Язичницька культура побудувала піднесений ідеал мудреця. Це живе втілення гармонії, людина, що йде «царським шляхом» помірності. Вона здатна радіти простим задоволенням, не розплачуючись за них стражданням та тривогами. Вона любить життя, але розлучається з ним без страху та жалю.
Її душевний стан – байдужість, безпристрасність та безтурботність. Мудрецеві доступна справжня свобода, і тому тільки він з повним правом може сказати про себе: «Світ ловив мене, але не зловив».
На цьому фоні дивним дисонансом звучать євангельські заповіді блаженства, що прославляють як ідеал «убогих», «голодних», «спраглих» і «тих що плачуть». «Блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться». Щоб повною мірою з’ясувати ці слова Христа, потрібно уявити собі страждаючу або скорботну людину і задатися питанням: хто здатний їй позаздрити?
Більшість з нас можуть лише пошкодувати вбитого горем закоханого, який втратив подругу серця або був безжально знехтуваний нею. Але існують ті, кому нещасний представляється таким, хто заслуговує захоплення, а не жалості. Такий поет, що втратив натхнення, і художник, який вже давно нічого не писав. «Блаженний той, що плаче, – думає поет, – ось би мені таку трагедію! Ось би мені таку несамовиту пристрасть! О, як би натхненно я працював тоді! Нерозумний закоханий! Твоє страждання – ядерний реактор, невичерпне джерело творчої енергії. «Втри свої сльози, не марнуй дарма такого дорогоцінного дару, – повторює за поетом художник. – Розпочинай швидше справу. Там, де нічого не можна зробити для тієї, яку ти любиш, завжди залишається можливість зробити щось заради неї. Візьми полотно в руки твої та створи свій шедевр. Я, що пізнав колись натхнення і радість творчості, кажу тобі: великою втіхою обернеться для тебе твоя скорбота – настільки великою, що я бажав би зазнати друге заради першого».
У подібному ключі мислить священик, що входить в будинок до людей, котрі оплакують свого померлого близького. «Чому ви перебуваєте в неробстві? – говорить він їм. – Невже ви не знаєте, що сльози, як кров, мають своє особливе призначення? Їх не можна проливати марно. Кров дається нам для життя, а сльози – для молитви. Саме у ній, в молитві, понад усе має потребу зараз ваш покійний; саме молитва є єдина реальна допомога, яку ви можете йому надати в даний час. О, якби ви розуміли, яка це важка справа – молитва! Буває молитва свята, сильна.
Є крик, який чує Бог; є прохання, яке Він виконує. Але частіше під виглядом молитви людина просто говорить сама з собою, відправляє конверт без адреси, звертається до порожнечі. Це відбувається тому, що вона недостатньо щира у вірі; слабка бажанням; прохолодна в любові до тих, за кого вона просить. В євангельській притчі Господь Сам закликає нас докучати Йому, бо «силою береться Царство Небесне». «Просіть і буде вам дано, – говорить Спаситель, – шукайте і знайдете, стукайте і відчинять вам; бо кожен, хто просить одержує, хто шукає знаходить, а хто стукає відчинять йому».
Але часто не вистачає віри, а з нею і терпіння; бракує любові і тому сили просити, шукати і стукати. Як священик, тобто людина, поставлена Церквою для молитви, я знаю це краще за багатьох інших. І тому мені прикро дивитися, як чистісінької проби щирість і любов до вашого близького так бездарно розтрачується, проливаючись з ваших очей. Скорбота, біль втрати перестане руйнувати вас і віддаватися тупим болем в грудях, як тільки сила, дана зверху для молитви, знайде застосування згідно своїй природі. Молітеся ж! І ви пізнаєте Божу утіху, про яку благополучний може лише мріяти».
«Блаженні ті, що плачуть». Коли християнин повторює ці слова, він, по суті, зізнається в тому, що заздрить чужому горю. Як це можливо? Зрозуміло і природно заздрити чужому щастю. Але заздрити горю? Відповідь можна знайти в короткій репліці архімандрита Іоанна (Крестьянкина). Про час, проведений в таборах, він згадував як про найщасливіші роки життя: «Тому що там Бог був поряд! – говорив він. – Чомусь не пам’ятаю нічого поганого. Тільки пам’ятаю: небо відкрите і ангели співають в небесах! Зараз такої молитви у мене немає».
У Євангелії від Луки заповіді блаженств доповнені їх негативним виразом: «Горе вам, багаті, бо ви вже отримали свою утіху. Горе вам, пересичені нині, бо будете голодувати. Горе вам, що сміються тепер, бо будете плакати і ридати. Горе вам, коли всі люди говоритимуть про вас добре! Бо так чинили з лжепророками батьки їхні». Яка думка стоїть за цими словами?
Деякі психологи говорять, що в немовляти є всього два по-справжньому серйозних приводів звернутися до матері. Це ситуації, коли воно голодне і коли воно забруднило пелюшки. Тому матері не варто зловживати памперсами. Адже забезпечуваний ними комфорт усуває один з двох приводів для спілкування. А спілкування, як відомо, найважливіший чинник розвитку особистості.
Подібним же чином біда і радість є двома по-справжньому вагомими приводами звернутися до Господа. Колись серед моряків ходила приказка: хто в море не ходив, той Богові не молився. Сьогодні вона майже втратила свою актуальність. Сучасний рівень розвитку техніки дозволяє пасажирові океанського суперлайнера не побоюватися за своє життя навіть під час сильного шторму. Голод, а рівно і хвороби, епідемії які спустошували середньовічні міста, в основному переможені. Ось цей комфорт, захищеність і відносне благополуччя знищує один з двох основних приводів для спілкування з Творцем.
В результаті людина не розвивається в повну міру, дрібніє; лицарі замінюються торговцями, вчителі – шоуменами, художники – карикатуристами. Література кожного нового покоління містить подібну ностальгічну нотку: «Так, були люди у наш час, не те, що нині!»
Але цивілізація розвивається невблаганно. А тому той, хто не бажає стати аморфним «сином століття цього», удвічі, втричі частіше використовує інший привід для спілкування зі своїм Творцем. Така людина невпинно дякує Вседержителю та Життєдавцю, пригадуючи все добре, що отримав від Нього.
Сергій Мазаєв
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2013, №10
