Є в Біблії книги, особливо важкі для розуміння. У Новому Завіті – Апокаліпсис, в Старому Завіті – Екклезіаст, Пісня над Піснями, книга Іова. Не можна сказати, що решту книг Біблії вже дуже легко розуміти. Ні, Євангелія невичерпні, кращі уми все життя їх вивчають, вивчають тлумачення.
І все одно кращі уми визнають, що Євангеліє розкриває перед людиною невимірний простір життя у всіх її проявах: інтелектуальному, емоційному, духовному. Навіть найпростіші слова Христа дуже і дуже глибокі. Але з чотирма Євангеліями все-таки справа йде не зовсім так, як з Екклезіастом.
По-грецьки екклісіастис – той, хто проповідує на зборах. Книга Екклезіаста написана від імені царя Соломона. І кожен, хто вчитується в її розділи, дивується: яка незвичайна проповідь! Найчастіше відзначають песимістичний характер Екклезіаста.
І це дивно, адже Біблія вся світиться надією. Що песимістична книга Екклезіаста робить в Біблії? Правда, читачі Біблії услід за визнанням песимізму цієї книги поспішають відзначити, що є в ній і оптимістичні уривки: «Так, велика частина тексту засмучує, але кінцівка книги – світла. І в середині попадаються проблиски радості».
Вважаю, що міркуючи про Екклезіаста в системі «оптимізм-песимізм», ми залишаємося на поверхні книги, заглиблюємося в неї лише злегка. Якесь розуміння у нас, правда, утворюється, але воно далеко не повне. Недавно ще раз перечитав Екклезіаста і знову дивувався про цю велику книгу. І тепер є слово подяки тому, хто її склав, хто її до нас зберіг. Не претендуючи на повноту збагнення цієї книги, хочеться просто сказати це слово подяки.
Правду говорять про печаль в книзі Екклезіаста, є печаль. Але це не печаль царського синка, пересиченого владою і предметами розкоші, в яких він змалку не знав відмови. Це не печаль людини, яка якось раптом виявила, що не вічно їй насолоджуватися життям на землі. Екклезіастова печаль особлива, досить схожа на ту, що аскети називають печаль по Бозі, покаянна печаль.
Ось що спостерігає проповідник: «Бог створив людину праведною, та люди вигадок усяких шукають » (Еккл. 7:29). Тобто спочатку людина була праведна, а потім відбулося гріхопадіння. Гріховні помисли стали настільки привабливими для людей, настільки обплутали нас, що «немає людини праведної на землі, що робила б добро й не грішила» (Еккл. 7: 20).
Ми так чи інакше примножуємо зло. Але відплата за зло неминуча, хоча і не завжди наступає миттєво ( Еккл. 8:11). «Затримка» відплати стає для грішної душі стимулом до нових падінь.
Це страшно, але якщо устрашитися гріхів, убоятися Бога (страх Божий вважається за ознаку покаяння), то все може змінитися до кращого, «бо богобоязний втече від усього того» (Еккл. 7:18).
Людина, що боїться Бога, не почне рити яму іншому, вона знає, що сама в неї потрапить (Еккл. 10:8). Навпаки, вона допомагатиме людям, не вдаючись до розрахунків про те, чи заслуговують вони на цю допомогу: вона пустить хліб – плисти по воді (Еккл. 11:1). Потрібно робити добро зараз, в пеклі вже нічого не зміниш, нічого не поробиш (Еккл. 9:10). Поспішимо робити добро, адже ми не знаємо, коли прийде смерть. Пам’ятатимемо про смерть, і це навчить нас чесноті.
Ми бачимо, що в проповіді Екклезіаста є покаянні відчуття: страх Божий і печаль по Бозі. Є і пам’ять смертна.
А саме покаяння? Присутнє: «Смуток кращий від сміху, бо при обличчі сумнім добре серце» (Еккл. 7:3). Ось цей покаянний смуток та печаль серця, зводять Екклезіаста до мудрості. Екклезіаст упокорює свою душу, він розуміє, що навіть привілейований соціальний статус не дає йому найголовнішого.
Не можна сказати, що Екклезіасту просто упокорювати свою душу. Він б’ється за смиренномудрість. Він наполегливо спонукає себе зрозуміти, що він всього лише людина і помре так само, як всі люди, як всі живі істоти, – як тварини, якщо вже говорити за великим рахунком. Екклезіаст в цьому випадку немов прирівнює себе до тварини (Еккл. 3:19).
Потрібно сказати, Екклезіаст не відчуває себе володарем мудрості, він питає: «Бо хто знає, що добре людині в житті?» (Еккл. 6:12). Він прагне придбати мудрість, але мудрість віддаляється від нього (Еккл. 7:23). Чому це?
Мудрість не річ, її в кишеню не покладеш, у будь-який момент з кишені не дістанеш. Ми знаємо, що Соломон просив у Бога єдине – мудрості. Він отримав її, благодатну мудрість, і з нею все інше приклалося. А в Екклезіасті що ми бачимо? У Екклезіасті мудрість – це дар Божий; людина мудрості не господар, але вона дошукується її – через смирення. У цьому суть книги, це шукання мудрості особисто в дусі святого царя Соломона.
Все, що у Екклезіаста приймають за песимізм, – це швидше духовна вправа. Кажучи конкретніше, вправа в смиренномудрості. Вона підсумована в самому кінці книги: «Бога бійся, й чини Його заповіді, бо належить це кожній людині! Бо Бог приведе кожну справу на суд, і все потаємне, чи добре воно, чи лихе» (Еккл. 12:13, 14).
Я процитував останні рядки книги. І це не якийсь оптимістичний фінал, який покликаний компенсувати попередній песимізм. Тут, мабуть, інше. Що? Духовна вправа дає свої плоди. За печаллю по Бозі слідує радість по Бозі. За скорботою серця слідує прощення гріхів (очищення від гріхів). Той хто упокорив свою душу зводиться Богом на таку духовну висоту, на яку ніякий царський статус не зведе.
Наскільки важливо упокорювати свою душу? Преподобний Іоанн Лествічник помічав, що подвижники його часу несуть великі праці-подвиги, але не мають рясної благодаті їх попередників, тому що не мають їх упокорювання. Бог дає благодать не стільки за самі праці, скільки за смирення тих хто через праці усвідомлює свою духовну неміч. І тому старання Екклезіаста змиритися перед Богом дуже значущі для всіх часів, для нашого часу теж.
Досить непростий шлях проходить Екклезіаст. Його жива думка в книзі представлена у всій своїй примхливій течії, він бореться за можливість наповнити своє життя вічним сенсом, очистити його від світської метушні. Через упокорювання перед Богом, Екклезіаст наближається до мудрого збагнення суті всього того що відбувається, наближається до мети всього людського життя.
Диякон Павел Сержантов
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2013, №6
