В наших православних розмовах обговорення теми засудження-незасудження буває настільки гаряче, що саме часто перетворюється на засудження.
Як пристрасно ми інколи волаємо один до одного словами «не осуджуйте!..»
Тим часом ми не завжди пам’ятаємо, що Господь зовсім не заповідав абсолютно не торкатися гріхів та недоліків один одного – Сам Він не раз викривав їх в людях.
Всі ми пам’ятаємо слова: «Не судіть, щоб і вас не судили» – і на цьому зупиняємося. Але далі є продовження. Воно – про те, що осуджувати гріх можна і повинно, але робити це треба правильно: «…бо яким судом судити будете, таким же осудять і вас, і якою мірою будете міряти, такою відміряють вам. І чого в оці брата свого ти скалку бачиш, колоди ж у власному оці не чуєш? Або як ти скажеш до брата свого: Давай вийму я скалку з ока твого, коли он колода у власному оці? Лицеміре, вийми перше колоду із власного ока, а потім побачиш, як вийняти скалку з ока брата твого» (Мф. 7, 1-5).
Виймати скалку з ока ближнього потрібно – але раніше треба розібратися зі своєю власною колодою. Як же це зробити?
Можливо, так: ось, наприклад, ми бачимо, що хтось готується зробити насильство, хтось збирається щось вкрасти, а хтось обманює і обмовляє у відкриту, і ми у жодному випадку не повинні йому заважати, а відразу повинні побігти на сповідь і старанно каятися у власних гріхах?.. А поки бігаємо, займаючись своєю колодою, зло, яке ми могли б присікти, безкарно відбудеться? Або як?..
Думаю ось що: постановка запитання тут якась невірна. Справа не в «технологіях» (саме їх, формул дії, причому чим простіше – тим краще, ми часто очікуємо від духівника, від психолога, вишукуємо в святоотцівських книгах), застосовуючи які ми могли б самозаспокоюватися: «все правильно зробив».
У Христа немає «технологій». Він волає прямо до глибини серця людини, закликає вийти з двовимірного світу плоских понять – в багатовимірний. І словами Євангелія Він говорить нам: бажання осуджувати гріх і зло – добре бажання, неприязнь до гріха – частина образу Божого в вас, і ніщо нечисте не увійде до Його Царства.
Але ви осуджуєте абсолютно не правильно, тому що – не любите. Той, кого ви осуджуєте – сторонній для вас, чужий. Ви нічого про нього не знаєте, ви намагаєтеся живу людину запихнути в певні рамки формул, ви дивитеся на неї з боку, не беручи на себе її немочі, не співчуваючи. І цей гріх нелюбові – ще більший, ніж гріх засуджуваного вами грішника.
Погано не те, що ми бачимо в ближньому гріх, – погано, що ми часом бачимо в ньому тільки гріх. Суд (справжній суд, Христовий) може не тільки викривати та засуджувати – він може і прощати, і милувати.
Прощення – теж засудження. Але засудження – любов’ю, засудження не на відторгнення та смерть, а на прийняття ближнього в своє серце, в свою відповідальність за нього і на життя. Засудження – в зцілення гріха, тому що гріх – не стільки юридична категорія, скільки хвороба, яку потрібно лікувати. Мало того – її потрібно уміти лікувати.
Як навчитися цьому лікуванню?
Тут притча про скалку та колоду наводить нас на простий роздум: гріх засудження може бути нам, як не дивно, і корисний. Спостерігаючи за своїми реакціями на чужі гріхи, ми можемо краще дізнатися про самих себе.
І намагатися усвідомити, якими саме способами розвивається і діє в нас неміч гріха, як з нею можна боротися самому і як можна допомогти позбавитися від гріха ближньому, якого ми осуджуємо.
Священик Сергій Круглов
Повний зміст публікації – “Православие и мир”
Переклад українською – газета “Волинь Православна”, 2015, №9
