Іноді ми самі собі здаємося покірливими, але насправді це виявляється не так.
Як здобути справжнє смирення і за якими ознаками його визначити?
Під час бесіди розмірковує архімандрит Андрій (Конанос).
Коли в людині відсутнє смирення, то навіть її добрі справи нікому не потрібні. І це страшно! З тобою можуть вітатися на приході, тому що ти пожертвував велику суму грошей; люди говорять тобі: «Молодець!», – тому що ти вдало провів який-небудь захід; тебе вихваляють за те, що у тебе все добре – чудова сім’я, багато дітей і так далі Але Бога цікавлять мотиви наших добрих справ.
Він дивиться на те, чому ми здійснюємо той або інший вчинок, і чи зі смиренням ми його здійснюємо. Тому що інакше все це нам не принесе користі. На жаль.
Тут важлива і зворотна сторона. Якщо у людини є смирення, то у такому разі, навіть при всіх своїх гріхах та слабкостях, вона симпатична Богу. Бог любить її і надає їй прощення. Таким чином, маючи смирення, ми привертаємо до себе милосердя Боже.
З цієї причини один святий, на запитання, кого б йому хотілося побачити більше – добродійного егоїста чи покірливого грішника, – відповів: «Покірливого грішника».
Деякі люди мають різні слабкості – душевні або тілесні; у них не виходить боротися зі своїми пристрастями, але при цьому вони володіють смиренням та оплакують свої гріхи, та не гордяться собою.
І я вірю (та й Церква говорить те ж саме), що Господь любить таких людей. Він людинолюбний стосовно них. І не тому, що схвалює їх гріхи, а тому, що Його зворушують їх смирення та покаяння. Пригадаємо: фарисеї зовні були досконалі, але у них не було смирення, і вони втратили усе.
У цьому вся таємниця. Не піст сам по собі не може допомогти нам, ні дерев’яна постіль, ні нічні бдіння. Тільки смирення: «Я упокорився, і Господь врятував мене» (Пс. 114: 5).
Не хочеться говорити про це, але потрібно прийняти такий незаперечний факт.
Іноді і ми, церковні люди – строгі до самих себе, духовні, постимося – не упокорюємося. Тобто наше серце не м’яке. Чи думали ви коли-небудь про те, що іноді ми здійснюємо всі ці духовні подвиги через звичайний егоїзм? І тому не стаємо такими, якими бажає бачити нас Бог.
Доказ тому дуже простий. Люди, які знаходяться поряд з нами, – діти, сусіди, друзі, – не бачать нашого смирення, не відчувають його. Чому? Все дуже просто. Наш дух не в змозі упокоритися.
Людина йде до храму, довго молиться, потім сповідає свої гріхи, а повернувшись з церкви, починає засуджувати, обговорювати та коментувати. Адже як приємно шукати та знаходити чужі помилки! Але як же служба, як же храм, звідки ми повернулися? Значить, відвідини церкви не додали нам смирення?
А замість цього ми дивимося на помилки інших. Наприклад, я пощуся без рослинної оливи. І люди, які в змозі робити те ж саме, повинні так чинити, тому що цьому повчає Церква.
Але цього недостатньо. Потрібно, щоб і наша душа виливала єлей милосердя на тих, хто не поститься. А ми засуджуємо. Нам подобається дізнаватися про лайки, чвари, ми любимо говорити про це та пліткувати. Це що, смирення? Це егоїзм.
Одного разу я слухав інтерв’ю з Константіносом Ганотісом (грецький футболіст), і в кінці бесіди хтось запитав його:
– Можете прокоментувати скандальну історію з такою-то людиною?
А Ганотіс поставив цьому слухачеві зустрічне запитання, яке цілком змінило хід розмови:
– Скільки часу ви молилися за цю людину?
Слухач не зрозумів, і сказав:
– Але я запитую вас про скандал!
– Я зрозумів ваше запитання. Так от, скільки сліз ви покірливо пролили про того, кого бажаєте зараз обговорити? Скільки поклонів поклали? Скільки разів прочитали за нього канон до Пресвятої Богородиці?
І цей слухач не знав, що відповісти. Адже саме так Церква повчає нас ставитися до провини інших людей – з упокорюванням. Не бути егоїстами стосовно ближніх – якими б вони не були. Адже ми несемо відповідальність тільки за свої вчинки.
А якщо егоїстично осуджувати інших, то прийде час, коли Бог відвернеться від нас і ми впадемо в точно такі ж гріхи.
Якщо жінка із засудженням розпускає плітки про заміжжя сусідської дівчини (і вибір невдалий, і весілля не таке, і так далі, і тому подібне), то настане час, і в її сім’ї відбудеться те ж саме. Можливо, це станеться через п’ять років, можливо, – через десять, але вона на власному сумному досвіді пригадає про те, як засуджувала інших. Тому покірливо будемо намагатися ставитися до своїх ближніх, нікого не засуджуючи.
Біси не можуть наслідувати цієї чесноти. Вони не можуть навіть чути цього слова – смирення. І ми, коли впираємося в своїй гордості, не бажаючи змиритися, черпаємо «натхнення» у злих духів.
Можливо, ви звертали увагу на те, як зображаються ангели поряд з Розп’яттям? Вони закривають свої лиця в благоговійному страху. Святі отці говорять, що до того моменту, як Христос був розіпнутий, ангели могли вільно вибирати між добром та злом.
Звичайно, вони при цьому не грішили, не робили ніякого зла, але теоретично – могли згрішити. А коли вони побачили Розіпятого Христа – у мить Його найвищого упокорювання, – то, здригаючись від жаху, вражалися, як може Той, Хто є Господь Слави, так самопринизитися, щоб втратити усе. Невже Бог може втратити усе? А Він втратив – Своє вчення, Своїх учнів, Своє життя. Всьому настав крах. Господь помер, і тепер саме Ім’я Його буде забуте.
Але коли ангели побачили Воскресіння, що послідувало за Розп’яттям, то вони остаточно увірували, що шлях до справжньої слави лежить через смирення. А слова лукавого змія, сказані колись людям в Раю, – про те, що обоження та слава людини мають на увазі заколот та повстання проти Бога, – відверта брехня.
Тому святі отці і говорять, що з моменту Розп’яття та Воскресіння ангели вже непохитні, постійні в своїй святості. Адже тепер вони твердо знають, що тільки поряд з Христом можна отримати справжнє щастя та блаженство. І, залишаючись як і раніше вільними в своєму виборі, вони ніколи не зроблять його на користь зла – тому що завжди пам’ятають про те, що відкрилося їм у мить Розп’яття та Воскресіння.
Смиренню добре повчає те, що ми з вами чинимо зараз: сидимо всі разом та слухаємо один одного. Святий Іоанн Лествічник говорить, що коли кінь скаче один, з гучним іржанням, з гривою, що розвівається, то йому здається, що він – найкращий та швидший скакун на світі. Але коли його запускають в табун і він опиняється серед інших коней, то, порівнявшись з ними, він починає розуміти, що решта коней анітрохи не гірші за нього – вони так само швидко скачуть і такі ж гарні.
Так і ми. Коли людина одна, їй здається, що вона дуже хороша. Сидячи вдома, ми вважаємо себе за справжніх християн. Але прийшовши до церкви та молячись усі разом, ми дивимося один на одного і бачимо, як хтось покірливо занурюється в молитву, хтось прагне поговорити зі священиком, хтось з благоговінням та упокорюванням приступає до Святої Чаші. І тоді ми розуміємо, що є християни і кращі за нас.
«Не залишатимемо зборів своїх» (Євр. 10: 25). Апостол Павел сказав так тому, що сумісна молитва навчає смиренню. Ми дивимося на те, як моляться інші, і, упокорюючись, виправляємося. А святий Ісаак Сирін навіть так говорив ченцям-затворникам, що подвизалися в пустелі:«Час від часу потрібно виходити зі своєї келії та спілкуватися з іншими подвижниками, тому що так можна побачити, чого ти досяг».
Наодинці ми здаємося собі дуже хорошими, духовними людьми. Але, порівнявши себе з іншими, ми бачимо, чи вдалося нам досягнути чогось насправді. І після цього можна знову рухатися вперед.
Багато хто з жінок (а іноді і чоловіків) часто говорять на сповіді: «Коли я вдома одна, то все чудово: я не серджуся, не гарячкую, я бажаю молитися. Але коли приходять діти, або чоловік повертається з роботи, зі мною починає відбуватися щось незрозуміле. Я стаю як одержима».
Ні, ти не у цей момент стаєш одержимою. Ти була нею і раніше, просто в такі хвилини все виходить назовні. І це повинно допомогти тобі зрозуміти свою неміч та свої пристрасті.
Одна справа – молитися у себе вдома, а інша – прийти до храму та, побачивши сусіда, якого терпіти не можеш, не вдавати, ніби не помічаєш його, а привітатися з ним, сказати йому «Доброго дня!», зробити перший крок. Так, через дружнє привітання, ми починаємо упокорюватися та виправлятися.
Мені доводилося бачити, як вчені, освічені люди, які самі могли повчати інших набагато краще за якогось там проповідника, приходили на духовні бесіди — тому що хотіли упокорити свій дух. Вони були готові перетворитися на учнів та дізнаватися щось нове від людини, яка знала значно менше від них, тому що їх метою був не диплом, а смирення.
І ми всі зібралися тут не для того, щоб почути щось нове. Ми знаємо практично все. Але сьогодні вранці Бог бачив, як ми встали і сказали собі: «Господи, я піду на цю бесіду і буду намагатися отримати звідти що-небудь для себе. Можливо, з п’ятдесяти думок я візьму тільки одну, але ця думка укріпить мене». І такий намір допомагає значно більше, ніж те, що ми чуємо на цих бесідах.
Перша ознака того, що людина стає покірливою, – це коли вона перестає гордитися своїми природними талантами та здібностями. Наступний етап – коли вона не гордиться своїми досягненнями в духовному житті. І нарешті, останній – коли вона не гордиться взагалі нічим, а тільки любить Бога.
Люблячи Господа, ми прославляємо Його, і тоді в серці не залишається місця для похвали самому собі, своїм власним талантам.
Наприклад, коли вродлива людина не говорить і не думає про свою красу, це ознака покірливого ставлення до власної зовнішності. Те ж саме, коли людина володіє чудовим голосом, або володіє ораторським мистецтвом, або є хорошим письменником – тобто має талант від Бога, і при цьому говорить: «Раз ця моя здатність – природжена, значить, вона не належить мені, а є даром Божим. Це Бог подарував мені такий талант, він – не мій. А раз цей дар – від Бога, то ним не можна гордитися».
Ну, а коли людина гордиться своєю красою, то хочеться запитати її: «А в чому тут твоя заслуга? Невже ти сама створила свої очі, своє лице та тіло гарними? Ні, ти тут нічого не чинила. Тебе створив такою Бог».
Отже, перший крок на шляху до смирення, – це перестати гордитися тим, що дав нам Господь.
Покірлива людина не засуджує інших і не прагне зайняти перше місце. Навпаки, вона бажає бути в останньому ряду, прагне встати позаду всіх в черзі до Чаші, і в храмі стоїть в самому кінці, щоб на неї не дивилися. Їй не подобається бути на очах у всіх.
А є матері, які ніколи не дозволяють собі з’їсти найсмачніший шматочок. Вони завжди залишають його дітям. І це теж смирення. Людина упокорюється таким чином. Якщо любиш, то упокорюєшся та радієш, що їси не ти, а твоя дитина. Ось що таке смирення материнства. І такому упокорюванню нам слід навчитися у всіх сферах життя.
Єлизавета Терентьєва
Джерело – “Православие и мир”
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2015, №10
