Чому розпадаються сім’ї? Можливо, не вистачає любові та вірності? Але ж цей брак теж наслідок чогось. Чому сьогодні стільки людей взагалі не можуть створити сім’ю, хоча і дуже бажають цього?
Над цими питаннями розмірковує ігумен Нектарій (Морозов).
В основі християнської ідеї шлюбу лежить те, що говорить про шлюбний союз чоловіка і жінки Господь: відбувається певне дивовижне таїнство, в результаті якого дві різні людини перетворюються на єдине ціле, – в єдину плоть та єдину душу.
У житті конкретних людей це таїнство реалізується завжди дуже по-різному, але, безумовно, без дії благодаті Божої цілком здійснитися це диво не може.
Сьогодні нам нав’язана абсолютно специфічна модель стосунків між чоловіком і жінкою: не шлюб, не любов, яка примушує людей бути один одному вірними, а партнерські взаємини. А що таке партнери? Поки вони можуть один по ставленню до одного виконувати якісь зобов’язання, між ними зберігається союз, але як тільки хтось з них виявляється нездібний на це – захворів, щось трапилося в житті, щось трапилося в душі – стосунки завершуються природним чином, тому що неповноцінний партнер вже і не партнер.
Любов ж припускає абсолютно інші взаємини. Але що таке любов, у тому числі і подружня, велика кількість дітей і молодих людей, а інколи навіть і дорослих сьогодні не знає.
Основи світогляду людини закладають, насамперед, звичайно, батьки, але також і шкільні вчителі, які сьогодні багато в чому здалися і капітулювали, університет, якісь інші соціальні інститути, нарешті, ЗМІ і інтернет. І все це в сукупності складає собою якусь величезну машину (пропагандистську, ідеологічну, та як завгодно її можна назвати), але ця машина якраз і формує наше світосприймання.
У суспільстві, звичайно, завжди є відсоток людей, які схильні серйозно сприймати те, що їм пропонується як якась модель або зразок для наслідування, і є люди, які схильні це висміювати. І відсоток тих і інших достатньо постійний, як мені здається.
Криза любові
До мене за пастирською порадою приходить безліч людей, у тому числі і сімейних, і за багато років мого служіння в священницькому сані, я зрозумів, що процес руйнування йде не тільки в колі сімейного життя людей, але взагалі суспільному, церковному, чернечому житті – тобто скрізь. Головна причина цього – страшна криза любові, втрата в значній мірі здібності до самопожертви, а любов без самопожертви неможлива.
Любов завжди зв’язана з тим, що ти віддаєш, причому віддаєш не якоюсь мірою. Є такий святоотцівський вираз: «Бог не мірою дає Духу». Тобто Бог дає Свою благодать в необмеженій кількості, тому що безмірно любить нас. І любов людська все-таки теж повинна прагнути уподібнитися любові Божественній.
Коли людина любить, вона готова віддавати – і не трішки, не якусь частину, а усе. А на це люди, що звикли весь час споживати, виявляються нездібні. Сходяться разом дві людини, і одна від одної чогось вимагають, чогось очікують. Одна не дає і очікує, і інша не дає і очікує. Людина пристосувалася до того, щоб споживати, але ніяк не змириться з тим, що її споживають. І тоді відбувається розпад замість єднання.
Сучасна людина має не те щоб відчуття, ненавчені в міркуванні добра та зла, – вона має взагалі ненавчені відчуття, не має культури відчуттів і, знову-таки не знаючи, що таке любов, приймає за неї якісь абсолютно інші емоції: від самих низовинних пристрастей до елементарного захоплення.
Під впливом таких помилкових мотивів люди одружуються, не вивчивши один одного, не вдивившись, не зрозумівши, хто з ними поряд. І тільки потім починають бачити, що абсолютно чужі один одному по своїх стремліннях, по внутрішньому життю, по суті.
Архімандрит Іоанн (Крестьянкин) більшості своїх чад не давав благословення на шлюб, якщо їх стосункам ще не виповнилося 3 років. Це може здатися жорстоким, але такий же приблизно термін потрібний, щоб людина випробувала твердість свого бажання прийняти чернецтво. Просто за 3 роки проходить декілька циклів: і зачарованість, і розчарування, і справжнє пізнавання один одного, тобто вже стійке, серйозне та зріле ставлення.
Те, про що я кажу, це принципово інше, ніж так званий «пробний шлюб», в основі якого лежить недовіра. Це обман замість шлюбу, тому що люди вже живуть разом, але при цьому залишають собі шлях до відступу, показуючи: ти ще не став для мене «своїм», я тебе перевіряю. Не знаю випадку, щоб це виправдалося.
Живе життя нічим не заміниш, і якщо люди, що люблять один одного, не живуть разом і не здійснюють того, що не повинно до шлюбу, то це абсолютно не означає, що у них не може бути загального життя. Загального у ставленні до того, що відбувається, у ставленні до близьких, друзів, до певних явищ навколишнього світу. І в цьому загальному житті все перевіряється, все виявляється.
Але для цього необхідне те, що називається внутрішньою зрілістю. Тобто людина повинна зрозуміти, хто вона і чого вона бажає, до чого прагне, які речі для неї є найважливішими, а від яких вона може відмовитися.
Щоб не прийняти одне відчуття за інше, звичайно, потрібна молитва, причому не формальна, а абсолютно жива, коли людина просить Бога дати їй ту ясність, яка необхідна, і при цьому по-справжньому готова волю Божу прийняти. Господь таку молитву не залишить без відповіді і допоможе по Своїй милості, благодаті відокремити пристрасть від справжнього відчуття, того, що здається, від того, що дійсно існує.
Пошук сенсу
Крім того, є ще такий важливий момент: коли дві людини знаходяться поряд, вони можуть один одному надокучити. В принципі цього відбуватися не повинно, тому що коли дві людини один одного люблять, вони постійно один в одному відкривають все нову і нову глибину, адже людське серце – це бездонний простір.
Проте, якщо людина не живе серйозно, глибоко, не рухається вперед, то відбувається особиста деградація. Вона-то і народжує нудьгу, тугу, коли люди один в одному вже не можуть знайти глибокого змісту. Тоді починаються подружні зради, захоплення тим, що допомагає забутися, наприклад, спиртними напоями після роботи, комп’ютерними іграми. Досить велика кількість сімей руйнуються, маючи своїм фоном ці речі. Це прикмета нашого часу, це ознака в серці людини порожнечі, яка дзвенить.
Хвора сучасна людина, хвора сім’я і хворе суспільство глибокою безцільністю існування. Адже базовою потребою людини є потреба в сенсі – можна в цьому на сто відсотків погоджуватися з чудовим психологом Віктором Франклом. Він може бути недосконалим, неправильно зрозумілим, але, принаймні, спочатку має бути присутнім пошук сенсу. Інакше людина все більше і більше спадає до тваринного життя, яке і не припускає стійкості сімейного союзу.
Звичайно, досконалим сенсом є рух людини до Бога, тому що все інше не витримує випробування смертю. Якщо людина є християнином або християнкою в справжньому сенсі цього слова, тоді, звичайно, і сімейне життя для неї – інший вимір. Воно сприймається і як загальна справа, і як подвиг, зокрема, подвиг терпіння, тому що один одного інколи потрібно терпіти.
Але в той же час, християнське розуміння шлюбу відкриває абсолютно нові грані радості сімейного життя – не обідняє його, як здається комусь, а навпаки, робить набагато багатшим. Коли людина починає собою жертвувати, починає віддавати, і коли цей процес носить не односторонній, а двосторонній характер, то люди досягають такої дивовижної близькості та єднання, що це саме по собі вже стає джерелом радості для людини.
У такій сім’ї люди дійсно абсолютно спокійно переживають зовнішні незгоди, неприємності, навіть позбавлення найнеобхідніших їм речей та предметів. І, до речі, – народжувати дітей теж не бояться, хоча живуть всі в тій же державі, де сім’я соціально не захищена. Так, бувають сім’ї, яким Господь чомусь не дає дітей, і напевно з часом роз’ясниться, чому. Але якщо Господь дає, а чоловік і дружина самі від цього відмовляються, то це сім’ю руйнує.
У мене перед очима безліч прикладів, коли шлюб у людей розпався, тому що вони спочатку хотіли дітей пізніше, потім відбулася незапланована вагітність, і вирішено було її перервати, потім знову від дітей утримувалися, не утримуючись від усього іншого. Ось це все між подружжям породжує розділення, а потім далі і далі їх один від одного віддаляє. Не говорячи вже про те, що смерть дитини, що не народилася, – це, безумовно, така тріщина у фундаменті сім’ї, яку важко чимось виправити.
Розтиснути руки
Відсутність у людини навику розрізнення відчуттів, розуміння себе і того, що відбувається у власному серці, відсутність поглиблення в себе самого веде, як не дивно, і до того, що безліч людей дуже хочуть знайти свою другу половину і створити сім’ю, але у них це катастрофічно не виходить.
Чому ж пошук людиною людини, на неї схожої і їй близької, виявляється таким скрутним? Тому що люди дуже роз’єднані в тому середовищі, в якому навчаються, працюють, а сполучає їх і, так би мовити, рятує від цього відокремлення якраз те, що серйозних стосунків часто не породжує.
Пішла масштабність із загального життя, пішла серйозність взаємин людей в принципі, пішла, як би ми сказали, ідеологічна основа з-під всього цього, а інша не прийшла їй на зміну, і все якось дуже дрібним стало. І людина, яка бажає серйозно чогось, раптом бачить, що навколо неї зав’язується та руйнується маса самих різних взаємин на день, на тиждень, на місяць, і від всього цього вона приходить в жах, не уявляючи, де ж їй знайти того, кого вона шукає. А, можливо, десь так само її потенційна друга половина в такому ж стані теж шукає і знайти не може.
Але є Промисл Божий, з якого не вилучене життя та доля жодної людини. І якщо ми віддаємося волі Божій, якщо ми є цілком відкритими для дії Бога стосовно нас, то Господь наше життя влаштує. Проте ми дуже часто Богу чинимо опір.
Дуже важко щось дати людині, у якої стиснуті руки. Господь, можливо, їй багато разів протягував Своє благо, а вона не змогла це узяти, тому що настільки була зосереджена на власному уявленні про своє щастя, що навіть не побачила цю протягнуту правицю.
Окрема проблема – це просто якийсь синдром, коли людина зациклюється на тому, що хоче одружитися. У неї ніби якесь табло постійно висвічується: «Хочу заміж» або «Хочу одружитися». І це бажання від неї усіх відлякує, тому що воно не має бути первинне. Коли хтось вже заздалегідь розглядає іншу людину як потенційного чоловіка або дружину, не тому, що вона так ось впевнена в її чудових якостях, а тому що їй потрібний чоловік або потрібна дружина – то виявляється, що ця інша людина всього лише другорядну роль виконує. А нікому не хочеться бути другорядним.
Проте, буває і так, що зустрічаються люди, які хочуть одружитися з відчуття самоти, і їх спілкування спочатку починається на цій основі, а потім між ними народжується щось серйозніше, глибоке, і вони дійсно здатні один одного полюбити і любити все життя. Але це якраз прояв якоїсь міри зрілості та здатності людини любити та полюбити.
Коли людина живе життям в Бозі, коли Він на першому місці, тоді Господь Сам стає вчителем любові, і плоди цього можуть бути просто дивовижними, зокрема, в житті сімейному.
Записала Інна Стромілова
Повний зміст статті + відео – Православие и мир
Переклад українською – газета “Волинь Православна”
