Дивлячись на Хрест Спасителя, ми згадуємо про покликання християнина нести свій особистий хрест, про покликання кожного до подвигу. Проте об’єктивно сьогодні мало хто здатний наслідувати подвижницьке життя наших благочестивих предків. Але християнство без подвижництва неможливе.
Яким же тоді може бути подвиг сучасних християн?
Про це розмірковує ігумен Нектарій (Морозов).
Про листя і плоди
Звернувшись до аскетичної традиції Православної Церкви, ми побачимо, що зазвичай під подвигом розумілися, приміром, проведення ночі в молитві, піст більш суворіший, ніж зазвичай, столпництво, відлюдництво, перебування в безмовності, в затворі, носіння вериг або волосяниці, странництво або юродство заради Христа.
Але все-таки, за словом одного святого отця, ці подвиги – лише зовнішня праця, і вона є листям, а плодом стає те, що в результаті цього подвигу повинно народитися в душі людини, – чеснота.
Якщо ж цього не відбувається, то, значить, подвиг здійснюється безрозсудно та справжнього плоду не приносить. А це у свою чергу призводить до думки про те, що є якийсь інший вид християнського подвигу, важливіший, – подвиг внутрішній, – та боротьба за вірність Богу, яка відбувається в серці кожного з нас.
Ніде в Євангелії не говориться про те, що абсолютно невід’ємною частиною життя християнина мають бути ось ті зовнішні подвижницькі праці, про які сказано вище. Є така загальна біда – схильність вставати на шлях формалізації, тому що він простіший.
Ми сьогодні можемо бачити, як людина, приходячи до Церкви та прочитавши або почувши про подвижницьке життя святих отців древності, намагається на себе це приміряти: строго поститися, молитися ночами, мовчати в якісь дні.
Але можна також спостерігати, що з такими сучасними подвижниками найчастіше відбувається наступне: або через певний час вони переконуються, що у них немає на це сил, і якось надриваються, впадають в смуток, не знаючи, що їм робити далі, або навпаки – починають радіти досягнутим «результатам», марнославитися, гордитися, не розуміючи, що насправді подвиг повинен вести до смирення. Але це рідше, частіше все ж людині доводиться просто стикатися зі своєю неміччю.
Чим це зумовлено? Людський організм підпадає під вплив того середовища, в якому ми живемо, і якщо порівняти фізичну міць та стан здоров’я сучасної людини і подвижника з єгипетської пустелі, що жив півтори тисячі років тому, то ми побачимо, що це – дві абсолютно різні людини.
Ми отруєні та ослаблені усім, чим тільки можна, і це – факт. І тому коли людина намагається йти шляхом зовнішнього подвигу, вона дуже швидко дізнається, що до багато чого просто не здатна.
Дивитися, звичайно, потрібно в корінь, тобто – в Євангеліє, адже саме з нього можна дізнатися, в чому полягає подвиг християнського життя. У тому, щоб опиратися злому, коли дуже хочеться не опиратися, щоб не допускати нечистих та недобрих думок, щоб змиритися з волею Божою, коли у відповідь на наші гарячі прохання та навіть іноді вимоги ми не отримуємо того що просимо.
Власне кажучи, найголовніший подвиг в житті християнина – це довіра Богу і здатність не просто змиритися з волею Божою під впливом обставин, а прийняти її серцем та дякувати за усе, що Бог в житті дає. Більшого подвигу не існує.
Шлях до смирення та довіри
Може скластися враження, що наші пращури були у вигіднішому положенні в порівнянні з нами, тому що мали можливість нести великі праці заради Христа. І так, і ні.
У преподобного Ісаака Сирина є така думка: якщо ти маєш праці, але не маєш смирення, то праці тебе не врятують. Якщо ж ти не маєш праць, але маєш смирення, то воно тебе врятує. Просто найчастіше без зусиль неможливо до смирення прийти, тому що коли людина починає працювати у виконанні заповідей Христових, вона бачить, наскільки у неї нічого не виходить, і під впливом цього самовідчуття вона поступово приходить до смирення. Гордовитий і не бажаючий упокоритися – впаде в смуток, а прагнучий упокоритися через досвідчене пізнання своєї немочі упокориться і цим наблизиться до Бога.
Який же шлях до довіри? Коли Господь йшов по бурхливих водах Галілейського озера до Своїх учнів, що пливли в човні, Він повелів апостолу Петру піти до Нього назустріч, повелів – у відповідь на готовність апостола зробити це. І Петро вступив на воду і пішов по ній, не боячись потонути. Ось який був його шлях до цієї довіри?
Він до цієї миті встиг якоюсь мірою впізнати Христа, хоч і не цілком, але навіть таке недосконале пізнання зумовило для апостола Петра цю готовність йти по воді і чинити те, що здавалося абсолютно неможливим і тому по-справжньому страшним.
Старець Паїсій Афонський розповідає, що коли він в ранньому дитинстві почав духовно працювати – багато проводити часу в молитві, віддалившись з будинку, поститися, один освічений студент на прохання його батьків, що розхвилювалися, одного дня став йому доводити, що Бога немає і що Христос насправді – просто історична особа.
Студент не переконав хлопчика, але посіяв в його серці страшне сім’я сумніву. І майбутній старець Паїсій із сльозами та скорботою змолився: «Господи, якщо Ти є насправді, доведи мені, щоб цей сумнів пішов з мого серця» – і по-дитячому вважав, що цей доказ повинен прийти, раз він йому потрібний. Але не було ніякої відповіді на його молитву.
Врешті-решт він сказав собі: «А що ж, навіть якщо Христос – усього лише людина, невже я знаю хоч би когось на землі, хто був би такий, який Він? Невже я знаю когось кращого за Нього? І невже усе це не є для мене основою, щоб я присвятив своє життя Йому?».
У ту саму мить хлопчик побачив перед собою Христа, Який сказав: «Арсеній (його тоді звали Арсеній), Я є воскресіння і життя, віруючий в Мене, якщо і помре, оживе». З пам’яттю про цю зустріч він прожив до самої смерті, і саме ця зустріч, напевно, стала поворотною, найголовнішою.
Такий шлях до довіри Богу: розуміння, що ніколи нікого кращого за Христа на землі не було, а раз так, то не важливо, чи дасть Він мені те, чого я бажаю, чи ні, чи вчинить зі мною так, як я того бажаю, або вчинить так, як бажає Сам, адже ніколи на землі не було нікого, хто любив би мене більше, ніж Господь.
Але якщо, поглядаючи на щось, ми потім відводимо погляд убік, то скоро забуваємо те, що було перед нашими очима. Так влаштована людина. Тому потрібно постійно мати уявний погляд звернений на Бога, на Його справи, на Його участь в нашому житті, і тоді ось це живе почуття довіри до Бога в нас поглиблюватиметься та посилюватиметься. Інакше ми поступово переходитимемо до забуття, до невідчуття та до втрати довіри.
Доводиться чути, що іноді люди, зіткнувшись у своєму житті з якоюсь скорботою зовнішньою або внутрішньою, починають втрачати впевненість, що Бог їх дійсно любить, що Він безмежно милосердний. І абсолютно ясно, що вони вже не можуть йти істиним шляхом.
Є ключова відмінність між християнином і будь-якою іншою людиною. Нехристиянин живе у цьому світі і для цього світу, і лише тільки те, що відбувається тут розцінює як істотно важливе. Християнин ж живе для вічності, і по-справжньому важливе для нього те, що буде там. Ось це абсолютно чітка межа.
Якщо для людини важливе лише тутешнє, і саме цим тутешнім визначається, бажає або не бажає в бути з Богом, значить, вона – не християнин або ще не стала ним. І це не осуд цієї людини, а констатація факту.
Життя як сходження
Ще один тип християнського подвигу – подвиг мучеництва, який для древніх християн в умовах гонінь був щоденною страшною реальністю. Виникає природне запитання: наскільки сучасні християни готові понести такий подвиг?
Безумовно, ніхто з нас не може сказати, чи готовий він до подвигу мучеництва або ні, аж до тієї миті, як він опиниться зі своїми мучителями лицем до лиця. Проте впродовж усього життя серце кожної людини наповнюється певним змістом, який і обумовлює те рішення, яке вона приймає в критичний момент.
Ось ми бачимо двох розбійників на хресті, один з яких сповідує Христа Богом і просить згадати його в Царстві Небесному, а інший хулить Спасителя; бачимо святого мученика Вонифатія, який до прийняття мученицької смерті вів розпусне, абсолютно аморальне життя. Але підійшовши до моменту вибору, він виявився готовим вибрати швидше смерть, ніж зраду.
Значить, усе життя цих людей було наповнене скорботою, болем, покаянням перед Богом, яких більше ніхто, окрім Бога, не знав і не бачив. І в той ж час ми знаємо випадки, коли люди, що жили цілком благочестиво, доброчесно, відмовлялися від усього та зраджували і свою віру, і Бога.
Мучеництво – те, до чого людина повинна готуватися. Звичайно, неможливо підготуватися так, щоб переносити безболісно страждання та біль або не відчувати страху.
Проте можливо прийти до усвідомлення того, що важливіше та дорожче за Бога для нас немає нічого.І тоді в мить, коли, можливо, доведеться страждати, для нас страх і біль будуть менш страшні, ніж зрада. Ось найголовніший стан, до якого християнин повинен прийти, – до нездатності зрадити Бога. Але це – праця усього життя, це сходження.
Як слідувати цим шляхом? Коли ти, наприклад, дізнаєшся людину, зближуєшся з нею, тоді вона займає в твоєму житті певне місце. А коли дивишся на людину здалеку і навіть про неї не думаєш, яке місце знайдеться їй? Так само і стосовно Бога. Якщо в нашому житті присутнє постійне спілкування з Ним, прагнення до Нього і пізнавання Його, тоді Він стає для нас близьким та дорогим.
Згадаємо апостола Петра, який, втративши в якусь мить колишню рішучість померти за Христа і проявивши легкодухість, переживає такий жах, що потім виявляється готовий на будь-яку найстрашнішу та найтяжчу смерть, аби лише вже ніколи від Христа не відійти. Саме це потрібно, саме це головне: щоб Господь став найдорожчим за усе на світі.
Інна Стромілова
Джерело статті – “Православие и мир”
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2015, №11
