«Хто сотворить і навчить, той великим наречеться в Царстві Небесному» (Матф. 5:19).
Спочатку потрібно сотворити, а потім вже навчити. Щоб говорити про старість, потрібно спочатку самому пережити цей період. Я поки що можу говорити тільки про молодість, про середні роки, в яких знаходжуся. Про старість говорити складно, тому що складно поставити себе на місце людини, що знаходиться на заході сил, якій залишилися лічені роки до зустрічі з Вічністю.
Страх перед смертю є в усіх – і у молодих, і у людей похилого віку. У молодих він дещо притуплений, тому що усі сподіваються жити довго, щасливо, весело, радісно. А людина у літньому віці вже починає розуміти, що ось-ось, і їй вже потрібно буде переступити цю страшну для багатьох межу.
Рідко хто навіть з християн може сказати: «Я готовий у будь-яку мить зустрітися з Господом». Ми знаємо, що багато святих перед смертю плакали, туживши про свої гріхи, і говорили: «Я навіть не поклав ще початок покаянню». Відомі, втім, і інші приклади. Люди праведні та святі, наприклад, апостол Павел і багато інших подвижників благочестя, з жаданням і надією очікували розлучення з тілом, коли вони нарешті зможуть перебувати з Господом.
Добре, якщо людина із старістю придбаває мудрість. Не мудрість або хитрість життєву, а мудрість духовну. Добре, якщо вона знає, що після цього життя буде життя вічне, а наш земний шлях – тільки підготовка. Але, на жаль, усвідомлюючих це людей похилого віку, не багато. Дуже мало людей усвідомлюють і розуміють, що їх чекає у вічності, і ще менше з них роблять що-небудь, щоб вона була блаженною, щоб проводити її з Господом.
На мій погляд, завдання молодих людей, які надають підтримку престарілим, – допомогти не лише матеріально, не лише полегшити тілесні страждання, але і делікатно, тонко підказати шлях до такої вічності.
Люди у похилому віці дуже жадають спілкування. Вони з радістю приймають будь-яку інформацію. Зрозуміло, що не усе запам’ятовують, не усе можуть чітко і яскраво зберегти у своїй пам’яті, але загальний настрій вони сприймають з радістю.
Знаю багато випадків, коли молоді люди, що доглядали людей похилого віку і підтримували їх спілкуванням, без усіляких примусів та переконань підводили їх до того, щоб вони самі просили покликати священика – поговорити з батюшкою, посповідатися.
Люди у літньому віці не завжди знають, як виразити свої почуття – багато хто не розуміє церковної термінології, не знає, як що називається. «Мені б з батюшкою поговорити…», – просять вони. – «Мені б батюшці розповісти дещо…». Вони оперують тими поняттями, до яких звикли, але вірне прагнення є.
Літні люди спілкуються зі священиком, сповідаються, причащаються – і вже зовсім по-іншому починають сприймати своє життя. Вони перестають метушитися, чіпляючись останніми згасаючими силами за земне, прагнучи молодитися, бадьоритися. Вони розуміють, що є певна кількість років. І до смерті у них залишився недовгий час, який потрібно провести так, щоб, згідно зі словами радянського класика, «не було надто боляче за даремно прожиті роки».
Єпископ Іона (Черепанов)
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2013, №11
