Як здолати проблеми поведінки маленьких дітей? Де межа між покаранням та катуванням? На які дрібниці батькам малюків варто особливо звернути увагу? Про це та багато про що інше роздумує педагог-психолог, фахівець з питань дитячої вікової психології, проблем дитячо-батьківських стосунків Тетяна Воробйова.
Діти дорослішають, і разом з ними «дорослішають» проблеми їх поведінки. Народна мудрість свідчить: «Маленькі дітки – маленькі бідки». Як же відійти від цих бід? Як постаратися зробити так, щоб з бід маленьких не виростити біди непоправні?
Повністю відійти від проблем та скорбот, напевно, не вийде. Але профілактика поведінкових помилок, а як наслідок, і наступних проблем, можлива у тому числі і через покарання.
Покарання – уроки, які діти повинні засвоїти вчасно; уроки, що допомагають не потрапити до життєвої трясовини та ями.
Покарання – учитель, що допомагає дитині правильно усвідомити та осмислити помилки своєї поведінки.
Без покарання неможливе становлення того розуму, який вчасно допоможе розрізнити зло та добро – світло та пітьму. Покарання – це наказ, повчання та пояснення.
Наказ – показ
Перш, ніж вимагати від дитини виконання тієї або іншої поведінкової супідрядності, необхідно пояснити – «навіщо, чому.., що вийде, якщо…». Чим менше вік дитини, тим яскравіше «наказ» переходить в показ.
У розвитку дитячого мислення першим та ведучим є наочно-дієве мислення, тобто дивитися та робити. Тому і головним методом будь-якого навчання є «зразок», тобто показ як потрібно зробити.
На консультації: Малюк ляскає маму по руці і сміється. Мама спочатку мовчить, посміхається, потім гнівається, а потім звертається до психолога: «Чому дитина зла, їй подобається заподіювати біль?!»
Дитина, звичайно, не зла, і її дії – гра. І тут якраз підходить метод показу зразка поведінки. Візьміть будь-яку іграшку і емоційно яскраво та виразно покажіть, як «боляче», «гірко» стало іграшці.
Покажіть, як потрібно втішити, пошкодувати, приголубити, заспокоїти. Показуючи, розширюйте словник дитини. Показ і слово закарбуються в пам’яті дитини, а пам’ять – це досвід, який навчить гратися, а потім і спілкуватися з дітьми. Дитина, що уміє гратися, як правило, рідше свариться і має більше друзів.
Наказ – оцінка
Є різні способи покарання. Є покарання без слів, коли батьки усім своїм видом показують своє ставлення до вчинку або поведінки дитини. Подібна емоційна виразність не лише обличчям, але і усіма жестами, часто стає хорошою шпаргалкою для дитини.
Мама спокійно киває головою, посміхається, показує жестом руки, що усе добре, і малюк розуміє оцінку своєї дії. Але ось її обличчя стало жорстким, очі колючими – щось не так в його поведінці. Звичайно, використання такого виду покарання доцільне для дітей трьох-чотирьох років і старше.
І смислова тональність батьківського слова – це теж наказ та покарання. «Добре, добре», – говорить мама, але таким голосом, що усім зрозуміло, що усе «дуже погано».
Діти досить рано, вже в дитинстві розуміють виразність інтонацій, почуттів, настроїв, тому чим раніше вони навчаться бачити батьківський стан, ставлення, тим менше конфліктів буде в будинку.
У вихованні немає дрібниць, слід частіше ставити дитині запитання на кшталт: «Як ти думаєш, я не втомилася?», «Подивися на мої очі, вони веселі чи не дуже?». І обов’язково потрібно навчати дитину шукати причину цього стану. Так – це терпіння, але за ним результат майбутньої уваги, чуйності до батьків та навколишніх людей.
Наказ – пояснення
Необхідно підводити малюка до відповідальності за усе, що він робить. Вже з п’яти років в поведінці дитини повинен проявлятися емоційно-вольовий контроль. Він виражається у свідомому підпорядкуванні батьківським вимогам, якщо вони розповідали, пояснювали, чому потрібно їм підкорятися.
Емоційно-вольовий контроль, звичайно, носить нестійкий характер, тому знову і знову доведеться показувати результати неправильних вчинків.
До п’яти років дитина може і повинна давати оцінку своїм вчинкам. Це обумовлено і законами психофізіологічного розвитку: в пізнавальному процесі дитини з’являється нова освіта – творча активна уява, яка дає можливість планувати будь-який вид діяльності та припускати наслідки своїх дій.
А до семи років емоційно-вольовий контроль у дитини має бути сформований. Це найголовніший показник зрілості дитини, її готовності до нового шкільного життя, оскільки малюк може підпорядкувати своє «хочу» вимозі «потрібно».
У чому різниця між покаранням та катуванням?
Коли ж покарання перестає бути благодатним учителем та стає катуванням?
У «Тлумачному словнику» Володимира Даля є ряд визначень поняття «катувати». Найбільш характерні значення: гнітити, вимучувати, змушувати, вимагати. Як часто «педагогічні» дії батьків підходять під ці поняття!
Катування – це відмова від пошуку шляхів взаєморозуміння, це найчастіше накатаний штамп слів та дій. І, звичайно, втрата будь-якого розуміння, що перед батьками не закоренілий злочинець, а дитина.
Часто ми, батьки, навіть не підозрюємо, що наше виховання – це катування! Є багато «пристойних» форм цієї дії. Наприклад, наші людські амбіції, де ми змушуємо наших дітей зробити або досягти того, що часом вище за їх можливості, наприклад, вимагаємо бути першим.
Виховання переходить в катування, коли ми, батьки, перестаємо розуміти та приймати неміч нашої дитини – соромимося її. Наше пихате самозвеличення затьмарює розум нашого батьківського серця. Як легко у присутності третіх осіб ми недбало даємо оцінку нашій дитині: «Він безрукий, у нього усе вивалюється з рук»!
Довгі нотації та викриття – це теж свого роду катування. Результат цих «повчань» – утворення душевної безпорадності: не засвоєння повчальних уроків, а відторгнення таких. Формується лицемірство, двоєдушність, зневага до слів. «Знову одне і те ж!» – ось, що виносить дитина від такої бесіди з батьками.
Гнів, роздратування, втома – увесь арсенал фізичних та душевних нездужань, який батьки обрушують на дитину у вигляді злих обсмикувань, криків – це теж катування, результатом якого стає страх, що переходить у дітей в невротичні стани, логоневрози, гіперкінезії, енурези.
Тілесні катування – це ненависть і засліплення, де немає батьківського початку. Батьки виливають на дитину потік безумства, де немає жодної думки, ніякого людського почуття, а тільки лють. А між «бити» і «вбити» – тільки одна буква!
«Не будь переможений злом, перемагай зло добром»
Якщо рука піднялася, щоб навчити, або починається словесна атака – потрібно зупинитися! Хоч би на півсекунди. Потрібно відверто відповісти собі: я зараз люблю свою дитину, або це напруження мого обурення? Якщо немає цієї простої та мудрої любові, а лише накип гніву, то не можна поспішати.
Згодом буде соромно і за дії, і за слова, які були звернені на малюка. Слід піти, перемовчати, але не дати злісному гніву вирватися в дію проти дитини. Тільки привівши свої почуття до ладу, можна наставляти свою дитину.
І нехай вірністю вибраної тональності покарання будуть наші батьківські почуття та переживання. Що в нашій душі після «педагогічної дії»? Душа не дасть збрехати: мучить совість, сором – значить, дія невірна!
Більше того, одна помилка породжує багато наступних. Батьки можуть почати підлабузнюватися, «підлизуватися», спокутувати свою провину. І замість уроку, часом суворого, дитиною засвоюється батьківська «поганість» – адже була можливість засумніватися в справедливості покарання.
Покарання, як невід’ємна частина виховання, у будь-якому вигляді має бути прихованим та особистим. Про нього повинні знати тільки двоє: дитина і той, хто поруч.
Ми, дорослі, важко переживаємо будь-які зауваження, висловлені нам при сторонніх. Ми часом не розуміємо і не пам’ятаємо суті сказаного, але образу пам’ятаємо і часом розбираємося тільки в тому, як нам було зроблено зауваження. Що ж говорити про дитину?
Куди направити покарання?
Вольова супідрядність вимогам батьків формується упродовж усього дитинства від немовлят до… І покарання має бути спрямоване на значущі для душі дитини емоційні переживання, тобто на почуття. До них можна віднести:
Почуття «приналежності» до батьків. На питання «ти чий?» повинна прозвучати відповідь: «я мамин, я і татів», тому покаранням для малюка буде таке, наприклад, запитання: «А моя дитина так би вчинила»? Ця усунутість від приналежності батькам для дитини – дуже серйозне повчання. А потім слід пояснити, якою має бути дитина, як би вона вчинила, щоб не засмутити батьків.
Почуття батьківської значущості. Наявність цього емоційного переживання тісно пов’язане з досвідом спільних ігор, відкриттів, занять, тобто чим більше спілкування з дитиною, тим більше значущим стає покарання у вигляді позбавлення цього спілкування.
Почуття «свята». Уміння батьків в кожній дрібниці побачити несподіване, нове, незвичайне, радісне народжує невичерпний інтерес до батьків, стверджує довіру до них. Покаранням буде, якщо дитина втратить це «свято».
Почуття «власності». Це, як і почуття «приналежності», тісно пов’язане з емоційним етносом будинку: сімейного устрою, звичок, традицій; малюк насилу віддає свої іграшки, речі не тому, що він «жадібний», а тому, що це його «будинок». І позбавлення «власності» може стати для дитини серйозним повчанням.
Прояви згубні для душі
У поведінці дітей потрібно вчасно побачити та викоренити вчинки згубні для душі. До них можна віднести розгнуздану вседозволеність у вигляді гнівних проявів.
Малюк в образі, гніваючись на батьків і на їжу, змахує хліб зі столу, кидає на підлогу. Як ставитися до такої поведінки? Строго, дуже строго! Недбале ставлення до їжі не повинне вислизнути від батьківської уваги, оскільки за цими проявами дитячого обурення зростає згубне почуття невдячності.
Не можна дозволяти дитині перебувати в гніві, роздратуванні та капризах. Потрібно викорінювати найперші паросточки розгнузданості. Можливо, повчання буде строгим та хворобливим, але ж і ліки найчастіше гіркі.
Дитина штовхнула, вдарила… До найменшого прояву агресії не можна ставитися поблажливо! Малюк якомога раніше повинен засвоїти правило про недоторканість людини. Нікому і ніколи не можна заподіювати біль та страждання.
Коли переможців немає
Кожна дитина вимагає свого підходу, і потрібно прагнути шукати правильну тональність, відповідний час для настанов. Але як часто самі дорослі потрапляють під емоційний молот бунту дитини та намагаються зупинити його в серцях, із злістю та роздратуванням, ще більше заражаючи обурену дитину.
Злість – це безсилля. Батькам необхідно знати найважливіший психофізіологічний закон – в стані збудження малюк дійсно не чує і не бачить батьків, бачить, звичайно, як об’єкт, але не сприймає їх дій і слів.
Результат один: батьки знервовані впертістю дитини, її «нетямущістю», її «навмисними вчинками нам на зло». І тут, як правило, закінчується виховання і починається катування. Переможців немає. Усі переможені!
У мить збудження дитини необхідно шукати шляхи та способи, щоб в її очах з’явився інтерес. Словесні пояснення в такій ситуації не заспокоять дитину. Потрібно перемкнути її увагу на дії, тобто малюк повинен батьків побачити. Можна хлопнути в долоні перед лицем дитини, сховатися за неї, тобто робити дії незвичні, щоб малюк «раптом» побачив нас.
Не потрібно чекати, коли дитина заспокоїться сама, не варто давати емоції вередливого гніву укорінятися. Але іноді порушення поведінки пов’язане з перевтомою дитини, в цьому випадку, по можливості, потрібно виконати прохання малюка. Втомлена дитина не в змозі перемикати свою увагу, і спроби її відвернути затягують негативний емоційний стан.
Не поруч, а разом зі своєю дитиною
Після бою кулаками не махають, а включають розум, щоб зрозуміти причину події. Стався конфлікт?
Не варто прагнути розібратися в суті по гарячих слідах. Потрібно заспокоїти дитину, відмити усі сліди лайки, дати охолонути. Не потрібно починати бесід. Потрібно просто проявити мовчазну участь та співчуття, на яке здатні мама та тато.
Що б не сталося, дитина повинна знати, що в його сім’ї її зрозуміють та допоможуть, що є місце, де її люблять та чекають! Караючи, потрібно любити свою дитину, тоді покарання стане наказом – путівником по усьому її життю. За добрий наказ йде вдячність та шанування тих, хто повчає та наставляє, тобто вас, дорогі батьки!
Підготувала Тамара Амелина
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2014, №7
