Як тільки ми принесли нашу новонароджену дочку додому, її старші брати першими прибігали, щоб повідомити мене, що вона плаче або пхикає: «Мамо, ти декому потрібна. Малятко плаче». Або я присідала на хвилинку, чудово знаючи, що дитина починає прокидатися… «Мамо, ти мені потрібна!» Добре!
Я вже зрозуміла! І це не кажучи про те, що потреби новонародженої бліднуть порівняно з потребами двох маленьких хлоп’ят.
Комусь завжди потрібно перекусити, когось завжди потрібно перев’язати, дати іншу шкарпетку, обійняти, розповісти казку, поцілувати. Бували дні, коли мені здавалося, що день ніколи не завершиться, і монотонний стан, коли ти постійно «комусь потрібна», може дійсно зробити свою справу і позначатися негативно. Але раптом мене як громом вразило: їм потрібна Я. Не хтось ще. Не якась будь-яка інша людина в світі. Їм потрібна їх Мама.
Чим швидше я змогла прийняти той факт, що материнство означає, що я ніколи не встигаю, тим швидше я змогла знайти своє місце і знайти спокій в цій божевільній гонитві на цьому етапі свого життя. Тим швидше я змогла зрозуміти, що «мама» – це мій обов’язок, мій привілей та честь. І я готова бути там, де мене потребують, у будь-який час дня та ночі.
«Мама» – це означає, що я тільки-но вклала малятко спати після годування в 4 години ранку, а тут моєму трирічному синові приснилося жахіття. «Мама» – це означає, що я виживаю на каві і на тому, що не доїли діти. «Мама» – це означає, що ми з чоловіком не встигаємо нормально поговорити тижнями. «Мама» – це означає, що я ставлю їх потреби вище від своїх, навіть не задумавшись. «Мама» – це означає, що все моє тіло болить, а моє серце переповнене любов’ю.
Я впевнена, настане день, коли я нікому не буду потрібна. Мої діти розбіжаться хто куди і будуть поглинені своїм життям. А я сидітиму одна в якому-небудь будинку для літніх людей (текст написаний американкою, в Америці будинки для літніх людей – дуже хороші і проводити там старість – нормальна практика – примітка редактора) і спостерігати за тим, як в’яне моє тіло. І тоді я нікому не буду потрібна. Можливо, я навіть стану тягарем.
Звичайно ж, вони відвідуватимуть мене, але мої руки вже не будуть їх будинком. А мої поцілунки вже не будуть для них зціленням. І більше не буде маленьких черевичок, з яких потрібно витирати бруд. І не потрібно буде пристібати ремені в машині.
Я прочитаю сама для себе казку на ніч, сім разів підряд. І я більше не прагнутиму до перерв. Більше не буде рюкзаків, які потрібно пакувати та розпаковувати, коробок для обіду, які потрібно наповнювати. І я впевнена, що моє серце ридатиме, аби почути ці тоненькі голоси, які кличуть мене: «Мамо, ти декому потрібна!»
І тепер мені здаються прекрасними ці мирні годування в 4 години ранку в нашій маленькій затишній дитячій кімнаті. Ми сидимо у власному лавандовому гнізді на могутньому дубі. Ми дивимося, як тихо падає сніг, і як по рівному білому полотну біжить заєць. Тільки я і моя донечка, в сусідських будинках ще темно і тихо. Тільки ми сидимо і дивимося, як встає блідий місяць, а по стінах дитячої кімнати танцюють тіні. Я і вона – лише ми удвох чуємо, як вдалині ухає сова.
Ми притискаємося один до одного під ковдрою, і я вколисую її, щоб вона знову заснула. Вже 4 години ранку, я змучена та втомилася, але все добре, я їй потрібна. Тільки я. І можливо, мені вона потрібна теж. Тому що вона робить мене Мамою.
Одного разу вона міцно спатиме всю ніч. Одного разу я сидітиму в інвалідному кріслі, в моїх руках нікого не буде, і я мріятиму про ті тихі ночі в дитячій. Про той час, коли я їй була потрібна, і нас було всього двоє на цілому світі.
Чи можу я насолоджуватися тим, що я потрібна?
Іноді – безумовно, але часто це дуже стомлює. Але і не потрібно насолоджуватися кожною миттю. Це обов’язок. Бог зробив мене їх мамою. Це стан, до якого я прагнула задовго до того, як зрозуміла це.
За три дні вихідних мій чоловік не міг повірити своїм вухам, як часто наші хлопчаки повторювали: «Мама. Мама, мама!» – «Вони завжди так?» – запитав він, не приховуючи жаху і співчуття. – «Так, весь день, щодня. Це моя робота». І я вимушена визнати, що це найскладніша робота зі всіх, які у мене коли-небудь були.
У минулому житті я була менеджером в ресторані, в дуже популярній мережі у Флориді. У 19:30, в суботу увечері, я стояла на роздачі нескінченного потоку тарілок, і раптово відключили електрику… але це ніщо в порівняні з тим, що твориться вдома в 17:00. І, повірте мені, клієнтам в Південній Флориді догодити складніше, ніж кому б то не було. Але це подарунок в порівнянні з моїми безсонними хлопчаками, з низьким рівнем цукру в крові.
Колись у мене був час. На себе. Зараз непогано було б зайнятися хоч трохи собою, адже мій зовнішній вигляд дуже далекий від ідеалу. Це доказ мого материнства. Доказ того, що я комусь потрібна. Саме зараз я комусь постійно потрібна. Так само, як минулої ночі…
О 3 годині ночі я чую тупіт маленьких ніжок – хтось заходить в мою кімнату. Я лежу тихо і ледве дихаю. Можливо, він повернеться до себе в кімнату. Так!
«Мамо!»
«Мамо!» – голос стає трохи голоснішим.
«Так» – я ледве-ледве шепочу.
Він замовкає, очі його виблискують в тьмяному світлі.
«Я люблю тебе».
І все, він пішов. Побіг назад в свою кімнату. Але його слова все ще висять в прохолодному нічному повітрі. Якби я могла доторкнутися до них і узяти, я б схопила ці слова і притиснула б їх до своїх грудей. Його тихий голос, який шепоче найкращі слова на світі. Я люблю тебе. Усмішка торкається моїх губ, і я поволі видихаю. Я майже боюся, що спогад піде. Я повертаюся до сну, а його слова оселяються в моєму серці.
Одного разу цей маленький хлопчик стане дорослим чоловіком. І він більше не шепотітиме мені такі солодкі слова в неурочний час. Я чутиму тільки гудки машин. Я спокійно спатиму цілу ніч, не турбуватимуся про хвору дитину або про немовля, що плаче. Це просто залишиться в пам’яті. В пам’яті залишаться ці роки, коли я була потрібна, і це було втомливо, але недовговічно.
Потрібно припинити мріяти про те, як «одного разу» все стане простіше. Тому що правда така: так, може, стане простіше, але краще, ніж сьогоднішній день, ніколи не буде.
Сьогодні, коли я насолоджуюся тим, що маленькі рученята обвивають мою шию. «Одного разу» я поверну собі себе. Але сьогодні я віддаю себе іншим, я втомлююся, я вся забруднена, але мене таку люблять, і тому я знову повинна йти. Я комусь потрібна.
Меган Мортон
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2015, №1
