«Господи, я прошу не про чудеса і не про міражі, а про силу кожного дня. Навчи мене мистецтву маленьких кроків».
Це слова молитви Антуана де Сент-Екзюпері. Популярний професор-богослов міг би з ним погодитися: «Духовне життя – це не просто благочестя, молитва, подвиг або відреченість від світу. Це строга впорядкованість в розвитку, особлива послідовність в придбанні чеснот, закономірність в досягненнях і спогляданнях».
Про щось подібне говорить євангельська притча про десять дів, які надвечір вийшли назустріч Женихові. П’ятеро з них, будучи мудрими, узяли з собою запас масла. Жених зволікав до опівночі, так що до моменту зустрічі їх світильники продовжували горіти, тоді як у безрозсудних дів згасли. Намагаючись виправити справу і заправити свої світильники, ці нещасні згаяли час і запізнилися до шлюбного бенкету.
Притча Христа виразно передає особисту драму всіх тих, хто очікував, але не дочекався; видихався дуже рано; зійшов з дистанції, не досягнувши фінішу. Але вона нічого не говорить про те, як уникнути подібної долі. Як можливо наслідувати розумним дівам? Чому пропадає натхнення і остигає віра?
З повчань святих отців нам відомо три види зла, що охолоджують любов і що відгонять благодать: нехтування, неуцтво і відсутність відваги.
Аналізуючи генеалогію гріха, отці-аскети приходили до висновку, що важке беззаконня здійснюється не водночас, але має свою передісторію і завжди починається з нехтування до дрібниць духовного життя. Фарисейська увага до деталей релігійного закону може викликати усмішку, проте вона не завжди є безглуздою формальністю.
У 1982 році криміналісти Джеймс Уїлсон та Джордж Келлінг представили науковому співтовариству «теорію розбитих вікон». Суть її така: якщо хтось розбив скло в будинку і ніхто не вставив нове, то незабаром жодного цілого вікна в цьому будинку не залишиться.
А потім поблизу почнуть відбуватися злочини. Директор нью-йоркського метро Девід Ганн, котрий узяв цю теорію на озброєння, наказав закрашувати граффіті на вагонах своїх поїздів після кожного прибуття на кінцеву станцію. «Методично ми проходили маршрут за маршрутом. Поїзд за поїздом. Кожен вагон, кожен божий день. Для нас це було як релігійне дійство», – розповідав він пізніше. В результаті злочинність в підземці знизилася на 75%.
Те, що криміналісти і соціологи в кінці XX століття назвали «теорією розбитих вікон», в християнській аскетиці відоме як концепція «дрібного гріха», який прокладає шлях гріху смертному. Як засіб боротьби з цим явищем в Церкві існує таїнство сповіді і практика щоденного молитовного правила.
Перший дозволяє регулярно замінювати «розбиті вікна» своєї душі і покаянням очищати її від «граффіті» пристрастей; другий визначає межу природних лінощів, припускає межу допустимого відступу, встановлює якийсь мінімум духовного життя.
Подібна педантичність більш ніж виправдана: у духовному житті не буває дрібниць. Як говорить в Євангелії Спаситель, «вірний в малому і в великому вірний, а невірний в малому невірний і в великому».
Другий супротивник натхнення і благодаті – неуцтво. Храмова служба може виявитися для людини обтяжливою повинністю, тому що її тексти представляються незрозумілими і туманними. Хтось бачить причину цього в архаїчній церковнослов’янській мові. Але проблема полягає в іншому.
Молитви і піснеспіви – це складна поезія, насичена різноманітними фігурами умовчання. Слухаючи анекдот, людина може просто не розуміти мови, на якій той розказаний, а може і не уловлювати вкладеного в нього гумору. Те ж із поезією молитов: нерозуміння тонкого натяку, алюзій, ремінісценцій в тексті не можна заповнити ніяким перекладом. А самі вірші, як і анекдоти, тільки страждають від пояснень.
Мабуть, для того, щоб розуміти тонку і сильну поезію церковних піснеспівів, потрібно, не лінуючись, пізнавати Священну історію, до якої вони посилають. Тому, хто не дивився кінокартин Феліні, прогулянка по Риму здасться прісною. Іспанські сходи, фонтан Треві для такої людини будуть тотожні самі собі і ні про що не повідять.
Тому, хто не читав нобелівського роману Сенкевича, Колізей уявиться великим стадіоном – ніщо не кольне серце, не відгукнеться трагічною луною. Що побачить неосвічений турист, гуляючи по стародавній Аппієвій дорозі? Вулицю, обмежену кам’яними стінами; запорошене передмістя; заповнену автомобілями мостову без усяких ознак тротуару. А між тим Вічне місто мовчазно розповідає безліч великих історій. Але із сльозами по його вулицях може пройти лише паломник, тобто, той, хто заздалегідь знає трагедію, що відбулася тут. Гострота натяку доступна лише тому, кому вже відома підоснова справи. І серце заб’ється сильніше, якщо пам’ятаєш відповідь на питання «куди йдеш, Господи?», накреслений на стіні непримітної каплиці поблизу Капенських воріт.
Неуцтво завжди обертається байдужістю, за якою слідує варварство. Коли хтось запитав філософа Арістиппа, чим стане краще його син, здобувши освіту, мудрець сказав: «Принаймні тим, що не сидітиме в театрі, як камінь на камені».
Потрібно старанно пізнавати Священну історію. Тільки тоді навіть в буденних молитвах могутньо зазвучить поезія святих. Як «не насититься око зором», так не стомиться людина спілкуванням з Вічною Істиною.
Третє зло, що охолоджує віру, – відсутність відваги, боязнь рішучого вчинку, ухилення від своєї місії. У житті сучасника часто немає події більш значущої, ніж результат футбольного матчу або телетрансляція чергової Олімпіади. Молитва його бездушна, тому як у нього відсутній дійсно вагомий привід звернутися до Творця неба та землі. Неважко відмітити, що герої Євангелія, які не знали «синдрому пастирського вигорання», являли собою прямо протилежний тип людини.
Характер апостола Петра найяскравіше виявився в його проханні, зверненому до Спасителя: «Господи! Якщо це Ти, повели мені прийти до Тебе по воді!» У інших випадках чудеса, що творяться Христом, мають трагічний і урочистий сенс. А тут? Який сенс виходити з човна назустріч Іісусові, коли Він Сам йде до чекаючих Його апостолів? З боку Петра це була чиста авантюра, реакція по-дитячому простої душі на диво, що здійснюється Спасителем. Йому захотілося самому так спробувати. І Господь сказав: хочеш – йди.
Втім, в пориві Петра можна підмітити ще дещо, цього разу серйозне. Відвага – це гарна чоловіча чеснота, яка живиться вірою і здатна обернутися подвигом. Це сила, що утримує нас в житті як її героїв, а не глядачів. Вона ж і робить простого рибака не статистом Священної історії, а її дійовою особою. Звідси зрозуміло, чому саме Петро стає первоверховним апостолом, хоча не він покликаний першим і не його євангелісти називають улюбленим учнем Господа.
Наше століття стає безнадійно обачливе. І це походить не від піднесення розуму, а від занепаду віри. Ось людина, яка збиралася зробити важливий життєвий крок, але так і не зважилася, порахувавши, що їй не буде вдосталь сил для цього. Але кому їх вдосталь? Святому Петру було точно відомо, що людина не може ходити по поверхні Генисаретського озера. Проте він призвав: Господи, повели мені прийти до Тебе по воді! І, отримавши благословення, він без коливань вийшов з човна, щоб зробити неможливе.
Христос заповідав нам не піклуватися про завтрашній день, а відправляючи на проповідь Своїх учнів, повелів їм не брати з собою навіть зміни одягу. Можливо, це означає, що Він Сам поведе нас по кожному шляху? Можливо, від людини не вимагається нічого більшого, як тільки осмілитися вийти на цей шлях, навіть виразно усвідомлюючи, що пройти його їй не під силу?
«Господи, повели мені!» – хороша молитовна формула перед початком нездійсненної місії. Відвага та воля до духовного просвітлення, за думкою святих отців якраз і складають початок того мистецтва, яке Екзюпері називав «мистецтвом маленьких кроків».
Сергій Мазаєв
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2013, №11
