Камені, що говорять, – це метафора чи реальність? Як бути християнинові, коли кам’яніє він сам? Коли і як молитися?
Роздумує ігумен Сава (Мажуко).
Розповідають, що коли великий святий і проповідник стародавньої Англії Беда осліпнув, до нього приставили хлопчика-поводиря, не дуже дбайливого, який дозволяв собі обманювати старця, щоб ухилитися від послуху.
Ось одного разу йдуть сліпець і хлопчик по дорозі, і хлопчині захотілося відпочити, він і говорить старцеві, що навколо зібрався натовп: люди стоять і чекають його проповідницького слова.
Високоповажний Беда пожвавився і почав натхненну проповідь, на яку тільки і здатне палке серце боголюбця. Він говорив гаряче і довго, і сонце вже зайшло, і землю обкутав смерковий холод, і переляканий поводир зі сльозами умовляв святого закінчити своє слово, тому що нікого вже немає, всі пішли. І ось великий старець замовк, і серед нічної тиші камені проспівали йому у відповідь гучне «Амінь».
Є чудовий вірш Якова Полонського, написаний на цей сюжет, воно дуже подобається дітям, і я сам прочитав його ще школярем і був вражений дивом співаючих каменів.
Бездушний крижаний камінь, який зберігає в собі холод навіть в найжаркіший день, раптом зігрівається словом старця, тане при голосі боголюбця, не в змозі утримати в собі молитовну відповідь.
Простіше розговорити камінь, ніж розбудити серце. Легко бути каменем, ніж людиною. Камені так рідко олюднюються, але люди часто кам’яніють. Наші серця замерзають до найглибшого «Скам’янілого невідчуття», і щоб повернути їм колишнє тепло потрібна велика праця, якщо не диво.
Як з нами таке трапляється – у кожного своя історія. Але ми – християни, нехай навіть і з нечутливими серцями, зі скам’яніннями усередині, але якось з цим потрібно жити, і якось з цим потрібно молитися.
Молитва – найважча праця. Це відомо кожному, хто навчався молитися. Люди частіше моляться, коли трапиться біда. У стражданнях все наше єство починає кричати Богові. Горе гонить людей в церкву, кидає на коліна перед Богом, всі відчуття і помисли збирає в одному молитовному пориві.
Це особливий досвід. Вкрай рідкісний, і тому багатьом людям не зрозуміло: як можна молитися постійно, з регулярністю і особливим правилом? Як можна вимагати від серця захоплення на години та хвилини? Чи не лицемірство все це? Чи не вимагає церква від нас неможливого?
Молитва регулярна і правильна – це заповідь апостольська, дана з досвіду, і звернена до досвіду, а не теорії. Захоплення приходять і відходять, а світ, який стогне під тягарем зла, вимагає наших молитов, нашого маленького молитовного зусилля, кожного з нас.
Але як можна молитися, коли серце мовчить, не відповідає цей старий холодний камінь, не прокидається навіть від слів полум’яних боголюбців? Це складне запитання, і, здається, нічого з цим не поробиш. Або ж все-таки, щось можна зробити?
Є один старовинний спосіб «оживлення каменів». Це молитва за іншого. Немає такого холодного серця, яке б хоч би трохи не відтануло, коли молишся за ближнього. Можливо своє молитовне правило я і прочитаю сухо і формально, навіть швидше вичитаю, як важливий, гарний, старовинний, але чужий текст, що так і не став сьогодні моїм.
Це я молився за себе, але мені-то вже що? Але ви лягли спати, і вам не спиться. Уривки фраз, думок і образів блукають в пам’яті, бродять в свідомості, як бродить молоде вино.
Пригадайте по іменах ваших близьких, рідних, друзів, живих і покійних і за кожного з них, не за себе, а за цих чудових і нещасних людей, зітхніть перед Богом. Своїми словами, своїми проханнями, особистим співчуттям помоліться за них.
Поговоріть з Богом як з Отцем. Скажіть Йому самі, що ви хочете сказати, навіть якщо ви образилися на Нього – йому можна говорити і це. Адже молитва — це не медитація, не змінений стан свідомості або занурення в спокій і рівновагу.
Ти говориш з Богом, так стань і підпережися, як чоловік (Іов 38:2). Це ми і називаємо молитвою. Така робота не несе спокій. Адже ти стоїш перед Богом. Ти перед Його очима, кожна мить твого життя, тому і заповідали апостоли молитися завжди, завжди предстояти перед Богом, бути готовим відповісти Йому.
І ця вправа поступово переросте у звичку, стане необхідним правилом, без якого ніяк не можна. І коли ви йдете по місту, їдете в машині, сидите в кафе, дивитеся новини – моліться за тих, кого бачите – тільки так ми і можемо дивитися на цей світ – молячись за нього.
Тільки так християнинові і слід дивитися новини, читати газети. Скільки навколо хворих людей, нещасних і голодних дітей, скільки воєн і лих! Ми не можемо допомогти всім засобами, але принести за них молитовне зітхання в наших силах.
Йдете повз лікарню – помоліться за тих, хто страждає, бачите діток – благословіть їх молитовно про себе. Політик, що заплутався, або простувата дівчина, яка повірила, що вона зірка , – помоліться за них, їм це потрібно. Нам всім це потрібно. Примушуючи себе до такої молитви, ми дійсно зможемо розбудити своє серце, освятити кожну думку.
«Важко кожній думці, яка не виллється, не перетвориться в молитву» . Так писав святий Іустин (Попович). Думка без молитви важка. Вона стелиться по землі, вона задихається від власної огрядності. Вона кам’яніє і саме серце заражає нечутливістю навіть до власного життя.
У Іоанна Ільїна є чудова книга «Співаюче серце». Це велично. Це чудово. Коли є серце, тоді є і спів. Співаюче серце – це гарно і це нормально.
Але справжнє диво там, де співають камені. Всупереч природі, наперекір всім вердиктам і вирокам – ожиле людське серце починає співати, тому що Сам Бог Милосердя дає голос цьому каменю.
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2013, №3