Нещодавно я подивилася фільм, що тепер уже відноситься до бертоновської класики: «Едвард руки-ножиці». Фільм у дусі свого творця: сюр, задзеркалля, приправа з легкого марення.
Скажу відразу: картина мені не сподобалася. Не сподобалася примітивізмом. Та й сам сюжет мені здався до огиди знайомим: не могла звільнитися від відчуття, що все це я вже бачила.
Звичайно, бачила, і не один раз. По суті, вся історія персонажів картини повторює досить поширений життєвий сюжет: доброчесна жінка підбирає чоловіка, що відрізняється девіантною поведінкою, і намагається його врятувати, що ми і спостерігаємо у фільмі: зразкова матір сімейства, місіс Пег Боггс зустрічає в покинутому замку якусь істоту – напівлюдину-напівробота на ім’я Едвард, який сидить в цьому замку один (правильно, а кому таке щастя потрібне?) і страждає (ще раз – правильно: страждальники наше усе).
І ось тут починається один з найосоружніших життєвих сюжетів: місіс Боггс починає Едварда шкодувати! Шкодувати його, нещасного, тому що окрім неї зробити цього ну абсолютно нікому. Але просто пошкодувати цей плід хворої фантазії якогось ученого їй замало. Вона забирає Еді з собою і приводить його в будинок. І починає його рятувати зі всім розмахом своєї чуйної жіночої душі, на який тільки вона здатна.
Вона навчає його жити в суспільстві.
Вона довго розмовляє з ним, прагнучи вилікувати його хвору душу.
Вона витирає йому сльози.
Вона заліковує його рани, які, – відмітьте – він наносить собі сам.
Історія закінчується сумно, але на 100% передбачувано: Едвард, заздалегідь звершивши вбивство, ховається в своєму колишньому житлі, а Пег, що потерпіла поразку в своєму благому намірі, доживає життя в теплому сімейному колі, зберігаючи в серці тугу за Едвардом.
Місіс Пег – досить поширений типаж жінки. Одна з улюблених розваг наших жінок – вийти заміж за негідника/п’яничку/наркомана/гравця і все життям, що залишилося, його «рятувати».
Моя подруга дитинства вийшла заміж за п’яничку. За справжнього п’яничку, що ще до одруження пив запоями. Після весілля, зрозуміло, нічого не змінилося. Він пропивав усі гроші, намагався продавати речі, куплені новонародженій дитині, лаявся, бився.
Коли я дізналася про це, то запитала подругу: про що вона думала, пов’язуючи життя з такою людиною? Адже він же пив, і вона про це чудово знала! Відповідь була проста: думала, що зможу його змінити. Його було шкода, і вона вирішила його врятувати.
Сусідка по будинку теж вийшла заміж за п’яничку. Ветеран бойових дій в Афганістані, каліка, у якого з двох ніг була тільки половина однієї, що не заважало йому при будь-якій слушній нагоді прикладатися до пляшки. Із слів його дружини, вона його пошкодувала і вирішила врятувати від алкоголізму, тому і вийшла за нього заміж.
Історія їх сімейного життя закінчилася трагічно: незабаром дружина почала пити разом з ним, діти опинилися в інтернаті, а через певний час подружжя було знайдено мертвими в своїй квартирі – отруїлися якимсь розчинником.
Втім, щоб знайти собі таку розвагу, як порятунок душі, що заблукала, не обов’язково виходити заміж. Десятки тисяч жінок витрачають свої життя на порятунок синів, братів, батьків та інших родичів. Підбирають їх, сп’янілих або обкурених вщент, з вулиць, тягнуть додому, відмивають, гладять по голівці, втішають, годують смачненьким, виплачують їх борги, тягнуть їх на собі, ці валізи без ручок, стогнучи та виючи з відчаю, але ні за що не залишать. Ні за що! Чому? Так, шкода їх! Куди його, нещасного, його ж пошкодувати потрібно!
Ще з дитинства пам’ятаю класичну картину: на тротуарі валяється дядечко, що впився, а навколо нього клопочуться декілька жалісливих жіночок. Встати допоможуть, до будинку відведуть, а якщо сам йти не може, то на руках віднесуть.
Чоловіки при цьому за рідкісним винятком в те, що відбувається не втручаються, і правильно роблять. Але жінки готові ось такого нещасника на руках носити в буквальному розумінні. Їх хлібом не годуй – дай кого-небудь пошкодувати.
У кожному храмі є прихожанки, які кожну службу приходять на сповідь і вголос ридають, скаржачись на родичів, найчастіше на синів: не працюють, п’ють, відбирають останні гроші та продукти, але на поради перестати годувати дармоїдів роблять квадратні очі: Як?! Це ж син (батько, брат і так далі)! Шкода ж!
За таким же сценарієм проходять і історії, в яких в ролі страждальника виступає жорстокий нелюд, який з великим задоволенням заподіює фізичні та моральні страждання тій, що вирішила пов’язати з ним життя.
Так мало того, що вона терпить знущання, вона ще й виправдовує його: мовляв, він не такий як усі, його ніхто не розуміє, а його бузувірство — це захист його тонкої, ніким не зрозумілої натури, від несправедливого та жорстокого світу. Пошкодувати його потрібно!
І таких історій велика кількість. Їх настільки багато, що можна говорити про тенденцію. Жінкам властиво з жалю кидатися на допомогу, при цьому вони, як правило, навіть не замислюються: а чи потрібна ця допомога рятованому?
Адже варто всього лише трохи розміркувати, щоб зрозуміти: подібні чоловіки не потребують того, щоб їх врятували. Вони потребують того, щоб їх рятували. Безперервно, нескінченно, самовіддано. Як співав Олександр Градський: «Головне – шукати шляхи, а зовсім не знайти».
Поки нещасна жінка робить усе, рятуючи «страждальника», він, звісивши ніжки, їде на її шиї та живе так, як йому заманеться: не має ніяких зобов’язань, нічого не робить, ніде не працює, має безкоштовне житло та харчування.
Так ще і пошкодують його і виправдають: він же нещасний! А «нещасного» не турбує страждання жінки, він ще й упивається своєю значущістю: он як навколо нього бігають! Он скільки сліз через нього проливають! А він що бажає, те й чинить. І нікуди вона від нього не подінеться.
Найдивовижніше в таких історіях – жінки, терплячи знущання та душевні страждання, не йдуть. Будучи приниженими, побитими, пограбованими, розтоптаними – вони не йдуть. Не йдуть і не виганяють цих деспотів зі свого життя. Більшість з них живе надією, що ось, ще трохи, і він виправиться.
Він же обіцяв! Вчора обіцяв, що востаннє напився, що востаннє підняв на неї руку, що прямо завтра знайде роботу. Тільки жінка забуває, що це він обіцяв і позавчора, і на тому тижні, і рік тому. Забуває головне: неможливо врятувати того, хто не бажає бути врятованим, що неможливо виправити того, хто не бажає виправлятися.
Більш того, ці жінки починають ще звинувачувати себе в тому, що відбувається: я не так його «виховала», я його недостатньо сильно люблю, я дуже мало зробила для того, щоб він припинив таке життя. І починають стрибати навколо свого мучителя ще старанніше.
Як не потрапити в ряди таких шкодувальниць?
Дуже просто: як тільки від чоловіка починає виходити ідея (чи словесно, чи через вчинки – не важливо), що жінка повинна його врятувати, як тільки висувається теза «ти – моя рятівниця», з таким чоловіком потрібно переривати усі стосунки.
І для того, щоб розпізнати такого страждальника, не потрібно володіти ніякими особливими пізнаннями в психології. Ці екземпляри в переважній більшості випадків до шлюбу не приховують свого тяжкого положення.
Навпаки, вони виставляють його напоказ, використовуючи його як приманку для рятівниць – ей, ви, ось він я який! Хто з вас бажає мене врятувати? Вони не приховують того, що п’ють. Вони не приховують того, що вони наркомани, вони не приховують того, що вони жорстокі мучителі.
Просто вони правильно себе подають – жертвами обставин, які просто мріють про те, щоб їх врятували. І як тільки жінка «клюнула», в хід йде коронний аргумент: «Ти і лише ти можеш мене врятувати». Причому нерідко це говориться прямим текстом.
І якщо «страждальник» не помилився з вибором, то жінка, натхнена покладеною на неї великою місією, як метелик на світло свічки, кинеться його рятувати. А якщо у неї буде достаньо твердості залишити його, то не біда – обов’язково знайдеться інша.
Відмічено, що в такі ситуації в більшості випадків потрапляють «хороші дівчатка» з підвищеним відчуттям відповідальності. Ну, тут все взагалі просто: «погана дівчинка», ні секунди не сумніваючись, розвернеться та піде на пошуки більш гідної кандидатури в чоловіки – у неї ніде не застукає, не йокне, вона ж погана, егоїстка, спершу думає про своє щастя.
А ось хороша дівчинка, особливо віруюча, рада б залишити, та не може – її совість потім загризе, і буде вона все життя в цьому каятися та себе звинувачувати, що залишила напризволяще людину, яка так потребувала її допомоги.
Та й взагалі – потрібно витримувати тягар інших і хрест свій нести, а вона з хреста зійшла та заповідь не виконала. І яка вона після цього християнка взагалі?
І ще відзначено, що в такі ситуації дуже часто потрапляють жінки, що недоотримали батьківської любові та визнання, жінки із заниженою самооцінкою. Всередині у них живе патологічна потреба бути оціненими, потреба довести світу, що вони гідні його любові та визнання.
А для цього, як вони вважають, потрібно звершити щось дивовижне, благородне, неможливе: наприклад, витягнути з бруду якого-небудь Едварда, додати йому людської зовнішності і далі з ним — іти рука об руку по життю… І ось тоді «мене помітять, про мене заговорять!»
Ну, не так глобально, звичайно, але в мозку виникає картина, що хоч одна людина на цьому світі буде їй вдячна та оцінить її. Тільки не оцінить цього Едвард. Він просто не пристосований до іншого, нормального життя, і як би його не ушляхетнювали, він всеодно повернеться в свій порожній покинутий замок, залишивши після себе розруху в душі тих, хто намагався його врятувати…
Лілія Малахова
Портал – Матроны.RU
Переклад українською газета – “Волинь Православна”, 2015, №8
