
Цьогорічна осінь видалася напрочуд гарною на погоду. Я іду до церкви і милуюся рідними краєвидами. В той час, коли господарі можуть відпочити від осінніх клопотів, у храм святої Параскеви, що у смт. Луків Турійського району, приходить Престольне свято. Для настоятеля протоієрея Володимира воно веде відлік його служінню в цій парафії. Саме 10 листопада виповнилося 20 років, як він призначений настоятелем храму і духовним отцем для місцевих жителів. Приємний і спокійний голос, добрі і мудрі очі, обережні і ненав’язливі поради, мирна вдача – таку характеристику дасть кожен, хто його знає.
Велика заслуга священика у тому, що люди, котрі приходять на богослужіння, знаходять умиротворення, спокій душі чи в скорботі, чи в радості; слухають молитви, самі моляться з трепетом в оновленому храмі. В храм приходили наші діди і прадіди, батьки, а зараз ми і наші діти тут просимо благословення на добрі діла, заступництва від усього злого, здоров’я на кожен день.
Різні покоління, різні долі, інші часи. Але були і залишаються одні і ті ж людські цінності. Мимоволі пригадуються епізоди, які підкреслюють важливість храму для людини. Мій дід, живучи в сусідньому селі Сомин, щонеділі ходив до Лукова брати участь у Божественній літургії, читав слов’янською мовою церковні старовинні книжки. Чому старовинні? Нам, онукам, вони такими здавалися, бо листки у них були синьо-зеленого кольору і з казковими чудернацькими буквами-закарлючками.
Християнське виховання позначилось і на дітях мого діда. Маючи гарний голос, його доньки співали в церковному хорі. Старша мамина сестра (зараз їй 86 років) живе у Сімферополі, хворіє, але старанно передає записки за здоров’я і упокій рідних у місцевий храм, а ще, цікавиться церковними новинами свого села і життям односельців, кого ще пам’ятає. Має надію ще хоч раз відвідати рідні місця і послухати церковну службу.
А яким було моє здивування, коли побачила на церковному кліросі окуляри своєї покійної мами. Вони тут продовжують служити Богу вже без неї більше десяти років! Вона спеціально їх залишила, як частинку себе і своєї любові до храму і до людей. Потім у церковному хорі співала її онука. І ось тепер у мене своя стежка до храму. Хочеться, щоб вона ніколи не загубилась. Переконалась, що із вірою жити надійніше і легше.
Дзвонять церковні дзвони, кличуть людей. Я поспішаю на службу. Якщо хтось мене запитує: «В яку ти церкву ходиш?» – я з гордістю відповідаю: «У свою».
Москалюк Наталія
“Волинь Православна”, 2012, №1