Одні стверджують: немає в Євангелії ніякого суду, там тільки любов та прощення. Інші заперечують: навпаки, там багато говориться про покарання грішників і про те, що кожен дасть Богові звіт про своє земне життя.
Хто має рацію? І ті, та інші… чи не ті та не інші. Суд в Євангелії поза будь-яким сумнівом є, але саме Євангеліє – не про суд.
Христос ясно говорить: язичникам легше буде дня судного, ніж тим, хто не прийняв Його в Ізраїлі (Мф. 11:22-24); за всі свої слова люди дадуть відповідь на суді (Мф. 12:36-37); засуджених чекає геєнна (Мф. 23:33).
Грізно звучить попередження: «Зі своїм супротивником швидко мирися, доки з ним на дорозі ще ти, щоб тебе супротивник судді не віддав, а суддя щоб прислужникові тебе не передав, і щоб тебе до в’язниці не вкинули» (Мф. 5:25). Про суд в перших трьох Євангеліях йде мова, але… не так вже і багато, особливо якщо порівняти з іншими темами Його проповіді. І ніде цей суд не називається в Євангелії або взагалі в Біблії «страшним».
Христос говорив про суд – але як саме говорив? Іноді Він в проповіді сповіщав щось нове, що навіть шокує – а іноді просто посилався на добре відомі уявлення людей. Так Він велів прокаженим, що очистилися, піти в Храм для здійснення належних ритуалів (Лк. 17:11-14), а підданим кесаря – віддавати йому належний податок (Мф. 22:15-22).
При цьому зрозуміло, що проповідь Христа була не про ритуали і не про податки, а про щось зовсім інше – але Він опирався на встановлені правила як на щось саме по собі зрозуміле і не підлягаюче перегляду. Правила правилами, а Блага Звістка – про щось набагато важливіше.
Уявлення про те, що після смерті людина повстає перед вищими істотами і дає їм звіт про своє життя, властиві дуже багатьом народам, у тому числі і язичникам, в них немає нічого специфічно християнського.
У китайців, наприклад, прийнято спалювати заради померлих родичів спеціально виготовлені «пекельні гроші», щоб таким чином передати їм засоби для підкупу цих самих суддів. Та й в стародавньому світі уявлення про посмертний суд ми знайдемо не стільки в Біблії, скільки, наприклад, в єгипетських «текстах пірамід», які, власне, і служили своєрідним посібником з проходження посмертного суду.
І нічого подібного ми не знайдемо в Старому Завіті. Він взагалі не особливо задається питанням про те, що буде з людиною після смерті, вся його увага зосереджена на житті тут і зараз. Єгиптянин з народження готувався вмирати (тому фараони і будували піраміди), стародавній ізраїльтянин покликаний був до життя з Богом.
До чого було знати подробиці того, що відбудеться колись потім? Вони тільки відвернуть від головного. Бог не просто зустріне людину за гробом, Він стежить за нею тут і зараз, чекає відповіді на Свій заклик щодня і щогодини, а не колись в далекому майбутньому.
Звичайно, до часів Нового Завіту уявлення про посмертну відплату було цілком ясно сформульоване і в євреїв (хоча саддукеї, судячи з усього, його не поділяли). Це ми бачимо по притчі про багача та Лазаря (Лк. 16:19-31), але в ній нас може здивувати… повна відсутність будь-якої судової процедури.
Один після смерті був віднесений в пекло, інший – на лоно Авраама, але ніяких розглядів у притчі не описано, все відбувається як би саме по собі. Звичайно, це всього лише притча, а не докладна інструкція, але єгиптянам вона здалася б дуже дивною. Як же це в ній пропущено все найголовніше і цікавіше – судовий процес?
Набагато докладніше говорить Христос про суди земні. Він різко дорікає фарисеям, що вони «залишили найважливіше в законі: суд, милість та віру» (Мф. 23:23). Але мова зовсім не йде про покарання грішників, швидше, про відновлення справедливості по ставленню до бідних і незнатних людей, які просто ніяк не могли розраховувати на увагу судді і тому були безсилі перед тими, що пригноблювали та кривдили. Він навіть розповідає притчу про такого суддю, якого бідна вдовиця змусила-таки своєю впертістю виконати свої прямі обов’язки (Лк. 18:1-5).
Зате Сам Христос відповів людині, яка хотіла, щоб Він вирішив її суперечку з братом про спадок: «хто поставив Мене судити або ділити вас?» (Лк. 12:14) І вже зовсім дивно після всього цього виглядають слова: «Не судіть, щоб не було суджено й вас; і не осуджуйте, щоб і вас не було осуджено; прощайте, то простять і вам» (Лк. 6:37).
Можна було б наводити і інші цитати, але цього вже достатньо, щоб заплутатися. Так судити людям один одного чи не судити? Насправді, ніякої суперечності, все просто і логічно: якщо можеш відновити знехтувану справедливість стосовно іншої людини, ти зобов’язаний зробити це. А якщо образили тебе – краще пробач, тому що сам потребуєш прощення. Помирися з суперником, бо потрапиш до Судді не обвинувачем, а обвинуваченим…
До цих пір я посилався тільки на перші три Євангелія, але куди докладніше про суд говорить четвертий євангеліст, Іоанн. Наприклад: «Бо Бог не послав Свого Сина на світ, щоб Він світ засудив, але щоб через Нього світ спасся. Хто вірує в Нього, не буде засуджений; хто ж не вірує, той вже засуджений, що не повірив в Ім’я Єдинородного Сина Божого. Суд же такий, що світло на світ прибуло, люди ж темряву більш полюбили, як світло, лихі бо були їхні вчинки! Бо кожен, хто робить лихе, ненавидить світло, і не приходить до світла, щоб не зганено вчинків його. А хто робить за правдою, той до світла йде, щоб діла його виявились, бо зроблені в Бозі вони» (Ін. 3:17-21).
Так що ж це таке, взагалі ніякого страшного суду? Якщо розуміти його так, як розуміли стародавні єгиптяни: відразу після смерті починається довгий і докладний розгляд, а потім виноситься справедливий вердикт, – та, зовсім не так виходить за словами Іоанна. Та й в перших трьох євангелістів ясно сказано, що такого суду взагалі-то людині краще всього уникнути, тому що не виправдається вона на такому суді.
Втім, є у Матфія і опис, дуже схожий саме на такий суд (25:31-46): люди повстають перед Сином Людським, що прийшов в славі, а Він ділить їх на дві частини, одну посилає на вічну муку, а інших – на вічне життя. Але знову-таки, ніяких прискіпливих розглядів, ніякого зважування гріхів та чеснот, як у єгиптян і як ми бачимо це на багатьох середньовічних зображеннях.
Навіть ніякого іспиту на чистоту віри. Критерій названий всього один: як ти вчинив з ближнім? Нагодував голодного, одягнув роздягненого, відвідав ув’язненого – або пройшов повз? Якщо ти зробив все це, то Син Людський знає тебе і прийме тебе, тому що все це ти зробив з Ним. А якщо ні – ти чужий на цьому святі.
І тоді все стає на свої місця, Іоанн сходиться з Матфієм. Суд відбувається тут і зараз, в кожну мить нашого життя – а результат його розкриється у вічності. Він йде не тому, що хтось зайняв місце прокурора, а хтось місце адвоката, і почалися дебати сторін, а тому, що в світ прийшло світло, і в кожну мить нашого життя ми вибираємо, прийняти його або відмовитися від нього.
Одного разу цей вибір стане остаточним. Говорити про такі речі неминуче доводиться через земні аналогії та подібності, і суд – одне з таких подібностей. Мабуть, найближче.
Людині властиво вражатися образами, і картини страшного суду з часом займуть західні стіни християнських храмів. Все детальніше і живописніше на них зображатимуться муки грішників різних категорій… А я згадую мозаїку на стіні невеликої церкви на острові Торчелло біля Венеції.
Це XII століття, пора хрестових походів і міжусобницьких воєн, похмурий, на наш погляд, час… А суд виглядає на мозаїці не стільки страшним випробуванням, скільки остаточним торжеством добра. Воскресли покійні, і море віддало своїх мерців на заклик ангельської труби, всі вони зустрічають свого Господа і з радісним трепетом повстають перед Ним.
У правому нижньому кутку зображено і воїнство сатани з тими з людей, хто встав на його сторону і прирік себе на ту ж долю, але зовсім не це переможене воїнство займало центральне місце…
Суд про який говорив Христос – це перемога Світла над темрявою.
Андрій Десницький
Журнал – “ФОМА”
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2013, №8
