Церква називає апостолів Петра і Павла первоверховними не тому, що вони мали владу над іншими апостолами, а тому, що особливо потрудилися у проповіді Євангелія та розбудові Христової Церкви.
Апостол Петро був одним із найближчих учнів Спасителя. Саме він від імені апостолів сповідав Ісуса Христа Сином Божим: «Ти — Христос, Син Бога Живого» (Мф. 16:16). Після свого зречення, щирого покаяння та відновлення у служінні він став одним із головних проповідників Євангелія серед юдеїв.
Апостол Павло спочатку переслідував християн, але після чудесного навернення цілковито присвятив своє життя Христу. Він поніс Євангеліє язичницькому світу, заснував багато християнських громад і залишив послання, які становлять значну частину Нового Завіту.
Церква вшановує їх разом як два різні, але взаємодоповнювальні образи апостольського служіння. Петро належав до найближчого кола земних учнів Христа, а Павло був покликаний до апостольства вже після Вознесіння Господнього. Один упав через страх, але був відновлений покаянням; інший був гонителем Церкви, але став її ревним проповідником. Обох благодать Божа глибоко преобразила.
За церковним Переданням, обидва апостоли завершили своє життя мученицьки в Римі: Петро був розіп’ятий, а Павло — усічений мечем. Тому їхнє особливе шанування є прославленням не людської безпомилковості, а вірності Христу, сили покаяння, самовідданої апостольської праці та готовності віддати життя за Євангеліє.
