Чернецтво, як і саме християнство, зародилося на Сході. Воно швидко розповсюдилося від преподобного Антонія Великого в Єгипті на схід: до Палестини, Сирії, а звідти – до Вірменії та Месопотамію, а також на захід – до Італії, Галії і далі до західних островів. Хто ж були ті люди, які принесли чернецтво на захід?
У 336-337 роках єгиптянин святитель Афанасій Великий був відправлений на вигнання до Тріра, що нині знаходиться на території Німеччини. Там він, можливо, і написав житіє Антонія Великого на прохання західних ченців, яким він присвятив свою працю. У будь-якому випадку, версія цього житія була перекладена на латинь близько 380 року та вплинула на розвиток чернечого життя на Заході. Важливо, що житіє було прочитане пізніше і на шотландському острові Айона – недаремно преподобні Антоній Великий та Павел Фівейський зображені на декількох ірландських «високих хрестах».
Приблизно в той же час святий Мартін Турський (біля 315 – 397) заснував перший монастир в Галії неподалік від Пуатьє, а пізніше – ряд інших обителей, і перш за все в Мармутьє («монастир Мартіна») поряд з Туром. Один з учнів святого Мартіна – святий Віктріций, єпископ Руанський, – відвідував Британію близько 396 року. У Руані в кінці IV століття вже був монастир, і святий Віктріций, можливо, запозичив устав для своїх ченців з Тріра. Є великі підстави вірити тому, що римо-британець святитель Нініан (біля 360 – 432) заснував чернечу общину на острові Уітхорн колишнього шотландського графства Уігтауншир (нині графство Дамфріс і Галлоуей) в 394 році, а також інші обителі, за прикладом монастирів святого Мартіна.
Чималий внесок у формування західного чернецтва зробив ще один чернець в Галії. Святий Іоанн Кассіан багато років вів чернече життя у Віфлеємі та Єгипті, був добре знайомий з життям та вченням отців-пустельників. Близько 415 року він заснував чоловічий та жіночий монастирі в Марселі. У своїх «Постановах» Іоанн Кассіан описує традиції чернечого життя та розбирає вісім головних пороків; у «Співбесідах» подвижник виклав бесіди з єгипетськими отцями-пустельниками. Його праці про чернече життя пізніше були прочитані на Британських островах, особливо святими Колумбою та Колумбаном.
Сучасник преподобного Іоанна Кассіана святий Гонорат (біля 350 – 429) заснував монастир на одному з найбільших Лерінських островів (сьогодні він носить назву Сент-Онора – на честь святого), поблизу міста Канни на півдні нинішньої Франції. Тут він і поселився близько 410 року, після паломництва до Риму та Греції. Там також став ченцем святитель Луп Труаський, якому належало в 429 році разом зі святим Германом Оксеррським звершити поїздку до Британії. Святий Герман знаходився під чималим впливом гальського чернецтва. Цілком ймовірно, що якийсь час в Лерінському монастирі прожив і святий Патрік, майбутній апостол ірландців.
Святий Патрік заснував декілька чернечих общин в Ірландії в другій половині V століття. Потім наступила епоха формування схожих монастирів в Уельсі та Корнуоллі. Пізніше, в 563 році, преподобний Колумба (біля 521 – 597) і його учні з Ірландії висадилися на острові Айона та принесли ірландське чернецтво до Шотландії.
Стара ірландська літанія святих згадує сім єгипетських ченців, похованих в «Dysert Ulaidh» на західному побережжі Ірландії. У житії святителя Іоанна Милостивого ми читаємо про одного аристократа з Олександрії, який близько 600 року звершив подорож до Британії. Є навіть таке припущення, що ірландські кельтські «колесовидні» хрести беруть свій початок з Єгипту.
ПРАКТИКИ
Ірландські спільножитні монастирі (кіновії) нагадували поселення першовідкривачів на тільки що виявлених територіях. Вони складалися з безлічі окремих келій, кожна з яких була житлом одного або декількох ченців. Келії будувалися з дерева, а іноді – з каменя. З каменя часто будувалися так звані «келії-вулики» – круглі, овальні або трикутні за формою; вони найчастіше споруджувалися з плоского каменя без вапняного розчину, а дах утворювався поступовим з’єднанням стін. Поряд з деякими келіями будувалися крихітні каплиці.
До цього дня такі келії та каплиці можна бачити на острові Скелліг-Майкл на південному заході від побережжя Ірландії. Групи таких келій, які були обнесені стінами або укріпленнями, збереглися на ряді островів на захід від Ірландії, а також в шотландському районі Хайленд і на островах Шотландії. Всі вони дозволяють нам хоч би частково зрозуміти життя стародавніх ірландських ченців. На острові Айона ігумен жив в окремому будиночку на невеликому пагорбі. Окрім келій ченців, чернече місто також включало одну або декілька каплиць – дуже скромних як за своєю конструкцією, так і за розмірами, – кухню, трапезну, будинки для паломників та майстерні. Монастирі були оточені валом та ровом для захисту від нападів. В цілому обителі досить нагадували чернечі колонії в пустелях Єгипту.
Але все таки ірландські ченці, що жили у всіх країнах північно-західної Європи, вважали відлюдне життя анахоретів за досконаліше, ніж в спільножитніх монастирях, тому вони завжди прагнули віддалятися в пустельні місця. З іншого боку, іноді ченці, що прожили певний час пустельниками, поверталися до братії своєї обителі. Але немало було саме таких ірландських аскетів, які починали своє чернече життя відлюдниками та трудилися так все життя, ніколи не стаючи членами чернечої общини.
Ірландці, як і подвижники Єгипту, Палестини та Сірії, завжди робили особливий акцент на умертвіння плоті. Кількість та якість їжі скорочувалася до мінімуму. Час сну теж обмежувався. У маленьких каплицях співалися або читалися довгі служби. Аскетичні практики включали пости, бдіння, носіння вериг та інших знарядь особливих епітимій – все те, що особливо любили відлюдники Нітрійської та інших пустель Єгипту. Хоча кельтське чернецтво було в основному спільножитнє (за прикладом монастирів святого Пахомія), в своїй зовнішній формі, що відображала його живий дух, воно було в значній мірі анахоретським.
Як і в Ірландії, в чернечих поселеннях Бретані, Уельсу та Шотландії практикувалися наступні форми молитви: читання псалмів із зовнішніми формами поклоніння та покаяння – земними поклонами, колінопреклоніннями, стоянням з розведеннями убік руками у вигляді хреста («хресні бдіння»). Схожим епітимії, які покладали самі на себе пустельники Єгипту та Палестини, було стояння в морі, джерелі або ставку впродовж декількох годин з читанням Псалтирі або інших молитов (яскраві приклади можна побачити в житіях святителя Давида Валлійського та англійця святителя Кутберта Ліндісфарнського). Що ж до земних поклонів, в тексті VIII століття – уставі чернечого руху кульдів – говориться, що братії належало робити не більше 200 земних поклонів в день. Проте є свідоцтво, що один подвижник-анахорет з Клонарда (Ірландія), муж великої чесноти, здійснював 700 земних поклонів в день.
Їжа ірландських та інших кельтських подвижників-ченців складалася з овочів, хліба, яєць та іноді риби. Пили тільки молоко або воду. Старанні в аскетичному житті могли повністю утримуватися від їжі декілька днів. У холодному сирому кліматі Ірландії така виснага плоті вимагала героїчного терпіння.
Тим відлюдникам та анахоретам, які вважали за краще жити поодинці на острівцях або в печерах материкової частини країни, доводилося задовольнятися ще більш мізернішою їжею, ніж в братських общинах монастирів. Піст теж був однією з найважливіших складових аскези. З житій багатьох кельтських святих, наприклад Самсона Дольського та Колумби Айонського, ми дізнаємося, що вони здобували безперестанну молитву і під час молитви преображалися та навколо них сяяло Божественне світло.
Паралелі можна побачити і в інших практиках. Так, деякі ірландські духовні отці наставляли не тільки ченців, але й мирян. «Другом душі» («anamchara») називався наставник, що допомагав у всіх труднощах духовного життя, а «мудрий друг душі» був той, хто здобував смирення. Ці духовні керівники використовували пенітенціарії, що встановлювали норму покарань (епітимій) за ті або інші гріхи.
Достовірно відомо, що аж до XI сторіччя трудилися «дуже багато мужів, що зачинилися в одиночних келіях, в різних місцях землі ірландців», які, за свідченням біографа Маргарити Шотландської на ім’я Тургот, «вели рівноангельске життя на землі», були всіма шановані, та яких відвідувала сама королева.
Проте, на жаль, після Маргарити, що вийшла заміж за короля Малкольма III в 1068 – 1069 роки, чернече життя в православній його традиції вичерпалося, і на його місце прийшов римо-католицизм, насильно введений норманнами.
У всіх кельтських країнах збереглися географічні назви, що нагадують нам про незліченну кількість цих відлюдників та мандруючих святих. Напівлегендарні житія цих святих були записані набагато пізніше римо-католицькими хроністами – зазвичай за основу бралися справжні події життя угодників, хоча досить часто це неможливо встановити.
У ЄВРОПІ
Ірландські та інші кельтські подвижники підтримували тісні контакти з Церквою континентальної Європи – особливо з Церквою спорідненої ним Арморіки (пізніше названою Бретанню), з Галією, а також північною Іспанією. Тут починаючи з VI століття існувало поселення переселенців-бриттів, подібне до поселень в Бретані, зі своїми єпископами та церквами. До наших днів збереглися деякі географічні назви, що нагадують про їх присутність на цій землі.
За часів блаженного Ієронима бритти також подорожували до святинь Палестини, а деякі навіть відвідували отців-пустельників в Єгипті. Від блаженного Феодорита Киррського (V століття) ми дізнаємося, що «бритти» стікалися до місця духовного подвигу преподобного Симеона Стовпника. Дух відлюдників та анахоретів єгипетських пустель зберігся серед ірландських ченців і був перенесений ними з Ірландії в Галію, Швейцарію та Італію протягом VI і VII сторіч – в основному самими ірландцями.
Мабуть, найвідомішим з цих мандруючих ірландців був преподобний Колумбан (543-615), що народився в Ірландії, де він прийняв чернецтво в Бангорі, графство Даун. У 40 – річному віці він відправився проповідувати Євангеліє в інші країни. У супроводі 12 ченців він прибув в Галію близько 585 року, потім пройшов до Бургундії, де чернеча община була встановлена в Аннегре в нинішньому департаменті Верхня Сона. Тут була повна самота: невелика ділянка землі в лісистій долині, закритій скелястими горами.
Незабаром інший монастир був побудований в Люксеє – на руїнах римської фортеці. (примітно, що один з духовних наступників святого Колумбана і його учнів – святитель Фелікс Бургундець – пізніше заснував обитель теж на руїнах римської фортеці в Східній Англії.) Ченці – учні святого Колумбана – жили за дуже строгим чернечим правилом, що осоромлювало ченців місцевих франкських общин, що дотримувалися менш строгого уставу. Ігумен Колумбан, що все життя прагнув до повної самоти, до Швейцарії, а звідти – у Форарльберг в нинішній Австрії, узяв лише одного зі своїх ченців, на ім’я Гал. Тут, на східному березі Констанцського (нині Боденського) озера, вони побудували декілька хатин та каплицю.
Потім Колумбан пройшов пішки через Альпи до Італії, де заснував монастир в Боббіо. Незалежно від того, де він був, цей типовий кельтський чернець мав таке завзяття до відлюдницького життя, що навіть часто йшов і з маленьких чернечих поселень, коли в їх житті порушувався спокій. Все це нагадувало життя єгипетських ченців, що тікали углиб пустель з Нітрії, сподіваючись знайти повну самоту в далеких келіях, скитах або на горі Клаймакс. Колумбан бажав бути абсолютно один навіть на смертному одрі. Він залишив свою братію в Боббіо та віддалився в гірську печеру, де і помер в 615 році.
Як бачимо, чернечий ідеал та практика духовного життя досягли Британських островів через Гальську Церкву, паломників що подорожували через Схід, духовну літературу (житіє Антонія Великого та творіння Іоанна Кассіана), а також, можливо, через пілігримів, що мандрували зі сходу на захід, таких як сім єгипетських ченців, похованих в Ірландії.
Протоієрей Андрій Філліпс
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, №9
