Нам, людям, не можна бути самовпевненими. Одна з наших основних якостей — неміч. Замість «людини вмілої», «людини розумної» наука могла би нас назвати «людиною немічною». Навіть ті, від кого менш за все чекаєш тремтіння в колінах, часом слабшають і втрачають силу духу. Яскравий приклад — апостол Петро. Вольовий і сміливий, гарячий і поривчастий, цей апостол увійшов в історію не лише сповідуванням віри і проповіддю Благої вісті, але й зреченням у дворі архієрея.
Хтось не боїться вступити в рукопашну з двома чи трьома супротивниками, але кам’яніє від страху, почувши звук бормашини. Когось не лякають ані хвороби, ані бідність, але вигнання з батьківщини може звести його. Іншими словами, у нас є завжди хоч би одна больова точка, і дотик до неї для нас нестерпний. Тому перемога над собою завжди важила більше, ніж перемога над тисячами зовнішніх ворогів.
Петро — приклад людини, котра, подібно до Якова, відважується боротися з Ангелом, проте може злякатися собачого гавкання. Так тезка його — Петро Перший — здолав і Софію, і Карла, проте до смерті боявся тарганів. Ці «камені», — саме так перекладається ім’я Петро, — не боялися ударів молота, проте рівномірне падіння крапель води могло їх пробити наскрізь.
Вода, до речі, і виявила цю властивість душі апостола. Побачивши Христа, Який ходить по морю, Петро захотів так само по воді прийти до Нього. Почувши з вуст Господа: «Іди!», він пішов, але… злякався хвиль і вітру. Акафіст Іісусу Сладчайшому говорить про те, що всередині у Петра була на той час «буря помислів сумнівних». Душа збентежилась від напливу різних помислів, злякалась сама себе в цьому новому, несподіваному стані, і як наслідок — Петро почав тонути.
Щось подібне було й у дворі архієрея. До цього Кифа кидався з мечем на воїнів, які прийшли до Гефсиманії. Він навіть відтяв вухо одному з прибулих. Та ось у дворі біля вогнища, коли вляглося хвилювання у крові, коли Невинного вже було зв’язано і перемога зла ставала густою, немов хмара, Петро злякався жінки. Свого часу він був готовий битися з мечем у руках проти будь-якого чоловіка. Він говорив правду, стверджуючи, що готовий за Христом і до в’язниці, і на смерть іти. От тільки людина сама себе не знає, і хоробрий Петро виявився боягузом перед лицем служниці, яка причепилася до нього із запитаннями.
Чи хочу я кинути тінь на святого? Боронь Боже! Чи радію я з його немочі? Ні. Я оплакую в ньому себе і тебе, адже бачу в ньому зліпок з усього людства.
Писання не помилково і не випадково відкриває падіння праведних. Це не для того, щоб грішники виправдовували себе чужими гріхами. Це задля того, щоб на фоні найкращих людей світу, які, виявляється, також грішники, засяяв Єдиний Безгрішний, і ми могли на літургії співати «Єдин свят, Єдин Господь, Іісус Христос, в славу Бога Отця. Амінь».
Свій гріх Петро оплакував усе життя. А от чи оплакав я свої гріхи? Чи навчився у Петра покаянню? Адже і ми, коли грішимо, зрікаємося Господа. «Тобі Єдиному согрішив», — говорить Давид, бо гріх — це не порушення одного з моральних правил. Гріх — це діяльне зречення Творця, відмова Йому служити.
Звісно, Петро нам близький. Нам близьке його сповідування віри, і ним ми сподіваємося врятуватися. Нам близьке все те, що Петро написав у посланнях і що розповів усно, а за ним записав Марк. Але нам близьке і падіння Петра, його ганьба, його слабкість. Це й наша ганьба, бо ми не кращі за Кифу. Ми гірші за нього, просто про наші гріхи не відомо всьому світові, як відомо про зречення Петра.
Якщо ми торкнемося краєчком своєї душі до душі апостола, ми одразу заплачемо. Але сльози ці будуть солодкими. Це будуть сльози хоча б часткового покаяння. Це будуть сльози душі, яка відчула найголовніше.
“Волинь Православна” 2011, №12