Коли трапляється людині згрішити — а трапляється, нажаль, нерідко, — то разом з іншими гіркими думками приходить і така: «Навіщо? Навіщо мені все це було потрібно?» І, напевно, саме вона особливо сильна і корисна як свого роду щеплення від гріхів подальших.
Адже і справді, як часто ми грішимо не тільки в результаті якоїсь по-справжньому серйозної, полум’яної спокуси. Грішимо не через те, що щось нестримно вабило нас до цього гріха — так буває, але далеко не завжди. І навіть не тому грішимо, що хотіли чого-небудь дійсно сильно. А… просто так.
Приходить відчуття розкаяння в створеному, душа мучиться, болить, переживає свою віддаленість від Бога. Серце тисне туга, якась сумна, але добре відчутна тривога, втраченість в сьогоденні, невпевненість в майбутньому, страх. Будь-яка радість не радість уже, тому що отруєна цією внутрішньою гіркотою гріха. Словом, звичайний після падіння — більш чи менш тяжкого — стан.
І ось, знає людина, чому погано, знає і те, що вихід з цієї чергової кризи є, проте помучитися і постраждати, понести від Господа ту чи іншу «покуту» доведеться. Але заради чого вона на це себе прирекла, для чого зважилася віддалитися від люблячого Отця? Тут ясної відповіді, здебільшого, немає.
Коли укладає хто-небудь угоду, то, живучи у світі недосконалому, зіпсованому і лукавому, обов’язково піклується, щоб його не обдурили, не підвели. І тому все перевіряє заздалегідь: чи хороший йому пропонується, скажімо, товар, чи вигідні умови, чи не дуже високу ціну запропонували?
І якщо не помилиться людина, то радіє згодом, а якщо її обдурять, переживає, засмучується. Але, принаймні, витягує з ситуації досвід і надалі буває обережнішою, краще зважує усі «за і проти».
Так буває в «звичайному» житті, там, де всі цінності, придбання і втрати виключно матеріальні — і руками помацати можна, і зважити, і на смак спробувати. А в духовному… А в духовному житті якось у нас виходить усе досить часто несерйозно, безладно, так що виправдовуємо ми слова Господа: «Сини цього світу в своїм поколінні мудріші, ані ж сини світла» (Лк. 16: 8).
Адже бачимо раз за разом, що не відповідає товару ціна. І не тільки короткочасна «радість» гріха, скороминуча і суєтна. Іноді і радості-то ніякої не немає. Грішиш «за інерцією», не замислюючись, з якогось дивного безвілля і легкодухості.
І не хотілося, і не бажалося, а ворог трохи «надавив» — і піддалися. Відчули: треба постояти на своєму, поборотися, потрудитися. І така туга охопила, такий смуток напав, що вважали за краще здатися без будь-якої боротьби і без жодних зусиль. Кому не знайомо?
І придбати взагалі нічого не придбали. А втратили — мир з Богом, совісті спокій, цілісність внутрішню, що так важко знаходиться знову. Або ту подобу цілісності, яку мали. Це, коротко кажучи, та ціна, яку завжди в таких операціях платити доводиться.
Чому і ставимо собі потім все те ж запитання, перебуваючи в якомусь обтяжливому подиві: «І навіщо мені це було потрібно?» Хоча відповідь вже давно готова: «Не потрібно!»
Просто запитання це запізнилося, тому і користь від нього хоч і є якась, та не та, якої потребуємо. Раніше потрібно було себе про те ж питати, душу свою турбувати, серцю сном лінощів гріховних не давати засинати.
Так, важливо це — дуже важливо — уміти і запитати себе вчасно, по всій строгості, і відповісти собі і совість свою запитати без лукавства і легкодухості. І ще — мужності і рішучості набратися, щоб з відповіддю цією згідно і вчинити.
Ігумен Нектарій (Морозов)
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2013, №2
