Чому ми не святі?

Про людину, про її занепалу природу, її гріховність та про завдання подолати гріх, змінити себе на краще, що стоїть перед нею, уподібнитися Богу та спастися для вічності бесіда з ігуменом Нектарієм (Морозовим).

– Скажіть, отче Нектаріє, з погляду Церкви – чому людина стає такою… якою стає? Чи вільні ми – вибрати, визначити, створити, як говориться, себе? Адже є ще і обставини нашого народження, якість отриманого нами виховання – те, що від нас не залежить…

– Богом людині дана вільна воля, і якою людина стане – залежить від її особистого вибору. Впливає на формування особистості багато що, але визначає людину – власне бажання, і нічого більш. Людина є істотою вільною. Достатньо прикладів можна привести, коли людина зростала в абсолютно аморальному середовищі, в середовищі, де, здавалося б, тільки злочинцем і можливо вирости, а виросла дуже пристойною та порядною людиною.

Буває і навпаки: зростала, здається, як квітка в оранжереї, а виросла людиною непорядною та недоброю. Будь-яка виховна дія – чи м’яка, жорстка – припускає у відповідь реакцію виховуваного. Дитині говорять добрі, правильні слова, але чи почує вона ці слова, чи прийме їх – це залежить від неї самої.

– Так, адже і як часто буває, що від суворих, навіть жорстоких покарань людина – чи дитина, підліток, дорослий, – невиправляється, навпаки, стає гіршою. Значить, людина вільна навіть під ударами – в буквальному або переносному сенсі цього слова. Але ж є ще і воля Божа про людину. Як би Його план щодо конкретної особистості.

– Цей план для усіх один, і якби ми його виконували, ми всі були б святими. Абсолютно очевидно, що більшість людей не є святими та не виконують волю Божу про себе. План Бога про людину не визначає її – людину визначає лише її вільний вибір. Так, благодать Божа вабить людину до добра. Але є маса людей, в житті яких цей вплив благодаті абсолютно не є видимим.

На людину впливає середовище, але, як вже сказано, є багато людей, які пересилюють вплив середовища та живуть всупереч цьому впливу. На людину багато що впливає, але життя неспростовно свідчить: вирішує все власне волевиявлення людини.

– Але житія деяких святих говорять, що їх святість була Богом вирішена наперед, зумовлена: знаки цієї зумовленості присутні в дитинстві святого. Значить, комусь дано, а комусь ні?

– На запитання про визначення дуже добре відповідає преподобний Максим Сповідник. Він пише, що визначення грунтується на передбаченні Богом вільного вибору людини, який людина сама в майбутньому зробить.

Чому Господь таким дивним чином Марію Єгипетську навернув від гріха до покаяння? Адже не всіх Він так навертає. Тому що не кожна людина, навернувшись, йде до кінця, як ця дивовижна жінка. Господь провидів все, що в ній є, все, що в ній потім відкриється.

Чому деяким людям можна дати щось авансом, а іншим не можна? Тому що одна людина цей аванс на благо використає, а інша і себе згубить цим авансом, і оточуючих. Те ж і тут.

Якщо ми, коли що-небудь робимо, можемо грунтуватися тільки на минулому та сьогоденні, то Господь грунтується і на майбутньому теж. Тому те, що ми можемо назвати Божим визначенням про людину, – не є щось зовнішнє стосовно неї та їй нав’язане.

Це те, що зростає з самої людини. Як говорили святі отці: древо хреста, який несе людина, виросло на грунті її серця. Так і Боже визначення про людину виросло на її особовому грунті.

– Отже, кожен з нас – творець свого життя та долі, це не гарна фраза, а реальність?

– Звичайно реальність. Бог вже все дав нам. А ми або користуємося цим, або не користуємося або користуємося неправильно. Після того, як Він нам усе дав, все інше залежить тільки від нас.

– Але ж це зовсім не легка праця – творити себе. Тобто, по суті, – змінювати себе на краще. Намагаючись це чинити, ми стикаємося з такими перешкодами, зазнаємо такі поразки… Як досягти успіху, як насправді стати іншим?

– Перш ніж поставити запитання, як стати іншим, потрібно поставити запитання, навіщо людині ставати іншою. Абсолютна більшість людей зовсім не задумуються про те, що їм потрібно стати якимись іншими. Якщо ви спробуєте пояснити людині, що їй потрібно змінитися, вона скаже – навіщо, я цілком сама себе влаштовую. Але ми не просто про людину тут повинні говорити, ми повинні говорити про християнина.

Як, яким чином християнин приходить до того, що йому потрібно зробитися іншим? Він увірував, охрестився, прийшов до Церкви. Він читає Євангеліє і з нього дізнається, яким християнин має бути. Іншими словами – якою має бути людина за задумом, по волі Бога, що створив її.

Якщо людина дійсно вірить в Бога і бажає стати учнем Христовим – а якщо вона прийшла в Церкву, значить, таке бажання у неї все ж таки є, – то вона повинна стати такою людиною, про яку говориться в Євангелії.

Євангельські заповіді для неї повинні стати – не зовнішнім чимось стосовно її життя, не набором заборон – написано, значить, потрібно виконувати, якщо не виконаю, буде погано, – ні, а чимось, що проникає в саму глибину її серця, що стає справжнім її життям та природою.

– Гадаю, що не я одна, багато наших читачів тут, в цьому місці, скажуть: «А ось у мене не так було. Я ще не прийшов (не прийшла) до віри, далекий був від Церкви; я просто зростав, навчався, рухався по життю. І про те, що мені необхідно змінитися, мені повідомляло не Євангеліє, ні, а мої невдачі, мої конфлікти з людьми, сумні, а часом і ганебні події в моєму житті. Саме вони примушували мене задуматися: щось в мені не те, якось не так я живу та дію. А Євангеліє я відкрив вже потім – несвідомо шукаючи, окрім багато чого іншого, ще і відповіді на запитання про джерело моїх нещасть».

– Бог ніколи людини не залишає, Він з нею з моменту її народження; і, якщо людина не прийшла ще в Його Церкву, Бог говорить з нею на іншій мові, інакше допомагає людині побачити її гріховність. Але тільки в Церкві людина може отримати відповідь на запитання про причину гріха, тільки в ній цей процес – пізнавання себе та зміни на краще – може продовжитися та привести до спасіння.

– Але людина прийшла до Церкви, вона по-справжньому відкрила Євангеліє та усвідомила, що їй необхідно змінитися; але ж це тільки початок шляху?

– Це початок боротьби – тої, про яку говорить апостол Павел: знаю бо, що не живе в мені, цебто в тілі моїм, добре; бо бажання лежить у мені, але щоб виконати добре, того не знаходжу. Бо не роблю я доброго, що хочу, але зле, чого не хочу, це чиню (Рим. 7: 18-19).

Людина виявляє в собі той закон, про який апостол говорить трохи нижче: бо маю задоволення в Законі Божому за внутрішньою людиною, та бачу інший закон у членах своїх, що воює проти закону мого розуму, і полонить мене законом гріховним, що знаходиться в членах моїх (Рим. 7: 22-23).

І цю боротьбу людина спостерігає в собі. Вона бачить, наскільки це добре – бути справжнім християнином, жити за євангельськими заповідями, але в той же час не може такою бути і так жити. Тоді-то людина і розуміє, що її чекає дуже довгий та складний шлях зміни себе. Для того, щоб вона могла сказати про себе словами того ж апостола Павла: наслідуйте мене, як я Христа (1 Кор. 4: 16).

Людина бажає змінитися – не просто тому, що її ззовні до цього зобов’язали. А тому, що це її внутрішня потреба. Адже сімя любові до Бога, воно в серці людини всіяне з самого початку, а коли воно починає проростати, людина відчуває тугу за Богом, біль від віддаленості від Нього.

І починає шукати шлях до Бога – не тільки свідомо, обдумуючи, аналізуючи своє життя, але навіть і на підсвідомому рівні намагається змінити щось в собі самій, усунути перешкоду між нею та Творцем. Безумовно, тут діє благодать Божа; вона людину веде, вона підказує їй, навчає її.

Але результат залежить від волевиявлення людини, від того, наскільки вона буде послідовна, постійна. Наскільки вона зможе бути стосовно самої себе жорсткою. До себе в даному випадку означає – до старої людини, яку для життя людини нової доводиться так чи інакше знищувати.

– Стара людина – це людина не преображена?

– Це людина, яка на Бога не схожа. І саме тому вона не відчуває того єднання з Богом, про яке пишуть святі отці і яке є самим центром, самим осереддям християнського життя, – хоча і намагається жити церковним життям, молитися. Причина саме в тому, що ця людина не така, як Бог.

– Але невже людина може бути подібною до Бога?

– Дивно звучить? Але ж ми повинні розуміти: спілкування з Богом для людини стає можливим лише тоді, коли вона стає на шлях богоуподоблення. Не у всемогутності, звичайно, вона може бути Йому подібна, ні. А в тому, про що неодноразово сказано в Євангелії: будьте ж милосердні, як і Отець ваш милосердний (Лк. 6: 36); будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний (Мф. 5: 48); навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий, і знайдете спокій душам своїм (Мф. 11: 29).

Спаситель показав те, в чому людина може Богу уподібнюватися. Не у тих Його Божественних властивостях, до яких людина як істота обмежена причетна бути не може, але саме в любові, смиренні, тихості.

А доки людина не така, її несхожість на Бога, чужість Йому по духу стає перешкодою до богоспілкування. Як говорить апостол: А коли хто не має Христового Духа, той не Його (Рим. 8:9). Така людина залишається для Бога зовнішньою, і Бог для неї залишається зовнішнім. Як би не бажав Господь, щоб кожна людина була до Нього максимально близька, але ця несхожість, вона інколи стоїть як стіна.

І ось тут починається боротьба між цими двома людьми, між старою людиною та новою. Якщо ми свою стару людину випускаємо на свободу, даємо їй волю, вона знищує в нас все нове. А якщо ми заженемо її в безвихідь, вона зменшуватиметься, слабітиме, і нова людина в нас знайде силу.

Не можна побудувати довговічну будівлю з неякісного матеріалу, навіть і за наявності найсучаснішого та досконалішого проекту. Непридатний матеріал в даному випадку – людська природа, спотворена гріхопадінням.

Але та зміна нашої природи, те зцілення, яке стає для нас можливим завдяки всьому домобудівництву спасіння, завдяки Пришестю в світ Спасителя, Його проповіді та Хресної смерті та Воскресінню, – ця зміна не може бути в одну мить. Вона здійснюється впродовж всього життя людини, і людина стає в Христі новим створінням поступово – всім своїм життям.

– Але безгрішним вона не стане…

– Так, природа її залишається пошкодженою, і гріх в ній житиме до самої її смерті. У преподобного Макарія є думка: людина, яка вважає себе чистою від гріха, не розуміє, що вона є як би безмірно величезною будівлею з нескінченною безліччю кімнат, і лише деякі з цих кімнат вона зуміла прибрати, очистити від сміття та бруду. Якщо вона не буде цього розуміти, одного дня двері інших кімнат відкриються і вся пітьма та бруд хлинуть в чисті кімнати.

Тому християнин покликаний постійно бачити в собі нечистоту та очищати від неї свій внутрішній будинок і, навіть якщо нечистоти не видно, – знати, що вона є. Розуміти це – доля смирення. А не розуміти – властивість гордості. Смирення оберігає від падінь, гордість ж і породжувана нею сліпота неодмінно приведуть до страшних спокус та падінь.

– А траплялося так, що до Вас приходила людина та говорила: я намагаюся, але не можу змінитися, я, швидше за все, безнадійно погана, я не змінюся ніколи?..

– Так, приходять і говорять, що змінитися неможливо, що це вимагає дуже великої праці, подвигу, на це не вистачить сил. Але, відкриваючи церковний календар, ми бачимо, як багато було на світі людей, що не просто зуміли себе змінити, але що стали, за виразом святих отців, земними ангелами та небесними людьми. А насправді їх значно більше, ніж в місяцеслові; безвісних, непрославлених святих значно більше, ніж прославлених.

А скільки навколо нас людей, які, хоча і не стали святими, стали іншими і дуже істотно змінилися. Значить, вся справа – не в початкових умовах, а в бажанні людини. Про відсутність відповідного бажання говорить відсутність успіху в праці над собою. Можна ще простіше сказати: чому ми не святі? Тому що не бажаємо. Страшна відповідь, але це саме так.

eparhia-saratov.ru