«Які дивні ці православні: вони весь час говорять про скорботи та страждання, про їх важливість та навіть необхідність, про те, що в терпінні скорбот можливо знайти радість та спокій. Невже християнський Бог настільки жорстокий?!» – подібні міркування напевно доводилося чути багатьом.
Так це і зрозуміло. Багатьом людям думка про терпіння скорбот здається абсурдом – вона просто не вписується у філософію споживання. Можливо, православні самі собі придумують проблеми – пости, заборони, гріхи? – а потім їх вирішують, впиваючись власною мужністю?! Або, можливо, у них якісь особливі скорботи, невідомі решті світу?
Розуміння причини
Звідки беруться скорботи? На це питання віруючі та невіруючі люди відповідають по-різному.
Віруюча людина сприймає біди та скорботи як результат того відпадання від Бога, яке по своїй страшній помилці вчинили прабатьки, Адам і Єва. Але оскільки кожен з нас в своєму житті багато разів подібні помилки повторює, тобто відпадає від Бога знов і знов, то це і обумовлює появу скорбот в нашому житті.
Багато богословів звертають увагу на те, що Господь, попереджаючи перших людей в раю, не говорив: «Я умертвлю вас». Його слова були: «Ви смертю помрете». Якщо дитина не слухається своїх батьків, то через це може потрапити в неприємну та небезпечну ситуацію.
Наші особисті гріхи, помилки, – не покарання Боже. Саме вони, порушуючи щось в нашому житті, приводять до тієї або іншої скорботи. Іноді це можна побачити найбезпосереднішим чином: ми образили когось, і через якийсь час образа нанесена вже нам. Це закон духовного життя. Як говорив преподобний Амвросій Оптинський, теж когось цитуючи: «Дерево, з якого зроблений наш хрест, виросло на грунті нашого серця» – іншими словами, на грунті того, про що ми думаємо, що відчуваємо і, тим більше, що чинимо.
Віруюча людина розуміє, що скорбота, яка переживається нею, – це привід для того, щоб задуматися, щоб від зовнішнього звернутися до внутрішнього – і там постаратися знайти причину того, що з нею відбувається. Навіть якщо причина не знайдена, то скорботу віруюча людина прагне переносити з терпінням, навіть з подякою Богу. Адже скорбота – очищає, допомагає змінитися.
Багато подвижників говорили, що недолік особистих подвигів породжує порушення цілісності внутрішнього життя людини, а відсутність цілісності якраз і приводить до скорботи. Коли ти не зосереджений на головному, то робиш багато зайвого. А зайві, неосмислені дії перетворюються на приводи для неприємностей.
Випробування та вдосконалення
Господь зберігає тих, хто трудиться. Архімандрит Софроній (Сахаров) говорив, що якщо людина внутрішньо готова відмовитися від чогось, що їй особливо дороге, і віддати це Богу, то Господь і не буде цього забирати.
Якщо ж триматися за це дороге мертвою хваткою, то, швидше за все, Він вирве це з рук людини, щоб це її не згубило. Чим більше ти готовий віддавати, тим, можливо, менше у тебе візьмуть. Чим на великі ти праці та свого роду зовнішні скорботи, себе прирікаєш, тим менше скорботи у тебе насправді буде.
У житті деяких угодників Божих можна побачити і щось зворотне цьому. Вони постійно трудилися, при цьому їх постійно супроводжували скорботи. Але ці скорботи – іншого характеру. Це не ті скорботи, які відбуваються по нашому нерозумінню. Це те, що дав Господь, знаючи, що в цій скорботі подвижники можуть принести ще більший плід.
Пригадаємо життя праведного Іова, якого Господь скорботою випробовує та вдосконалює. Або життя преподобного Ісаака Сиріна, який провів довгі роки у відлюдництві, в постництві, в стриманості, а потім Бог відвідав його сліпотою. Або преподобного Амвросія Оптинського, який все своє життя провів на одрі хвороби.
Про людське безумство та Божий задум
Люди, які не розуміють природу духовного життя віруючої людини, часто звинувачують її в тому, що вона сама собі придумує скорботи або навмисно шукає їх. Це не так.
Досить увімкнути телевізор або вийти в Інтернет – ми побачимо, що світ переповнений нещастями, стихійними лихами, скорботами, і явно, що не православні люди все це вигадали. Впав літак, затонув пором, зійшла лавина, відбувся землетрус, здійснений теракт – колосальна кількість скорбот.
І це тільки те, що на поверхні. Скільки воєн одночасно проходить на землі, скільки людей гине, скільки дітей залишається без батьків, без матерів, скільки дружин без чоловіків?
Якщо вглядітися в причини подібних скорбот, то можна легко зрозуміти, що в основі їх гущавини частіше всього лежить людське безумство. Катастрофи найчастіше стають через людську безладність. Коли відбувалося лихо з народом ізраїльським в Старому Завіті? Коли люди відступали від Бога. І до цих пір катастрофи – і техногенні, і природні – трапляються, як правило, саме з цієї причини.
Розглядати деталі сенсу не має, тому що це означає намагатися зрозуміти, чому Господь діє так, а не інакше. Людині неможливо проникнути в Божий задум.
Причини лиха – в тобі
Скорботи – це, на жаль, універсальне явище. Вони осягають і віруючих, і невіруючих.
Просто до будь-якого нещастя можна ставитися по-різному: можна, помічаючи проблему, з нею працювати, а можна вдавати, що нічого не відбувається, але все одно страждати. Страждати безрозсудно, нічого в своєму житті конструктивно не змініючи. Один дивовижний святий говорив: «Куди б ти не йшов, скрізь докоряй себе, і завжди знайдеш спокій». Дивна порада – але тільки на перший погляд.
Коли ми докоряємо в своїх неприємностях оточуючих, то, по-перше, вступаємо з ними в протиборство, в конфлікт, а по-друге, змін від цього не буде. Так, хтось нас образив. Але що ми можемо з кривдником зробити? Нічого.
А коли ми докоряємо себе, коли в собі шукаємо джерело неприємностей, то хоч би якусь причину напевно знайдемо і щось в собі зможемо змінити. Можливо, від цього наші неприємності завершаться.
Можливо, цього і не відбудеться, але, принаймні, ми самі станемо кращі. Тому докоряння себе, пошук причини лиха в собі – це найраціональніше, що може людина зробити не тільки з духовної точки зору, але і чисто матеріальної та утилітарної. Проте в більшості своїй люди, на жаль, абсолютно уникають подібного погляду на свої біди.
Хрест повсякденний
Преподобний Ісаак Сирін писав, що шлях Божий, шлях слідування за Христом, є хрест повсякденний.
Любов Божа пізнається тоді, коли посилаються людині безперестанні випробування та спокуси. Чим більше людина випробувань та спокус переносить, проявляючи стійкість, мужність і, найголовніше, відданість, покірність Богу? – тим більше вона в любові до Спасителя зростає.
Неможливо навчитися любити Господа без випробувань та спокус. Простий приклад. Живуть разом дві людини, один одного люблять. Їх сім’я матеріально благополучна, вони здорові. Але раптом щось трапляється – чоловік втрачає роботу, дружина захворює, і щось порушується між ними.
З’ясовується, що до того моменту їм було добре не один з одним, а взагалі – добре. І як тільки стало погано, з’ясувалося, що зовсім вони не так вже і лагідно один до одного ставилися. Все в нашому житті перевіряється різного роду несприятливими обставинами. Якщо і при всіх них любов зберігається, стає сильнішою, тому що з’являється відчуття особливої турботи та відповідальності за людину, яка поряд, тоді все вже абсолютно інакше.
Те ж саме в стосунках людини з Богом. Коли нам добре, ми говоримо: «Я люблю Бога». Але посилає нам Господь випробування, і ми починаємо сердитися на Нього. Пригадаємо праведного Іова, який дякує Творцеві за скорботу – і у нього зникає запитання «А за що мені це все?».
Подяка Богу – велика таємниця та велике відкриття, тому що відповіддю на запитання «За що?» стає Сам Господь.
Де зустрічаються Бог і людина? Це місце зустрічі – хрест. Ніде тіснішого перебування з Творцем, тіснішого єднання з Ним бути не може – тільки на хресті.
Ігумен Нектарій (Морозов)
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2015, №8
