Куди приходять прихожани?

Інтерв’ю з протоієреєм Димитрієм Смирновим

— Що таке церковний при­хід і чим він відрізняється від храму?

— Часто слова “храм” і “при­хід” використовуються як синоніми, але між ними є різниця, і велика. Храм — просто будівля, а прихід — це громада, люди, які приходять в храм. Вони так і називаються — прихожани. В Єва­н­гелії Христос говорить: «Там, де двоє або троє зібрані в ім’я Моє, там Я посеред них». Тобто люди приходять в храм на богослужіння в ім’я Христове, щоб поспілкуватися з Богом та один з одним.

У перші три століття існування християнства з об’єктивних причин храмів не існувало — адже до 313 року християнство в Римській імперії було заборонене. Віруючі збиралися на богослужіння в приватних будинках. Після 313 року християни почали використовувати для служб колишні язичницькі храми і базиліки, їх переобладнували та освячували.

Таким чином, поступово виникло поняття приходу. Строго кажучи, прихід — це форма самоорганізації церковного життя, первинна структура Церкви. Можна привести таку паралель: Біблія говорить, що Церква — це міс­тичне Тіло Христа. Так от прихід — це клітинка великого церковного Тіла.

— Прихожанин — це тільки той, хто постійно ходить до храму?

— Перш за все, людині потрібно усвідомлювати свою причетність до Вселенської Церкви саме через цю спільність. Об’є­ктивно така причетність здій­снюється на богослужінні, в Таїнстві Євхаристії. Приймаючи Святі Дари, всі люди, які зібралися в цьому місці, з’єднуються з Христом, і через Нього — зі всією Вселенською Церквою. Взагалі, бути християнином — означає брати участь в Таїнстві Євхаристії.

Але приходське життя зовсім не зводиться тільки до богослужіння, або, краще сказати, у жодному випадку не повинне зводитися до цього. Життя приходу — це все, що відбувається всередині даної громади.

— У тому числі і так зване позабогослужбове життя?

— По-перше, це місіонерська діяльність — церковне виховання і освіта нових членів громади. По-друге, добродійність: піклування про вдовиць, сиріт, хворих, людей похилого віку, інвалідів. Насправді все позабогослужбове приходське життя можна вкласти в ці дві форми: місія і добродійність.

Можна хоч щодня приходити в храм, молитися і навіть брати участь в Таїнствах, але при цьому залишатися байдужим до всього, окрім себе, свого особистого спасіння або життя своєї сім’ї, не цікавлячись тим, що відбувається в громаді. Навряд чи таку людину можна назвати членом приходу.

Член громади — це той, хто усвідомлює життя приходу як загальну справу, тобто як Літургію. Зазвичай Літургія сприймається, як частина богослужбового кола. Це не правильно. Літургія — це повнота всього церковного служіння: і богослужбового, і місіонерського, і добродійного.

— Є досить поширена ду­мка, що місце активної ді­яльності віруючої людини повинне обмежуватися територією храму. За огорожею розпочинається світська де­р­жава, де не повинно бути місця для церковної добродійності, а тим більше місіонерства. Як Ви ставитеся до такої думки?

— Обмежити місіонерство і добродійність стінами храму і звести церковне життя тільки до богослужіння — це те ж саме, що заборонити їсти хліб скрізь, окрім булочної. Це з певною часткою успіху здійснювалося при радянській владі. Метою більшовиків було витравити у людей віру. Для цього потрібно було загнати Церкву в гетто, звести все приходське життя до богослужіння.

Строго контролювався навіть зміст проповідей. Талановитих проповідників вилучали з центральних храмів, відправляли на служіння в глухі села. По суті, проводилася «селекційна робота» стосовно духовенства. Священик мав бути мовчазний, неосвічений, постійно поспішати додому, а ще краще, якби він абсолютно не цікавився пастирською діяльністю, не говорячи вже про якісь ініціативи прихожан. Окремі пастирі реально займалися людьми, але таких були одиниці. Коли сьогодні деякі люди стверджують, що «місце священиків в храмі» — це нагадує ту ж більшовицьку логіку.

Людина сьогодні, слава Богу, може дотримуватися якої завгодно думки. Все, що робить християнин, природним чином є продовженням його віри. Наприклад, існує православний сайт. Він нікому нічого не нав’язує. Але якщо людині необхідно, вона може туди зайти і запитати, що цікавить її, побачити церковний погляд на життя, отримати потрібну інформацію. Тим більше конституція дозволяє будь-якому об’єднанню людей висловлювати свої погляди, якщо вони не протирічать закону.

Сповідувати свою віру — означає розповідати про неї, прославляти Бога в самому собі, своїми справами. Перш за все це робиться, звичайно, на богослужінні. Але прославляти Бога можна мовчки, без будь-яких гучних слів, доглядаючи самотніх людей похилого віку або дітей-сиріт.

— Нерідко чути, що окремі люди йдуть з Православної Церкви в різні секти та протестантські громади, тому що не знаходять собі місця в Церкві. Православні приходи не можуть задовольнити їх жадання активності, зводячи все християнське життя тільки до богослужіння. Як Ви думаєте, чи існує реально така проблема?

— Безумовно, така проблема є. Це теж — спадщина радянських часів, коли будь-яка активність віруючих поза храмом була заборонена. Тому, на жаль, основна частина православного духовенства, що виросла при більшовицькій владі, незвична до такої діяльності.

Служіння багатьох священиків направлене тільки на реалізацію богослужбової діяльності. Літургія, Євхаристія — це дійсно серце життя приходу. Зрозуміло, що серце — найголовніший орган, без нього жити не можливо. Але ж організм не зводиться тільки до серцевої діяльності, потрібні й інші органи.

Але і Церква — це живий організм, тіло Христове. У нього, окрім серця, повинні існувати і голова, і печінка, і руки, і ноги… Церковний прихід, громада — це повнота. Якщо там чогось немає, це інвалід – «людина з обмеженими можливостями». У двадцяті роки минулого століття всі приходи перетворилися на таких інвалідів. П’ятнадцять років тому довелося починати практично з нуля, відновлюючи, «пришиваючи» відрубані органи.

— Чи є різниця між дореволюційними і сучасними приходами, окрім тієї, що тоді храми будували, а зараз відновлюють?

— Безумовно. По-перше, кожен священик до революції був державним чиновником. З одного боку, держава захищала Церкву — наприклад, від святотатства. За крадіжку ікони давали значно більше років каторги, ніж за вкрадений саквояж. Сьогодні цього немає.

Держава не відрізняє просту крадіжку від святотатства — пограбування храму. Якщо сьогодні вкрадуть з храму ікону, то насамперед міліція запитає, скільки коштує ікона. Але з іншого боку, до 1917 року держава постійно втручалася в церковне життя, регламентувала його. Зараз Церква і її приходи мають реальну свободу. Це небувале в історії явище. Повнота життя Церкви залежить тільки від нашої ініціативи. А вона, на жаль, ще недостатньо розвинена.

— Чи існують якісь обов’язки приходу стосовно своїх прихожан, і навпаки, обов’язки прихожан стосовно приходу?

— Звичайно, все це прописано в статуті приходу. Настоятель разом з групою людей з дванадцяти чоловік — приходською радою повинен організувати життя приходу — богослужбове, місіонерське і добродійне. Що ж до обов’язків прихожан, вони носять лише неформальний характер — чи це збір коштів на утримання храму або місіонерську та добродійну діяльність.

— Чи можна сказати, що людина, яка бере участь в житті приходу, є справжнім християнином?

— Щоб бути християнином, потрібно виконувати євангель­ські заповіді. Адже соціальну діяльність може вести хто завгодно. Коли я був в Америці, то спостерігав таку форму соціального служіння. Багато католицьких і протестантських хра­мів після богослужіння перетворюють храми на їдальні, збирають безпритульних і безкоштовно їх годують.

У цьому слу­жінні можуть брати участь хто завгодно: іудеї, мусульмани, буддисти, атеїсти… Тобто просто добрі люди, які хочуть себе реалізувати, але що ніяк не відносяться до християнства. Це чудово. Але християнином може називатися ті­льки людина, яка виконує євангельські заповіді, регулярно бере участь в Євхаристії і прагне жити так, як жив Христос. Християнин повинен займатися місіонерською діяльністю. При цьому не обов’язково виходити на вулиці з плакатами. Просто там, де ти живеш, живи не так, як усі: не май поганих звичок не лайся з людьми…

— Громади — активні люди є і  при синагогах, і при мечетях. Чи можна назвати ці громади приходами, храми — церквами, а настоятелів — священиками?

— І в мусульман, і в іудеїв є люди, які залишили світське життя і займаються лише справами приходу. Умовно можна назвати ці общини церквою в первинному значенні цього слова, адже грецьке eclessia (збори) означає саме якесь співтовариство людей.

Але християнство називає Церквою збори людей, які об’єднані любов’ю до Христа, Таїнствами, вірою, що Христос — це Месія, Спаситель. З умовністю можна назвати голів і синагог, і мечетей священиками. Але християнський священик відрізняється від них тим, що не він приносить жертву Богові, а Бог приносить жертву за людей — приносить на Хресті. На Літургії ми тільки залучаємося до цієї Жертви.

Роман Маханьков

Повний зміст статті – ФОМА

Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2013, №5