Дитяча повільність

Крайнощі, як відомо, сходяться. Але далеко не завжди вдало.

За шість з половиною років життя хлопчика Віті у його мами накопичилася до нього маса претензій. У відповідь на прохання їх перерахувати вона списала цілий лист. Але по суті, головна її претензія зводилася до того, що Вітя схожий на сонну муху

— Вдома у нас ніби сповільнена зйомка, — нарікала матір.

— Поки одягнеться, зуби почистить, поснідає — півдня пройде. А якщо я не прослідкую, то в піжамі до вечора ходити і буде. Ну, добре, він зараз дитячий садок не відвідує. А що потім буде? Йому ж восени в школу!

— Вітя допомагає вам у будинку? — запитала я.

— Та що ви?! Це ж які нерви потрібно мати, щоб дочекатися, поки він постіль прибере або три тарілки помиє!

— Він що, відмовляється? Не хоче?

— Ні, чому? Він би з радістю, та я не дозволяю. Мені все самій легше зробити.

— А чим хлопчик любить займатися?

— Та так, різними дрібницями, — знизила плечима матір. — Малює, конструктором гра­ється. Правда, останнім часом читати сам почав. Тепер довго за книжками просиджує.

Але з її інтонації було ясно, що вона і цим не дуже задоволена.

— Я в дитинстві зовсім інша була, — завершила свою невеселу розповідь мама Віті. — Носилася, як ураган, любила побігати, пострибати, по деревах лазила не гірше за хлопців. А Вітя – повільний, весь в батька!

Такі колізії, на жаль, не рід­кість. У енергійних, напористих жінок часто буває маса претензій до близьких, які в порівнянні з ними здаються повільними і навіть апатичними. Особливо дратують їх чоловіки і сини. Напевно, тому що від чоловіків ми традиційно чекаємо активності і заповзятливості. Тим більше зараз, коли принцип “хочеш жити — умій крутитися” придбав особливу актуальність.

Заснути від жаху і не прокинутися

Проте роздратуванням мо­жна досягнути тільки зворотного ефекту. Рознервувавшись, нерозторопна людина ще більше загальмується, а то і зовсім впаде в прострацію.

— Він прямо на зло мені все робить! — скаржилася мама Віті. — Я кажу: “Синку, поквапся, ми спізнюємося.” А він ледве ноги переставляє.

Довелося витратити немало зусиль, переконуючи її, що у хлопчика просто така реакція на стрес. По-перше, тому що для його матері поспіх був звичайним життєвим станом, в якому вона не бачила нічого особливого і, відповідно, не вважала це за стресовий чинник. А по-друге, жінки типу Вітіної матері в критичних ситуаціях зазвичай стають ще зібранішими і енергі­йнішими. Мама очікувала від сина такої ж реакції, а він по своєму темпераменту був зов­сім іншим і реагував, природно, по-іншому.

Захисне гальмування — реакція, широко поширена в тваринному світі. Коли втекти від небезпеки неможливо, багато живих істот неначе каменіють, впадають в стан ступора і на­віть… засинають. Для флегматичної, повільної дитини гнів мами і жах від того, що вони кудись спізнюються, цілком спів­ставні з такою грізною небезпекою.

Якщо не наяву, то хоч би уві сні подібний стан відчував, напевно, кожен з нас. Треба бігти, але ноги немов наливаються свинцем і відмовляються покорятися. Хочеш швидко щось зробити (закрити двері, порвати якісь секретні папери), проте пальці не слухаються, стають ватяними…

Намагатися змусити повільну дитину “ворушитися” за допомогою криків, ляпасів і погроз це все одно що гасити пожежу бензином. Щоб не з’їхати з глузду від жаху, дитина підсвідомо постарається відгородитися від вас, загальмується, зробиться апатичною. З кожним разом ця захисна кірка буде товстішати, і справа може закінчитися тим, що вона не тільки в критичні моменти, а і взагалі завжди буде млявою, сонною та безініціативною.

Як допомогти повільним дітям?

Іноді повільність може бути не стільки природженою властивістю, скільки наслідком психотравми. Так, деякі діти загальмовуються через потрапляння до лікарні або перебування в інших дискомфортних умовах. Але в психологічно комфортній обстановці вони поступово опам’ятовуються, як би відтаюють. У такому разі потрібно просто створити дитині душевний комфорт і почекати, поки все само собою прийде в норму. Але якщо син або дочка пові­льні від природи, я раджу вам перш за все послабити натиск.

Так, це важко, але інакше нічого не вийде. Для дитини ваш натиск все одно що для вас сніжна лавина. Як би ви подивилися на людину, що вимагає, щоб ви навчилися їй протистояти? Але, на відміну від сніжної лавини, ви володієте волею і розумом. І можете себе контролювати. Звичайно, хочеться з образою запитати: “А чому саме я? Чому я повинна (повинен) змінюватися, а інші нічого не повинні?”

Але, по-перше, дорослість — це не тільки великі права, але і великі обов’язки. Нам дано право визначати практично все життя наших неповнолітніх дітей, а натомість необхідно постаратися зробити його щасливим. І по-друге, стежити за собою не означає в корені змінитися. Цього не потрібно вимагати ні від себе (що буває достатньо рідко), ні від дитини (що відбувається, на жаль, набагато частіше).

Намагатися в корені переробити людину, на мій погляд, безглуздо. Сил витратите силу-силенну, а доб’єтеся тільки того, що у сина розхитаються нерви. Спілкування з ним буде ще скрутнішим, а часом “перековування” може завершитися і зов­сім сумно — дитина від перенапруження почне заїкатися.

Не порівнюйте дитини з собою, як робила Вітіна мама. Це викличе тільки обопільну образу та розчарування. Краще, з одного боку, максимально полегшити повільній дитині життя, а з іншого, піднести повільність до всебічності, тобто недолік підняти до рівня достоїнства.

Розвиваємо дрібну моторику

Перш за все сходіть до невропатолога і перевірте, чи все в дитини в порядку з дрібною моторикою.

Дуже часто повільність дітей виникає від того, що у них неслухняні руки. Якщо з’ясується, що моторика залишає бажати кращого, то необхідно зайнятися її розвитком.

У багатьох містах цим займаються психологи або вчителі-дефектологи. Якщо ж такого фахівця поряд немає, можна займатися самим. Корисно нанизувати на нитку намисто, ягоди горобини, бісер. Для розвитку дрібної моторики рекомендують складати мозаїку, гратися конструктором типу “Лего” з крихітними деталями, ліпити з глини або пластиліну, вишивати, малювати по крапках або по контуру. Постарайтеся знайти якийсь посібник з розвитку дріб­ної моторики і неспішно займайтеся по ньому, урізноманітнюйте завдання, перетворюючи заняття на приємну, веселу гру.

Якщо малюк від чого-небудь відмовлятиметься, значить, йому важко виконати завдання. Зіткнувшись з такою відмовою, багато батьків (особливо молоді, що засвоїли модний нині постулат, що на дитину у жодному випадку не “можна тиснути”) залишають сина або дочку у спокої. Мовляв, раз не хоче — значить, йому нецікаво. Але далеко не все в житті, що ми вимушені робити, буває нам цікаво. Якщо з дитинства не звикнути долати нудьгу і лінь, то потім виникне безліч важковирішуваних проблем.

А головне, дітям дошкільного і молодшого шкільного віку насправді цікаво все. Все, що у них виходить. Все, що не викликає страху невдачі.

Доросла логіка “повторення нудні” тут не працює. Ви, напевно, помічали, що діти 5-7 років готові по сто разів слухати одну і ту ж музику, читати одну і ту ж книжку, одне і те ж малювати або будувати. А на пропозиції почати що-небудь нове, часто відповідають відмовою. І більшість не признається, що боїться неуспіху, а скаже: “Не хочеться. Нецікаво”.

Тому відмова дитини від будь-якої діяльності повинна сприйматися вами як приховане прохання про допомогу. Прямим примушенням, викриттям недоліків ви, зрозуміло, нічого хорошого не досягнете. Навпаки, важливо, щоб дитина не сприймала недорозвинення дрібної моторики як дефект. Це теж особливість дитячої психології. Дорослі зазвичай хворіти не люблять і прагнуть скоріше перемогти свою недугу. Діти ж, особливо маленькі, часто бачать в хворобі засіб, що дозволяє їм ухилитися від обтяжливих обов’язків (відвідини ненависного дитсадка, приготування уроків) і тому підсвідомо не бажають з нею боротися.

Виконайте левову частку ва­жкого завдання самі, спонукаючи дитину хоч трішки допомогти вам. Але при цьому створюйте у неї ілюзію, нібито ви все робите разом. Коли вона включиться в спільну діяльність, поступово доручайте їй все більшу ділянку роботи, йдучи від простого до складного і невпинно її підбадьорюючи.

Одяг повільної дитини

Повільній дитині, природно, складно самій одягатися. Це взагалі не така проста процедура, як вважають багато дорослих.

Але особливо “розчулює”, коли, називаючи дитину “черепахою”, рідні примушують її надягати одяг з безліччю гудзиків та шнурівок. Тобто, максимально ускладнюють її життя. Якщо ви дійсно хочете допомогти дитині подолати зайву повільність, поклопочіться про те, щоб одяг, який вона носить, був максимально позбавлений гудзиків, зав’язок — всього того, з чим їй справлятися важкувато.

Нехай надягає не сорочки, а водолазки, не брюки, а спортивні штани на липучках. Та і черевики тепер можна купити без шнурків, на липучках. Не хвилюйтеся, зав’язувати шнурівки бантиком вона все одно навчиться. Це не найголовніше. Головне, щоб згадуючи дитинство, вона не холонула, в думках чуючи ваші роздратовані крики. І трохи менше бачила снів, в яких їй від жаху не вдається поворушити ні рукою, ні ногою.

Режим дня

Оскільки в повільних дітей йде більше моральних і фі­зичних сил на ті дії, які швидким людям даються без жодних зусиль, їм потрібно частіше давати відпочити. Особливо після дитсадка або школи, де вони зазвичай мобілізуються, а значить, повинні потім розслабитися. Якщо звичайним дітям вистачає для відпочинку декілька годин, то повільним краще від­почити якнайдовше.

Не завантажуйте повільну дитину додатковими заняттями в гуртках або секціях. Тут дуже небезпечно орієнтуватися на її однолітків. У них інший темперамент, інший ступінь витривалості. Нічого, окрім нервування і комплексу неповноцінності це не дасть. Якщо ви кудись збираєтеся йти з дитиною, закладайте на збори значно більше часу, чим якби ви йшли без неї.

Не вимагайте, щоб вона обов’язково сама одягалася. Діти часто нервують перед “виходом в світ”. Навіть, якщо ви йдете в якесь дуже цікаве місце. Наприклад, в гості або в цирк. Допоможіть синові або дочці зібратися, адже починаючи захід з скандалу, ви відвертаєте від нього дітей і псуєте собі настрій.

Повільним дітям надзвичайно важко буває збиратися вра­нці. Сонні вони не хочуть йти в садок або в школу, які віднімають у них стільки сил. І в ці хвилини їм особливо потрібна під­тримка близьких (яку повільна дитина, як правило, не отримує).

Сім разів відміряє – один відріже

Якщо рідні враховують осо­бливості повільної дитини, то вона ще краще адаптується до життя. Але дуже важливо, щоб і дитина, і батьки навчилися бачити в цих особливостях позитивні сторони. Слід докласти максимум зусиль до того, щоб піднести нерозторопну дитину в очах оточуючих. Адже вона так часто відчуває себе обійденою спри­­тнішими однолітками!

Тому вселяйте їй і всім іншим, що вона не повільна, а значить все робить обґрунтовано, з розумом: сім разів відміряє, один відріже. А в тих, хто поспішає та намагається забігти вперед багато що виходить як-небудь.

Головне, що вам не доведеться кривити душею. Повільність дійсно плавно переходить до всебічності, а це дуже цінна якість. Така людина, може, не відразу щось полагодить, а довго примірятиметься, та зате нічого не розпочне робити не підготувавшись. І стіл або сті­лець, що вийшов з-під її рук, простоїть ще десять років. Тоді як у моторного халтурника він розвалиться через місяць. І розсудливий учень виконає завдання неспішно, але якісно, а учень, який поспішає, вискочить першим і дасть неправильну відповідь.

Більше ілюструйте приказку “поспішиш — людей насмішиш” наочними прикладами, але при цьому не забувайте тактовно допомагати повільній дитині, і ви скоро переконаєтеся в тому, що тихіше їдеш — дійсно далі будеш.

Що стосується конфлікту статі, з якого я розпочала свою розповідь, то якщо у вас, як у Вітіній сім’ї, син схожий на батька, у жодному випадку не під­носьте хлопчикові цю особливість тата як недолік. Для гармонійного розвитку сина ідеальний образ батька необхідний не менше, ніж повітря.

Тетяна Шишова

Освітній портал “СЛОВО”

Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2012, №11