 4: 25).

Тут мова про стосунки в християнській общині, але ми не живемо замкнуто, ми з неминучістю потребуємо і чесного суспільства, і в чесній державі. Християнин не може і не повинен реагувати на нечесність спо­кійно, без болю, як на щось належне. Це при тому, що суспільство наше у величезній своїй частині саме звикло до нечесності – як до норми або як до якоїсь неминучості.

Дійсно, сучасне життя примушує нас засумніватися в тому, що чесність взагалі комусь потрібна і якось можлива. Але насправді питання про чесність актуальне завжди – для всіх часів і всіх народів. Чесність завжди затребувана. А те, що нечесно, завжди болить – у будь-якого народу, суспільства, людини.

Сьогодні багато хто намагається довести, що християнство застаріле, неактуальне, не відображає дійсності і так далі. Але ми зробили свій вибір, ми хочемо бути християнами. Значить, ми повинні пам’ятати, що говорив про чесність Спаситель. А Він в Нагорній проповіді говорив: «Блаженні вигнані за правду» (Мф. 5: 10).

Це про тих людей, які не можуть неправду сказати, що б їм за це не загрожувало: ось вони насправді блаженні, тобто щасливі. І їх життя для нас всіх – ідеал.

Брехня – злочин

Священне Писання говорить однозначно: брехати людина не повинна. Брехня – це злочин людини перед самою собою: найбільш страждають від брехні навіть не ті, для чиїх вух вона призначена, а ті, хто її проводить і просуває «в маси». Совість – це іскра Божа, вона дійсно є в кожній людині; тому людина, що обманює, розуміє, що вона обманює.

І в душі такої людини не може бути миру. Людина мучиться, вона нервує, усе її єство трьохскладове – духовне, душевне, навіть тілесне – засмучене. Совість заважає, тому перед людиною постає завдання: перестати її чути зовсім. І це завдання виявляється здійсненим.

Не потрібно намагатися розділяти особисту чесність християнина та чесність в середовищі існування. Це одне і те ж. З чого складається нечесне середовище? З нечесних людей. А потім вже воно тисне на людину, примушуючи її саме так і жити.

Багато людей не звертають на це уваги, просто не замислюються про це, живуть, як живеться. І в результаті з чесністю сьогодні зовсім погано. Неправду, навіть якщо всі розуміють, що це брехня, вже брехнею назвати не можна. Її потрібно називати, наприклад, діями за ситуації.

Я нещодавно зіткнувся з цим. Кажу: «Але ж ця людина обманює!» – а мені у відповідь: «Ви не розумієте, це не брехня, це робота за ситуації». Вчора обіцяв, а сьогодні ситуація змінилася.

У житті суспільства посилився юридичний момент. Право підмінило правду. Людина, що збила іншу людину машиною, тут же виїжджає з місця події; вона знає, що якщо її не знайдуть або навіть знайдуть, але провина в суді не буде доведена, то вона якби і не винна.

Не спійманий – не злодій. Проблем з власною совістю немає. Ніби то і душі людської немає вже в такій людині. Презумпція невинності – це юридичне поняття, але вона перенесена людиною на власну совість: я буду винен тільки в тому випадку, якщо мені це доведуть, а інакше – хто має право мене звинувачувати?

І ось уявіть собі, що такій людині ви намагаєтеся сказати щось про чесність. За кого вона вас визнає? Або своїм ворогом, якого потрібно негайно покарати, поставити на місце, користуючись тими ж юридичними нормами: «Ти говориш, що я людину збив? А ти довести можеш? Я на тебе до суду подам за образу моєї честі та гідності». Або вона визнає вас просто божевільним.

Святість – це завжди чесність, навряд чи ми можемо таке уявити собі – щоб святий був в чомусь нечесний. Мучеництво – це чесність у вищому прояві.

У перші століття християнства їм говорили: ми вам не забороняємо молитися цьому вашому Іісусові з Галілєї; ви просто зайдіть в наш храм, поклоніться статуї імператора, принесіть жертву богам – ми вас не примушуємо в них вірити, ні, ви просто створіть видимість, яка потрібна, і йдіть собі спокійно додому і моліться там своєму Богові скільки бажаєте.

Але людина хотіла бути чесною і тому йшла на смерть. І потім, в ХХ столітті, це повторилося, тільки в жорсткішому варіанті: спокійно молитися вдома вже було не можна…

А якщо говорити про чесність суспільну, хто на Русі ніс саме такий хрест: говорити правду суспільству, владі? Юродиві. Вони могли говорити правду і при цьому виживати, жити, але – яким життям? Таким, що і двох днів такого життя мало хто з нас би виніс.

Привілей говорити правду царям оплачувався ось такою страшною ціною – ціною втрати всього, навіть людської зовнішності. І вони теж на це йшли. Але не тільки юродиві випадали з системи соціальних зв’язків, системи, що примушує людину лукавити.

Маючи перед очима приклад святих, ми повинні розуміти: чесність – це завжди подвиг. Вона завжди народжує опір і завжди пов’язана із стражданням. І кожна людина сама для себе повинна вирішити: чесною бути чи ні.

Звичайно, юродство нас лякає, і нікому з нас не під силу цей подвиг в тому вигляді, в якому його зберігає історія святості, але в ось чому справа: бути чесним – це завжди бути певною мірою юродивим. Але у нас немає рішучості бути такими!

Ми боїмося за своє благополуччя та за ту душевну рівновагу, той спокій, який нічого спільного не має з дійсним спокоєм – миром в Христі. Боїмося за той спокій, який дозволяє нам безтурботно сидіти перед телевізором, пити чай або щось ще і пультом перемикати канали.

Хтось, читаючи це, неодмінно скаже: ви дуже добре про це говорите, а як у вас самих-то в Церкві – всі перед всіма ідеально чесні? Ні, на жаль, це не так. Церква складається з людей того ж суспільства; люди, що приходять до Церкви і навіть в клір, не стають ідеально чистими. І стосунки між ними теж не можуть бути ідеальними.

Але якщо зовнішнє по відношенню до Церкви середовище може спотворюватися, деформуватися вільно, то перед людиною Церкви, хоча вона і грішить, завжди є маяк, орієнтир. Віруюча людина, відступаючи від Священного Писання, віддає собі в цьому звіт. Колись вона розуміє: так, це вимушено зроблено.

Але виправдати себе цією вимушенністю не може. Може тільки покаятися. У ситуаціях, в яких нам не під силу бути чесними, єдиний спосіб зберегти себе в людському вигляді – це покаяння. Я не про зовнішній вигляд, я про внутрішній людський одяг кажу.

На шляху до ідеалу християнського життя ми завжди стикаємося з власною неміччю, маловір’ям, легкодухістю і пізнаємо таким чином, які ми є. Ті життєві ситуації, коли здається, що чесним бути неможливо, з чим би вони не були пов’язані – потрібно саме так сприймати: вони кажуть про нашу неміч та кличуть нас до покаяння.

Тільки не потрібно так розуміти: людина в Церкві може казати неправду щодня, щодня ходити каятися, і все гаразд. В людини з такою установкою саме покаяння стає формальним, сухим, як звіт: пропадає мить внутрішнього переживання гріха. Факт гріха стає в один ряд з масою інших життєвих обставин. Нечесність дарма не проходить – навіть вимушена, навіть та, що, здавалася б, на благо.

Як бачите, у мене немає готових рецептів, готових інструкцій: «Щоб бути чесними, ми повинні жити от так!» Немає і бути не повинно.

Можу сказати тільки, що нечесність не можна виправдовувати обставинами. Потрібно пам’ятати Нагірну проповідь: «Блаженні ви, як ганьбити та гнати вас будуть, і будуть облудно на вас наговорювати всяке слово лихе ради Мене» (Мф. 5: 11) – і далі.

Священик Михаїл Богатирьов